
18 лютого українські війська залишили Дебальцеве на Донеччині. Бійці виходили коридором, що вдалося прокласти розвідці в обхід траси Дебальцеве—Артемівськ. Її захопили терористи напередодні. Під час прориву загинули близько 40 військових, поранені — 167.
— Дебальцеве перебувало під нашим контролем, ніякого оточення не було. Наші частини й підрозділи вийшли планово й організовано — з бойовою технікою, танками, — каже президент Петро Порошенко.
Сили АТО контролювали Дебальцеве з 29 липня. Терористи почали штурмувати його 10 лютого. Хотіли захопити до початку переговорів у Мінську. 16 лютого прорвалися в місто. Напали на райвідділ міліції. У бою загинув його начальник. Наступного дня тривали вуличні бої. Близько 23.00 генштаб наказав українським підрозділам виходити з населеного пункту. Залізницю підірвали.
Терористи перекинули до Дебальцевого 25 танків, 40 одиниць ствольної артилерії, 12 реактивних систем залпового вогню. Операцією керував заступник командувача російськими сухопутними військами, генерал-лейтенант Олександр Лєнцов.
— Уранці повернувся з Дебальцевого. Провів там дві доби, — розповідає у середу нардеп 34-річний Олексій Гончаренко. — Від 15 лютого постійно були атаки російсько-терористичних військ. Наша артилерія півдоби не працювала, виконуючи перемир'я. Потім почався наступ. Весь час ішов бій за дорогу Артемівськ — Дебальцеве, якою підвозили зброю, продукти, медикаменти. Ще бойовики захопили село Логвинове, за 12 кілометрів від Дебальцевого, й зосередили там великі сили.
— Ми виходили пішки з міста. Десь через 3 кілометри нас підібрали, — розповідає 23-річний Руслан, старший сержант спецбатальйону міліції "Львів". — Бронетехніки в нас не було. Тільки маршрутки "Богдани" й "Еталони", якими їхали на Донбас. Усі вони згоріли. Командир наказав прориватися невеликими групами. Наскільки я знаю, вийшли всі. 23 — поранені. База наша була на околиці зі сторони Артемівська. Прижало 12 лютого, коли пішли чисті руські вояки. Кричали "Аллах акбар". Я до цього не сильно вірив, що воюють чечени.
128-ма гірсько-піхотна бригада й батальйон "Кривбас" розташовувалися за Дебальцевим, у селах. Коли 15 лютого розпочався новий наступ бойовиків, частина бійців опинилася в оточенні.
— Чотири дні нічого не їли. Були в селі Новогригорівка. Останні два тижні — під постійним мінометним обстрілом. Від села нічого не лишилося. Учора там танки каталися по розбитих будинках, — говорить Олесь Ламай із 128-ї бригади.
— Про великий котел — брехня. Хлопці могли виїжджати з міста. З боями, перестрілками, але могли, — розказує 32-річний Владислав. Він 1,5 місяця воював у Дебальцевому. Прізвища й підрозділу не називає. Останні два тижні був у відпустці по догляду за матір'ю. — Сєпари почали брати в оточення наші блокпости. Працювали з околицями й поступово втискали нас у середину міста. Паралельно їхня артилерія била так, що з бліндажів ніхто не вилазив. Коли почалися бої за вокзал, бойовики вже контролювали більше половини міста. У вуличних боях наших багато загинуло. 17 лютого отримав СМС від товариша: "Братан, якщо що — добийся, аби сім'ї за мою смерть дали якісь гроші". Поняв, що ситуація критична. Додзвонитися на передову зміг із сотого разу. Бойовики хотіли, аби пацани з білими флажочками здавалися. Опівдні наступного дня подзвонив знайомий боєць. Сказав, що виходять окольними дорогами на Артемівськ. Якби місяць тому командування дало наказ наступати, ми відкинули б бойовиків кілометрів на 20. Полонених брали. З допитів було ясно, що готується масштабна бійня. Це підтверджували й наші розвідники. Командуванню вся інформація скидалася оперативно. Наші командири просили контратаку. Результату — нуль: не смикайтеся, держіть позиції. Трасу Дебальцеве — Артемівськ контролювали до останнього. Втратили її, коли пішли з Логвинового. Пацани були в шоці: селище практично наше, а зверху наказ — відступайте назад, у місто. Добровольці не хотіли йти. Кричали, що тут сєпарів доб'ють. Та коли відтягли техніку, теж пішли. По суті, то був переломний момент.
Це було четверте оточення
— Заборонивши стріляти з артилерії, влада дозволила бойовикам захопити Дебальцеве, — вважає директор Інституту зовнішньої політики Григорій Перепелиця, 61 рік. — Вистачало і зброї, і людей, щоб триматися. Довго не могли вирішити — відводити бійців із Дебальцевого чи підсилювати. Це через те, аби Путін не подумав, що ми не дотримуємося перемир'я. Кремль діє відповідно до логіки ведення війни. Мінські угоди дозволили йому з незначними втратами захопити стратегічний плацдарм. Наскільки схоже Дебальцеве на Іловайськ — побачимо, коли порахуємо втрати. Але після Іловайська начальник генштабу Муженко отримав чергову генеральську зірку. Президентові під його миротворчу концепцію бойовий, досвідчений генерал не потрібен. Йому потрібен генерал-миротворець.
— Дебальцеве повторило ситуацію в Іловайську, Донецькому аеропорту й секторі "Д". Оскільки це вже четверте оточення, то суспільство відреагувало рішуче. Влада зрозуміла: якщо не виконає вимоги людей, її знесуть, — говорить військовий експерт 38-річний Юрій Бутусов. — Для оборони Дебальцевого не вистачало боєздатних з'єднань бронетанкових військ та артилерії. Словом, нам потрібна професійна армія.
Начальник генштабу інформує главу держави неадекватно. Але відповідальність президента в тому, що, маючи численні сигнали ззовні, він не притягує до відповідальності брехунів. На жаль, ставиться до війни, як до поліцейської операції. Тому генштабом керує поліцейський, який виконує накази президента.
Геннадій ГНИП
Коментарі