— Київського кореспондента везу, — водій у міліцейській формі опускає скло у вікні бежевого "Хюндай Акцент". Військові на четвертому блокпосту кивають і піднімають шлагбауми.
Їдемо в село Гранітне Волноваського району на Донеччині. Його обстрілюють із вересня 2014-го. Світло тут зникає часто і надовго, бо снаряди влучають в електроопори. Цивільних туди не пускають: лише військових, правоохоронців, ОБСЄ і волонтерів. Нас погоджується везти поліція.
Виїжджаємо з Маріуполя о 10.00.
Розбитою асфальтною дорогою 75 км до Гранітного долаємо приблизно за 2 год. Проїжджаємо сім блокпостів. Їдемо зигзагами, оминаючи ями до півметра завглибшки. З вікна видно порослі травою пагорби й терикони. На узбіччях дерев'яні таблички "Мины".
— Якщо з'їхати з асфальту, можна підірватися. А рухатися треба швидко — можуть обстріляти. Там ДНР уже, — водій показує праворуч. За степом — будинки й річка Кальчик, яку вважають межею між Україною й ДНР. Вивісок і знаків немає.
— Де ми? — питаю.
— А хто його знає. Якісь населені пункти. Зараз прискоримось. Бо снайпери деенерівські можуть помітити.
Ближче до Гранітного в полі стоїть похилений КамАЗ. Поряд — гурт військових.
— Натрапив на міну, — пояснюють, коли під'їжджаємо. — Знімати не можна.
На останніх блокпостах про нас знають, пропускають швидко. При в'їзді в "сіру зону" стоїть намет. Поряд на цегляному постаменті — військова вантажівка з українським прапором.
Заїжджаємо в село о 12.00.
Ліворуч — зруйнований будинок. Праворуч — зелений паркан із величезною дірою від вибуху снаряда. Крізь неї видно, що подвір'я чисте, двері в будинок прочинені. Дорогою до центру не видно на вулиці жодної живої душі — ні людини, ні тварини. Біля школи під зачиненим кіоском розмовляють вісім чоловіків, на вигляд — усім за 60. Обличчя виснажені. Побачивши камеру, йдуть.
На дверях магазину "Продукти" висить аркуш: "Режим работы до 17.00". Усередині темно. На вітрині — ще один: "Продаж алкоголю військовим після 18 години не здійснюється". Пізніше місцеві розказують, що один із магазинів порушує заборону — продає в будь-який час.
Три жінки щось активно обговорюють. Коли заходимо, 35-річна продавець з коротким білявим волоссям замовкає. Дві жінки відвертаються.
— Это вы из Киева? Ничего не знаете там у себя в столице. Что вы можете понять о войне? — жінка років 40 не називає себе.
Кажу, що я з Донецька, і розумію їх.
— Показывают каждый день по телевизору, что у нас тут. И что? Ничего не меняется. Никому мы не нужны. Забросили нас.
— Без света работаем, на генераторах. Как все. Пока не стемнеет, — каже продавець Світлана. Розповідає, що вона з Добропільського району.
— Сын учится в Донецке в медуниверситете. Передавала ему продукты, пока не перекрыли кладку в Старомарьевку. Там уже ДНР. Теперь один остался. И помочь не можем. Муж на скорой помощи в Чермалыке (село на лінії фронту. — "ГПУ"), так хоть выезжает отсюда. Я — в овощном магазине. Многие тут без работы. Вот как выживать? Света нет, воды тоже. Уже раскопали скважины, потому что в колодцах вода заканчивается. Что мылся — что не мылся.
— Ополоснулись и забыли, — сміється продавець.
— У многих родственники там. И как общаться? — каже огрядна жінка в зеленому пальті з волоссям баклажанового кольору. — Разрушили семьи. Мы здесь, они — там. Раньше были одним целым со Старомарьевкой. Война разделила.
— Як грієтесь?
— Вот купили обогреватели. А света-то нет. Спасает печка. Запаслись углем, как чувствовали. У нас генератор, с соседом пополам пользуемся. 2 часа в день. Час мы, час — он.
У магазині за 5 грн підзаряджають мобільний.
— Так и напишите, что власть только обещает сделать нам свет. 24-й день сидим, отрезанные от цивилизации. Приезжали неделю назад. Мол, в субботу все отремонтируют. Но уже понедельник, а ничего нет, — зітхає Світлана.
— Вояки заняли клуб наш разбитый, — говорять навперебій. — Там было все чистенько, хорошо. Ну, бомбанули его, и что? Сейчас же там все вынесли. Мусор остался.
— А у парня одного нашего в дом заселились. Он уехал. Вернется, а у него тут долгов куча.
— У нас уже 204 дня нет света. Это за весь год. Включают, но потом снова бомбанут, и пропадает.
Кажуть, що потужні обстріли були в кінці серпня. 7 листопада знову пошкодили дроти.
— Перемир'я не порушують. Стріляють, коли стемніє. Це не заборонено, — каже продавець у сусідньому магазині "Овочі".
Йдемо через дорогу до школи. На подвір'я вибігає 8-річний хлопчик із брудними руками. Перелякано дивиться на поліцейського й тікає назад. Відчиняю вхідні дерев'яні двері. На нас обертаються два десятки дітей. Хлопці сьомих-восьмих класів ліворуч від входу грають у настільний теніс. Усі — в куртках і шапках, бо холодно.
Уроки закінчилися, тому інших дітей у школі немає. Секретар директора проводить до її кабінету. На жовтому серванті радянських часів макет літака.
— Дітей відпускаємо до першої години, щоб зробили домашнє завдання засвітла. Уроки скорочені, — каже директор 56-річна Леся Коссе. — Нам казали школу не відкривати. Торік восени снаряд поцілив. Вилетіли вікна, одне крило зруйноване. Але ми почали навчання. За літо відремонтували, що могли. Дітки охоче приходять. На вихідні задаємо більше, — сміється.
Директорку кличуть у справах.
— Ждем, что на Новый год свет дадут. Хоть праздник нам устроят, — усміхається 42-річна педагог-організатор Олена Трофіменко.
— С августа до 7 ноября мы стабильно были со светом, — каже завуч Ірина Демешко, 52 роки. — В прошлом году и не мечтали, что появится. В школе не раздевались. Приходят детки, соберемся тут у Леси Степановны на солнечной стороне. И так весь год. Просили: если бомбят, в школу не ходить. Прибегаешь — родители сидят ждут. Нам тут безопасней, говорят. Нас обстреливают теперь редко — через день. Тогда бежим в коридор. Там окон нет, стены бетонные. Детей выводим туда. Сначала боялись, но уже привыкли. Смеются, шутят. В убежище ни разу не спускались, потому что вход через улицу.
Коли прощаємось, школярів навколо тенісного столу більше.
На вулиці чекають троє поліцейських.
У селі порожньо. З деяких коминів іде дим. Два зруйновані будинки видно здалеку. В одному стіни є, але всередині все розтрощено. Даху немає. Скрізь на землі — скло.
— Дитино, а ти все знімаєш? Усі будинки? Знімай-знімай. Щоб усе показать, як ми тут живем, — гукає 70-річна жінка в червоній хустці. Пасе козу, яка доскубує траву на підмерзлій землі. Питає, з якого я видання. Коли чує "по-українськи", кривиться й мовчки жене козу геть.
Їдемо на третю вулицю — без вивісок і номерів будинків.
— Глянь, як мешканці захищають вікна, — водій вказує ліворуч. Троє вікон у будинку від землі майже доверху заклали цеглою. Світло проникає крізь тонку щілину.
— Не напасешься денег стекла менять постоянно, — пояснює поліцейський Ігор.
О 14.38 чути автоматну чергу.
— Це випробування, — каже водій. Не уточнює, що мав на увазі. — Повертаємось.
Назад нас випускають через блокпости без запитань і зупинок.
3 
1
Коментарі