У поминальні дні до загиблих воїнів ЗСУ приходили побратими, батьки, дружини, діти, кохані. Несли квіти, цукерки, вінки. Годинами згадували полеглих. Попри перенесене горе та біль, близькі в унісон повторювали: "Навіть якби він знав, що усе так закінчиться - усе рівно пішов би воювати".
На Лісовому цвинтарі у Києві розташована одна з найбільших в Україні алей для поховань героїв. Тут воїнів хоронять безкоштовно. Також коштом держави рідні можуть встановити пам'ятники. А от лавки і надгробки - упорядковують за свій рахунок.
Про що на могилах полеглих бійців говорять їхні рідні, дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua.
ВОСТАННЄ ПОБАЧИВ СІМ'Ю
Жінка у чорному костюмі торкається хреста, на якому висить фотографія чоловіка в піксельній формі. Повільно відходить назад і закриває обличчя руками. Знесилено хитає головою і схлипує.
- Це мій чоловік…, - каже хриплим голосом Олеся. - Дуже погано без нього, важко піти звідси. Ми 24 роки разом прожили! Він любив дарувати мені квіти, а тепер я йому приношу їх кожен день.
43-річний Дмитро Герман воював під Бахмутом у складі 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону. Загинув у селищі Хромове 23 квітня 2023 року - у нього поцілив снайпер.
Чоловік пішов на фронт добровольцем ще у 2015-му, згадує Олеся.
Він сів у таксі, а у мене серце йокнуло
- Коли приїхав у відпустку крайній раз, то йому подзвонив командир. А Діма йому каже: "Може, я вже востаннє бачу свою сімʼю?". Так і вийшло. Він сів у таксі, а у мене серце йокнуло. Вісім з половиною років прослужив. Для кого і для чого, скажіть? - жінка пригощає цукеркою, яку дістає з кишені. - Солодке він не сильно любив. Більше шашлики, рибу, скумбрію копчену, борщ із салом.
Олеся сама виховує двох синів. На могилу до чоловіка приходить щодня. Проводить на цвинтарі майже весь день.
ОСКОЛОК ЗАЛЕТІВ ПІД КАСКУ
Над широкою алеєю майорять десятки синьо-жовтих стягів. Пахне травою і бузковим цвітом. Доглянуті могили захисників розташовані по обидва боки бетонної доріжки. Поховання вкриті гравієм у кольорах українського прапора чи білим гладким камінням. На деяких - висаджені квіти, стоять вінки.
Лісове кладовище поділене на ділянки. Місця для почесних поховань розташовані відразу за центральним входом. Всі зайняті. Більшість могил у цій частині цвинтаря зʼвилися ще до 2022-го. На новій алеї спочивають військові, що загинули після повномасштабного вторгнення. Ще рік тому тут було не більше 8-10 могил. Зараз кінець алеї ледь проглядається за прапорами.
До бійців прийшли їхні рідні, друзі, побратими. Стоять мовчки. Тільки зрідка тишу "розрізають" тихі монотонні розмови чи музика, що лунає з телефонів.
Чимало людей на поминальні дні приводять поховання до ладу - фарбують огорожі, висаджують квіти. Подекуди робітники встановлюють надгробки чи пам'ятники.
Навпроти могили у першому ряду сидить темноволоса жінка. Не зводить очей з фотографії молодого чоловіка. Під світлиною стоїть горщик з рожевими гвоздиками, а по боках - вази з білими хризантемами.
- Я прийшла до сина, - коротко відказує Тетяна.
Руслан Іванов до 2022-го працював в СБУ у званні лейтенанта, був в АТО. Після початку повномасштабного вторгнення служив в Управлінні державної охорони. Згодом перевівся у ГУР.
- Як перший раз їх забирали в АТО на 45 днів, то даже не сказав мені нічого. Не знала, де він находиться. Уже потім, коли приїхав з баулами - все розповів, - згадує Тетяна. - Говорив: "Мам, так і мало бути". Із їхньої структури не відправляли на передову тоді. Але він казав: "Там ідуть такі, що й автоматів у руках не держали". Пішов тихенько відніс резюме і його взяли в ГУР. Якби знав, що так усе закінчиться - все одно пішов би.
Осколок під бронежилет попав - у серце
Боєць загинув 12 квітня 2023 року під Бахмутом. Його позиція була всього за вісім метрів від ворога. Окупанти кинули гранату і її уламок залетів Руслану під каску.
- Їх там двоє було. Побратиму осколок під бронежилет попав - у серце. Йому надавали допомогу, але не врятували. Руслан же загинув на місці, - розповідає жінка. - Ми з ним говорили напередодні по телефону. 11 квітня о 23:00 зателефонував. Неначе прощався: "Усе буде харашо. Я вас люблю й цілую". О 05:00 вони вийшли на позиції, а о 07:00 - його вже не стало.
Наступного дня родина отримала звістку про загибель Руслана.
- Досі не віриться. Я приходжу сюди, і здається, наче не до нього… Ми все чекаємо його, - по щоках Тетяни густо котяться сльози. - Хлопці в день його загибелі - змогли винести Руслана. Казали, що під страшним вогнем і думали, що вже самі не вийдуть. Але не оставили своїх…
Із побратимами сина жінка особисто не знайома. Через секретність служби із ними вдається тільки листуватися.
На могилу до Руслана мати приходить кілька разів на тиждень. Обовʼязково на свята. 31 грудня сиділа поруч із сином до пізнього вечора.
- За весь час тільки один тільки раз приходив уві сні. То я його вже прошу: "Наснись", - каже Тетяна.
Жінка починає помітно хвилюватися, коли починаю розмову про теперішню ситуацію на фронті та небажання багатьох чоловіків воювати. До таких вона ставиться неоднозначно: "Хтось же має воювати".
- Комусь треба нас захищати. Але з іншого боку - жалко хлопців… Скільки там гинуть, отримують поранення... За що це все нам? - схлипує. - Коли ховали Русіка, то тільки перший і другий ряди були зайняті на алеї. А зараз он уже скільки могил! Ми ж у свою чергу продовжуємо допомагати ЗСУ чим можемо. Он продали земельну ділянку і купили хлопцям з підрозділу сина п'ять дронів і десять турнікетів.
Родині Іванових держава підтвердила право на отримання 15 млн грн за смерть Руслана. Однак кошти досі не надійшли.
НІХТО НЕ ХОТІВ ПОМИРАТИ
На білому камінні біля надгробку сидить молода дівчина. Затягується електронною цигаркою. Вглядається в очі чоловіка на портреті. Поруч на могилі у файлику - дитячий малюнок.
За кілька рядів від неї чоловік у чорному класичному костюмі кладе червоні гвоздики під хрест. Відкриває пляшку білого сухого вина і наливає у дві склянки.
З іншого боку алеї до загиблого бійця прийшли дві жінки. Дістають з кошиків крашанки, паски з цукатами й коньяк. За ними прибирає могилу загиблого родича ціла родина - діти прополюють землю, дорослі стелять штучний газон на надгробок.
Майже в кінці алеї літня жінка у чорній мереживній хустці годує хлібом білого голуба, який прилетів на могилу до її сина.
- Був призив у 2014 році і він прямо в тапках пішов в армію, - згадує Віра.
Її Євген (прізвище матір попросила не вказувати. - Gazeta.ua) з чотирьох років займався творчістю. Навчався в Київській академії музики імені Р.М. Глієра. Грав на піаніно і контрабасі. Освіту здобув в Національній академії внутрішніх справ. Закінчив виш з відзнакою.
Коли розпочалася війна на Донбасі, вирішив піти добровольцем на фронт. Про службу сина Віра знає небагато, бо він не хотів її зайвий раз хвилювати.
Його ображають, а він не може здачі дати
- Коли був маленький, то сусідка приходила й жалілася: "Що це у вас за хлопець? Його ображають, а він не може здачі дати!". Тож ми не могли ніколи й подумати, що він стане військовим, - говорить Віра й поправляє два портрети, що стоять на вінках. Світлини сина зроблені з різницею в 10 років. - Оце він у 32 роки, а це - перед смертю. Зовсім облисів через нерви... От, що робить з людьми війна.
До повномасштабного вторгнегнення Євген працював у штабі. Потім вирішив йти на передову, але рідним про це не сказав. Загинув на сході за день до свого дня народження від ворожої кулі.
- Подивіться на їхні обличчя, - говорить Віра й показує на фото інших загиблих бійців. - Вони всі посміхаються. Ніхто з них не хотів помирати.
35 ХВИЛИН НА РЕАНІМАЦІЮ
У сусідньому ряду загиблому щойно поставили надгробок. Літні чоловік і жінка розрівнюють землю, протирають від пилу хрест. Із пакетів дістаються горщики з квітами й маленьку лопату.
- У нього був "білий квиток" за станом здоровʼя, - говорить одразу мати загиблого воїна 65-річна Ольга Мельниченко.
43-річний Ярослав Мельниченко кілька разів намагався потрапити в лави ЗСУ. Про бажання служити написав у листі до військової у частини.
Коли почалася велика війна, він із батьком були в селі Катюжанка на Київщині. Уже на другий день росіяни окупували населений пункт.
- З 25 лютого до 31 березня вони в нас були. А із квітня (після витіснення росіян із Київської області. - Gazeta.ua) він уже почав їздить у військкомат. Сказав, що здоровий, - додає 70-річний Валерій.
Ярославу відмовили через брак військового досвіду. А коли в Катюжанці почали роздавати повістки - просив у старости, щоб виписали і йому.
Згодом подав заявку у "Гвардію наступу".
"Відправив і тиша. Як же так? - ідеться в листі Ярослава, який він пізніше направляв у військові частини. - Навіщо вам, нам, державі оті воїни, які опираються руками й ногами, коли їм вручають повістку?".
Через деякий час чоловіка взяли до 503-го окремого батальйону морської піхоти. Про намагання сина потрапити на фронт батьки дізналися пізніше. А лист прочитали вже після його смерті.
- Куди брали, туди й пішов, - говорить Ольга і нервово копає ямки під квіти. - Я приїхала в четвер з роботи, прилягла на ліжку. Несе мені стакан води і каже: "Завтра о пʼятій ранку йду в ЗСУ. Але щоб ніхто не знав!". У нас з батьком і мову відібрало.
Жінка старанно висаджує чорнобривці на могилі сина.
Побратими його любили страшне
- Він у ресторанах робив, - додає батько. - Добрий був дуже, працьовитий. Тварин любив і навіть позивний собі взяв, як імʼя його бульдога - "Gucci".
- Отакий у мене син. За свої гроші купив хлопцям бойлер, щоб вони могли митись, - говорить Ольга. - Потім взяв кавоварку й телевізор. Побратими його любили страшне.
Валерій розгортає прапор з емблемою батальйону, у якому служив син. Показує вінок із синьо-жовтими квітами, який загиблому принесли побратими. Тремтливими сухими руками відкриває шкіряний чохол від документів Ярослава.
- Це я собі зберіг, - пояснює чоловік.
Ярослав Мельниченко брав участь в обороні Авдіївки, Марʼїнки, Курахового. Згодом його бригаду відправили на Херсонський напрямок. Там бійці потрапили під російський обстріл.
- Сиділи всі в хаті, у якій жили, - переказує жінка слова побратимів. - Усі були в касках, бронежилетах. У дворі розірвалася касетна бомба. Оцей осколок влітає у вікно і Ярославу у праве вухо… Лікарі 35 хвилин намагалися його реанімувати…
Боєць загинув трохи більше місяця тому. У нього залишилося двоє доньок. За весь час він тільки раз приїжджав додому у відпустку.
- Завжди казав, що в нього все добре, - додає Ольга і поливає саджанці водою з банки. - У нього була така доброта - готовий був віддати людям все…
Родичі починають поволі розходитися. Ховають в автівки інструменти, викидають сміття після прибирання.
Не йде тільки дівчина з електронною цигаркою. Як і раніше вона сидить, неначе закам'яніла. І вдивляється в обличчя коханого.
2 
1
Коментарі