28-річна Ірина Козирєва 19 липня залишила рідний Луганськ. У будинок її батьків під час обстрілу терористами поцілило 14 снарядів. Помешкання згоріло.
— 18 липня подзвонили батьки: у будинок попала міна. Я зі своєї квартири поїхала до них, у приватний сектор. Доки була в будинку, в нього влучило ще 10 снарядів. Почали падати балки, вбило чотирьох котів і собаку. Сховатися нікуди — погреба, підвалу нема. Бойовики обстрілюють із мінометів квартал. Ми з мамою біжимо, вибухи над головою, попадали, повземо. Тато вибіг із хати у робочих джинсах і капцях, коли 13-й снаряд потрапив у дах. А від 14-го в будинку вибухнув газ.
Пізніше сусіди забрали вцілілі запчастини з моєї машини, а картоплю на городі викопали бойовики.
Як вибралися із зони обстрілу?
— Літак став бомбити нас ще й згори. Заскочили в маршрутку й поїхали в центр. А там балкони висять "на ниточках", трупи валяються — без голів, ноги відірвані. Добралися до моєї квартири, передихнули. Стало ясно, що з області треба тікати. Я пропонувала це батькам ще місяців зо три тому, бо бачила, що буде гірше. Але не хотіли лишати будинок.
Куди їхати — хтозна. Рідні, крім Луганська, нема ніде. Тикнули пальцем на карту: Полтава. Тато залишився — може, буде якась компенсація за будинок, допомога від міської ради.
Під Горлівкою поїзд обстріляли з літака, всі лягли на підлогу, прикрилися матрацами і подушками. Всю дорогу боялися встати.
Житло в Полтаві самі шукали?
— Так. Як тільки рієлтори чули, що ми з Луганська, одразу: квартир нема. Бувало, ми знаходили власників, приїжджали дивитися квартиру і з'ясовувалося, що господарі несподівано загубили ключі, або віддали сусідам, а вони поїхали назавжди.
Грошей при собі не було. Лише паспорти. Друзі розмістили в інтернеті реквізити моєї банківської картки. Стали надходити перекази від різних людей. Тиждень ми микали по готелях. Вирішили забиратися.
Куди виїхали?
— Знайомі порадили в Тернопіль. Мовляв, там біженців нема і квартиру знайти без проблем. Але історія така сама. Ніхто не поцікавився, чи ходила я на референдум? Чи підтримувала "ДНР" і "ЛНР"? Місцеві налякані, всюди чую розмови, що сепаратисти скрізь і щось творять. Тому я по можливості мовчу, звідки я, і розмовляю українською. Таки знайшли малосімейку. Платимо 2 тисячі плюс комунальні. Одяглися в секонд-хенді.
Ви змушені були покинути постійну роботу?
— Я — журналіст в інтернет-виданні. Тому можу працювати в комп'ютерному клубі.
Повернетеся додому, коли все закінчиться?
— А нікуди. Батьки, може, й захочуть, я — ні. Зараз живу одним днем. Якби батько приїхав, комп'ютерний клуб був поряд і не стріляли.
У Тернополі почуваєтеся в безпеці?
— Коли гроза і грім, ми з мамою не можемо спати, їсти, жити. Дуже це нагадує мінометний обстріл. Сирени "швидкої", салют — лякають. Плакати дозволяємо собі тільки вночі.
Якось вийшла на балкон у Тернополі. 5.30. Йдуть вулицею два гуляки. Думаю: це ж небезпечно! У вулицю в'їжджає авто і я починаю кричати тим двом, щоб вони терміново сховалися. Машина проїжджає. І я розумію, що тут немає комендантської години. Тут немає бойовиків. Нема. Ніяк не звикну.
Трупи по півдня лежать на вулицях
Батько Ірини Козирєвої в Луганську оселився на роботі. Працює в аварійній бригаді з відновлення світла.
— Розказує, що трупи по півдня лежать на вулицях. Але зрештою їх ховають, — каже Ірина. — Розповідав знайомий з агентства ритуальних послуг, що трупи зі зруйнованих будинків ніхто не дістає. Не вивозять сміття, завелися хмари мошок.
У місті залишилося зо 200–300 тисяч людей. Приятелька недавно народила й не могла виїхати. Сидять із чоловіком і дитиною під ванною. Вилазять, щоб поїсти й помитися.
3 
1
Коментарі
3