— Людям старшого віку і з дітьми влаштуватися в Києві важче. Бо це місто для молодих. Не можна ставити за мету залишитися тут назавжди. Щоб закріпитися, ціль має бути глобальнішою, — каже директор міжнародного фонду "Відкритий діалог" 28-річний Андрій Вальчишин. Переїхав до Києва із Тернополя 2003 року.
Із Андрієм зустрічаємося біля його офісу по вул. Банковій у центрі міста. Він високий, стрункий.
— Після закінчення школи вступив до Києво-Могилянської академії, — Андрій поправляє манжети на білій сорочці. — Заселився в гуртожиток. У нашій кімнаті були гори будівельного сміття, вибите вікно. Тиждень із хлопцями наводили лад. Гуртожиток у Ворзелі, за 30 кілометрів від Києва. Доводилося прокидатися о 5.30 ранку, щоб встигнути на пари.
На першому курсі Андрій влаштувався працювати на сайт новин. Займався його просуванням.
— Стипендії часто не вистачало. Доводилося економити. Коли друзі запропонували роботу, зразу погодився. Працював у вільний від навчання час. Часто вночі не спав, бо треба було готуватися до семінарів. Інколи довго затримувався на роботі, і вже не міг доїхати в гуртожиток — транспорт не ходив. У такі ночі разом із друзями гуляли Києвом і їздили купатися на Дніпро. На третьому курсі влаштувався консультантом із підбору персоналу в один із київських банків. Кілька місяців працював, а тоді разом із друзями відкрили власне кадрове агентство. Перший рік працювати було цікаво, бо постійно щось нове для себе відкривав. Та за якийсь час інтерес пропав. Фірму ми закрили.
У міжнародний фонд "Відкритий діалог" Андрій прийшов три роки тому. На початку 2014-го став директором його філії в Україні.
— Після подій на Майдані запропонував створити представництво і розширити сферу діяльності — від захисту прав людини на пострадянському просторі до підтримки позитивних змін в Україні та використання для цього кращого міжнародного досвіду. Польські колеги погодилися. Питання про те, кого призначати директором, не виникало.
Андрій одружений. Із 28-річною Галиною живе у шлюбі 5 років.
— Вона теж училася в Могилянці. Кілька разів зустрічався із нею поглядом, але підійти не наважувався. На останньому курсі разом організовували якийсь захід. Там познайомилися. Я взяв у неї телефон і запросив на побачення. За кілька місяців почали жити разом. Коли вперше її побачив, знав, що одружимося. Офіційної пропозиції не робив, спитав її про це між іншим. Весілля святкували в Києві. Це місто нас поєднало. Якби не воно, не зустрів би свою дружину. Медовий місяць тривав майже рік. Влітку кілька разів їздили відпочивати у Крим, а взимку — у Карпати кататися на лижах. Зараз винаймаємо квартиру на Оболоні. Виїхали звідти раз, а за рік господиня запросила назад. Наступного дня повернулися, бо помешкання затишне і біля метро. Зараз збираємо гроші на власне житло. Квартиру купувати не будемо. Люди мають жити в будинку, щоб можна було посидіти на траві і подивитися на зірки. Буває, сумую за рідним містом. Часто згадую, як разом із батьками гуляли парком Національного відродження. Замінив це прогулянками Подолом, який у Києві люблю найбільше. Коли з'являються важкі думки або виникають ситуації невизначеності, їду туди.
2 
1
Коментарі