Яблука

Купуючи вряди-годи яблука в різних країнах світу, я зауважив, що їхній вибір робиться дедалі подібніший: джонатани, елізи, ґолден делішес. Хіба що в Польщі, замість делішес, можуть написати "деліціюш", а з чемпіонів зробити "шампіонів" — за аналогією, вочевидь, до популярних грибів.

Мій приятель називає це зоднаковіння макдональдизацією, — маючи на увазі, що гамбургери в Берліні, Сантьяго чи Токіо практично нічим не відрізняються одне від одного. І зникають не лише посполиті антонівки та семиренки, а й шляхетні імператори александри, лорди сафілди та графині ольденбурзькі.

Мій дід плекав сад, в якому кожна яблуня мала власне місце й назву, ба навіть характер. У дитинстві ми найдужче любили білий налив, бо він достигав найраніше. Дід посміювався, бо ж знав, що найкраща яблуня — це ренета, яка достигає найпізніше і лежить найдовше. Недарма ж її назва походить від латинського regina — королева. Згодом я довідався, що й білий налив, який ми на польський манір називали паперівкою, має цілком аристократичну назву — інфляндська оливка.

Оце — заячі мордочки. А це — червона щетинка

Я згадав це недавно, проходячи на Подолі повз спорожнілий базар, де самотній дідусь продавав залишки непоказних яблук. Вирішив їх купити — радше зі співчуття до старого, ніж потреби в цій дрібноті.

— Як їх хоч звати? — запитав я, віддаючи десятку.

— Оце — заячі мордочки, — сказав старий. — А це — червона щетинка.

Я недовірливо глянув на нього — чи не кепкує.

Продовгасті яблука справді скидалися на заячі мордочки, а круглясті мали червоний рум"янець у нижній частині.

Ніхто з моїх друзів не чув таких назв. Тож я й досі не знаю, чи дід сам їх вигадав, а чи вони справді існують. Чи, принаймні, колись існували.