— Хтось пустив байку, що наших дівчат ніхто заміж не бере. Та вони ще не всякого жениха схочуть. Тут своя хата, сад, город. До Львова пішки ходимо, — жінка в селі Великі Грибовичі садить розсаду зимової капусти. Її грядка над трасою Львів — Рава-Руська.
Село — за 7 км від Львова у Жовківському районі. Маршрутки обласного центру їздять що п'ять хвилин. Проїзд коштує 4 грн. Стільки ж — у міських автобусах.
Щовесни місцеві висаджують у теплицях овочі та ягоди. Торгують на ринках Львова. У Великих Грибовичах — жодного підприємства, окрім автозаправної станції. За селом починаються гори Розточчя, що тягнуться до Польщі. Тут розташоване сміттєзвалище. 30 травня на ньому загинули троє пожежників і еколог.
— Люди сказали, що жодної машини сміття сюди більше не заїде. Жодного заводу з переробки не дадуть поставити, хіба для рекультивації. Все, крапка, — каже сільський голова 47-річний Ігор Питель. Працює тут із 2006 року. — У Львові є територія збанкрутілого нафтопереробного заводу. Там вісім гектарів промислової зони. Нехай туди звозять.
До трагедії санітарно-епідеміологічна станція перевіряла воду, повітря, ґрунт двічі на рік. Зараз беруть проби через день.
— Перевищення фіксують, але вони допустимі. Перевірили вісім криниць. У дві треба насипати вапна. Водою з колодязів люди переважно миють машини, перуть. Питну беремо з водогону. Його проклали у 2008–2011 роках за гроші Львова, — продовжує сільський голова. На його робочому столі лежить папка з написом "Відпочинок дітей-2016". Щоліта 50–100 школярів оздоровлюються за рахунок міського бюджету.
— Можемо піти на город, я вирву моркву і при вас з'їм. Гадаєте, ми вирощуємо на продаж, а самі не їмо? Сусідка розповідала — в херсонських овочах на сусідньому прилавку виявили більше хімікатів, ніж у її продуктах. Не пам'ятаю, щоб нашим людям не дозволяли продавати городину. Вони на легальних ринках торгують — Привокзальному й Шуварі. Там є лабораторії.
Чи хворіють? Так, останніми роками помирали люди віком близько 50 років. Але лікар не може сказати, що від смітника. Нема такого, аби масово заслабли. Однак цьому має бути кінець. Звалище нелегальне. У 2013–2014 роках суд його закрив. А міська рада подала апеляцію, й рішення скасували.
Кілька днів тому голова повернувся з регіональної наради. Його запевнили, що зараз вносять зміни у проект 2014 року про рекультивацію смітника. Затвердять у Мінрегіонбуді. До Грибовичів готова повернутися фірма "Гафса", яка утилізує сміття. Кілька років тому вона добувала зі звалища газ метан, поки її не відсторонив суд.
— У глибині розплавилися труби, якими викачували газ. Звалище може вибухнути, — додає Ігор Питель.
Від сільради йде найбільша вулиця — Миру. Тут стоять сучасні великі будинки, двори огороджені металевими парканами, ростуть троянди. Новим асфальтом їдуть сріблясті буси, чорні БМВ. На землі — жодного папірця.
— У нас у кожній другій хаті є своя машина. Біда хіба з коровами. Ніхто не тримає. Бо праця важка, а прибуток малий, — говорить 77-річний Роман Марусин. — Вирощуємо все. Земля родюча, чорнозем. Ніхто ніколи тим не отравився. Я воду собі не провів, маю криницю. Вода чиста як сльоза, — гукає, щоб жінка налила склянку. — Звалище від нас за три-чотири кілометри. Ближче до Львова. Воно більше Львівське, ніж Грибовицьке. І завжди горіло. Але то краще, ніж ітиме в землю. І доки когут в зад не клюнув, ніхто тим ся не переймав.
Його дружина Любов Марусин приносить склянку води.
— То є чиста політика, — махає рукою. — Ніц не вір. Палять і місцеві люди. Бо там ся порпают — папір, метал, скло збирають.
Старожили розповідають, що на місці звалища були яри. За Радянського Союзу туди звозили відходи, без будь-якого облаштування. За часів незалежності зробили комунальне підприємство "Збиранка" для шарування непотребу. На в'їзді поставили шлагбаум.
Селяни відмовляються говорити про смітник. Жінка з дитиною на руках замикає високу ковану браму перед носом. Із десятка зустрінутих людей відгукується лише літня жінка. Поле квіти на городі. Називається Галиною.
— Закрити треба, бо є страх. Ми не знаємо, які нечистоти під землею течуть. Моя невістка не хоче вагітніти. Каже, приберуть сміттєзвалище — тоді. Сама вона зі Старосамбірського району, із гір.
За останні кілька років коштом Львова в селі побудували водогін, проклали дорогу, звели школу.
Біля церкви чоловік та юнак фарбують кований паркан. Збоку сперлася на хвіртку літня жінка.
— Ніхто з села не виїжджає. І хати не збирається продавати. Отам внизу, — показує на долину, — є стара хата. Господар зі Львова вирішив продати. Купці ринули. Він одразу передумав. Но ви мене не пишіть. Ми ж таки хочемо, щоб смітник закрили.
На полях за селом росте морква, картопля, шпинат, салат, кріп. Люди полють помідори. 55-річна Ярослава Даник вириває моркву і складає на купи. Кожен овоч — один в один, великий.
— Готую на базар, — усміхається. — Вирву моркву, посаджу капусту. Тут зібрала редиску — посадила помідори. І так увесь рік. П'ять років торгую на Привокзальному ринку. Платимо з напарницею за 1,3 метра площі прилавку 225 гривень на місяць. День вона торгує, день — я.
Нова школа — на протилежному кінці села. Будівля з усіх боків оточена городами. Працюють двоє чоловіків. Один називається Анатолієм, 66 років.
— Не було місяця, щоб ми не тримали на контролі це питання, — поправляє окуляри. З цього краю добре видно смітник. — Дороги перекривали. Наш голова їздив, де міг. Останнє зібрання було за два тижні до трагедії. Але насправді ми були комусь цікаві тільки перед виборами. А далі — ніхто сюди ні ногою. От почалася пожежа, цей, як його, Парасюк, у гумових чоботах бігав наче попечений (Володимир Парасюк — народний депутат, у Раду пройшов у мажоритарному окрузі в Жовківському районі. — ГПУ). А де ж ти раньше був? До того ми бачили тебе аж перед виборами. Та шо з нього візьмеш, як він депутатство перетворив на родинний бізнес? Сестру в помічники взяв. Живуть у Києві, їм не до смітника. Зараз усі на мера кивають. А до того звалище хіба не існувало? Скільки було мерів, депутатів? Екологічної катастрофи нема. Вона ще назріває. Якби не загинули пожарники, возили б далі.
180 000 гривень щороку виділяє Львівська міська рада на оздоровлення школярів із Великих Грибовичів. У селі 370 дітей. На відпочинок возять малозабезпечених і хворих.
20 000 гривень коштує сотка землі під забудову у Великих Грибовичах. Стільки заплатили сільраді під час останньої купівлі ділянки три місяці тому. Якби не сміттєзвалище, ціна була б удвічі вища, переконаний сільський голова Ігор Питель. У віддалених від Львова селах району сотка обійдеться у 10–15 тис. грн.
2300 людей живуть у селі Великі Грибовичі.
1553 гектари становить площа села Великі Грибовичі. Територія смітника — 33 га.
7 кілометрів становить відстань між Грибовицьким сміттєзвалищем і двома водозаборами Львова — Завадівським і Зарудцівським. Воду подають із підземних свердловин.
3 
1
Коментарі