28-річна киянка Олена Дудко на тиждень їздила до Японії. У цій поїздці їй допомогла міжнародна організація "Сила дружби", яка влаштовує подорожі до різних країн світу. Олена оплатила лише переліт — більше тисячі доларів. Решту витрат за домовленістю брала на себе сім"я, яка приймала гостю.
— На кордоні нашу делегацію не хотіли пропускати. Вони ніколи не чули про Україну. Та й коли дізналися, також не пускали! Бо зроду не бачили українського паспорта, — розповідає Олена.
Після такого початку дівчина страшенно переймалася, як японська сім"я впізнає її серед інших пасажирів літака. І була приємно здивована: в аеропорту стояли чоловік і жінка з невеличким плакатом, на якому була наклеєна Оленина фотографія.
Пані Дудко з Києва летіла до Москви, звідти на Сеул, потім — у містечко Мацуямо. Вона мала гостювати у сім"ї двох фармацевтів — 46-річної пані Хоторі та 52-річного Хаджиме Танака. У них двоповерховий будиночок, дві машини, кіт і середні для їхньої країни статки. На першому поверсі — вітальня з пласким телевізором на півстіни, спальна кімната, ванна. На другому — дві кімнати для гостей. Олені виділили одну з них. На солом"яний коврик поклали матрац, невисокі подушки та пухові ковдри у тонких і приємних на дотик підодіяльниках на блискавках.
— У них така техніка! — дівчина не приховує захоплення. — Я приїхала з сучасним за нашими мірками цифровим фотоапаратом. Та з їхнім не порівняти: невеличкий, тонесенький прямокутничок — ото й увесь фотик. Наші з групи купували в Японії відеокамери — бо там вони удвічі дешевші, ніж у Києві.
Подружжя Танака входить до клубу "Сила дружби" і торік приймало росіян. Хоча організатори Олені по секрету казали, що після них до українських гостей японці ставилися насторожено. Казали, якщо ці будуть такими ж "неспокійними", від людей з країн СНД доведеться відмовитися.
— Але вони дуже делікатні, щоб розповідати щось, — стенає плечима Олена. — Хоча під їхній синтезатор ми кілька разів співали "Катюшу" та "Калінку-малінку".
Навіщо прибирати? У нас і так чисто
Чи не найбільше Олену вразила чистота міста.
— Я запитала у Хоторі, коли вони прибирають вулиці. А вона здивовано відповіла: "Навіщо прибирати? У нас і так чисто". А спільну мову ми знаходили, — випереджає питання про спілкування. — Рівень англійської в нас був однаковий, — сміється. — А решта — мовою жестів. Одного разу хотіла дізнатися, як вона м"ясо готувала — на пательні чи в духовці. Як запитати — не знаю. Веду її на кухню, тикаю пальцями. Розібралися.
Олена розповідає, що пані Хоторі продукти купувала майже щодня в супермаркеті. Для своєї гості багато готувала: супи з морепродуктів, рис, живі йогурти, тістечка з рисового борошна на дубових листках, варила апельсинове варення.
— Ця поїздка була суцільним відкриттям для мене, — ділиться дівчина. — Ну, наприклад туалети. Можна подумати, що тут нового? А там — маленькі кнопочки, які регулюють підігрів сидіння, температуру води. Одна кнопочка — "помити хлопчика", інша — "помити дівчинку", наступна — "посушитися". А перед входом треба поміняти капці. Такий ритуал роблять і перед громадським туалетом.
Олені здалося, що японці цілковито довіряють одне одному. Багато людей їздять на велосипедах. На стоянках залишають свої ровери без замків. Ніхто й не подумає їх украсти. Є ще магазини без продавців. Стоять на вулиці прилавки з товаром, поряд висять пакети. Вибираєш, кладеш гроші в спеціальний жолоб, пакуєш і йдеш.
— Запам"ятався ще один випадок. Ото була справжня японська традиція! Господарі приготували ванну з маслами і травами. Перед тим я добряче вимилася в душі. Запросили прийняти ванну, але воду попросили не зливати. Виявляється, після гостей її приймають самі хазяї. Та з миттям — то окрема історія, — Олена мружиться від сміху. — У душі дзеркало повішене дуже низько, видно тільки нижню половину тулуба. Я ніяк не могла збагнути, чому так. Потім зрозуміла, що в Японії прийнято митися сидячи на маленькому ослінчику.
1 
1
Коментарі