— Після Голодомору 1932–1933 років страх засів у кістках українців і передається з покоління в покоління, — каже психотерапевт Сергій Рослюк, 58 років, із Львівської обласної психіатричної лікарні. — Це проявляється у поведінці, побуті, характері.
При нормальному розвитку подій достатньо два-три покоління, щоб подолати страх голоду. Але в Україні склалося інакше: після Голодомору були війна, повоєнна нужда, Голод 1947‑го, колгоспне рабство — адже селянам довго не видавали паспортів.
Усе це закріплювало відчуття страху. Коли наприкінці 1980-х — на початку 1990-х зникли продукти з полиць магазинів, була лише морська капуста, ми вже чітко не пам'ятали, чого боїмося. Навіть не було усвідомлення — про що йдеться. Але боялися.
Якщо людину позбавити їжі — можливості задовольнити одну з базових потреб, то порушується психіка. Залишається єдине бажання — вижити. З'являється неконтрольована агресія, зникають мораль, совість, прив'язаність. Людина може стати найлютішим катом. Доносили на сусідів, обкрадали їх, чого не зробили б в інший час. Їли дітей. Бачили, як пухнуть і помирають рідні та близькі, але не могли нічого вдіяти. З'являлося почуття нікчемності, неспроможності, безнадії, зникала самоповага, знижувалася самооцінка. Людиною у такий момент легко керувати, підкорити її, підім'яти під себе. Почала формуватися радянська людина, якій притаманні страх, зрада і жорстокість.
Через Голодомор українці стали недовірливими. Колись хату підпирали кілком, щоб худоба не зайшла чи пес. Після Голодомору почали на замок закривати. Раніше давали притулок усім подорожнім. Потім гостинність і милосердя замінилися підозрілістю. До Голодомору ми були войовничим народом. Кожен господар був воїном. Це теж знищили. Одні люди стали агресивними, нахабними. Інші почувалися забрудненими, гріховними. Це призвело до того, що 23 роки незалежності ми розкачувалися, але не жили.
Майдан допоміг нам стерти той страх. Пам'ять про Голодомор уже сприймається як пам'ять, а не як емоційне переживання.
2 
1
Коментарі