Американський благодійник Делл Лой Хансен збудував у Мощуні будинки для родин, які втратили житло через війну. Його фонд "Місія Хансена в Україні" допомагає постраждалим від агресії РФ.
Мощун - село, яке одне з перших зустріло ворога на підступах до Києва. У лютому-березні 2022 року тут точилися запеклі бої: будинки палали, а мешканці рятувалися, як могли. Коли російські війська відступили, від села залишилися лише руїни - понад 85% будівель було знищено або пошкоджено, а дороги, електромережі та водопостачання виведені з ладу.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала в Мощуні та нових будинках. І дізналася, як сьогодні живе село.
ВІДНОВИЛИ 206 БУДИНКІВ
- Ви можете проговорювати, якою може бути ванна кімната, зручності. Є можливість доплатити, щоб збільшити площу будинку, - про умови благодійної програми з відновлення житла розповідає працівниця старостату Анна Заіка місцевій мешканці Мощуна. - Ви хочете два санузла?
Жінка сидить у довгому пальті напівоберта й гортає документи. Шапку не знімає.
- У мене є родичі - племінниці з дітьми. Коли до мене будуть приїжджати, то накладно з одним санузлом, - пояснює їй односельчанка, на вигляд близько 60 років.
До будинку культури, що водночас є й адмінбудівлею, часто приходять жителі. Відбудова села триває, а більшість людей - потребує допомоги. Благодійний фонд "Місія Хансена в Україні" підтримує родини, чиї будинки були зруйновані або пошкоджені внаслідок війни.
У межах програми "Фенікс" фонд співпрацює з державною програмою "єВідновлення", додаючи до суми державного сертифіката додаткове фінансування, необхідне для повноцінного завершення будівництва, ремонту та облаштування благоустрою. Ця сума може досягати $30 тис. на кожен будинок.
- Поки з допомогою виходить 80 квадратів, - додає працівниця фонду Ірина. - Щоб збільшити до ста - треба доплатити ще понад 8 тис. доларів. Поки погоджуємо, можете ще подумати.
У селі наразі проживає близько 1000 людей. До повномасштабного вторгнення населення складало 1200 осіб. Одна родина має статус внутрішньо переміщених осіб.
- Біда Гостомельської громади в тому, що не створюються системні рішення, - пояснює Ірина. - Якщо заходить приватний донор, то максимум - не заважають. Однак є населені пункти, які самостійно докладають зусиль до відновлення й розвитку. Зараз USAID закрив енергетичні програми. Тому будемо шукати донорів, щоб оновити у Мощуні й енергетику. Освітлення й електрифікацію відновили завдяки тому, що Аня, Вадим і Мирослава тут написали у всі можливі інстанції. У громадах є бюджети. Тут питання у доцільності їхнього використання.
Станом на березень 2024 року у Мощуні вдалося відновити 206 житлових будинків. Протягом 2022 року за кошти резервного фонду державного бюджету було відремонтовано майже 60 будинків, де замінили вікна, двері та відновили покрівлі. Міжнародні партнери долучилися до облаштування тимчасового житла - у дворогосподарствах мешканців встановили модульні будинки.
Окрім житлової забудови, у Мощуні вдалося частково відновити соціальну інфраструктуру. Було відремонтовано будинок культури, облаштовано пункт здоров'я та організовано автобусне сполучення.
Завдяки ініціативі "Місія Хансена в Україні" у Мощуні збудували шість нових будинків для родин, які втратили своє житло через війну. Це дозволило деяким мешканцям повернутися до нормального життя у власних оселях.
ЗАЇЗД ДО ВЕЛИКОДНЯ
- Ми ще не завезли все. Але плануємо до Великодня заїхати. Замовили сестрі тюлі нові, - Віра і Юрій Ющенки зустрічають на порозі свого нового будинку - одноповерхове житло з персиковими фасадами й широкими вікнами. Для будівництва використовували піноблоки. - Тут стіни дебелі й ремонт хороший.
Заходять у просторий сучасний будинок. Обоє виглядають схвильованими, уважно оглядають кожен куточок свого майбутнього дому.
- Два місяці будували. У серпні залили фундамент, а в жовтні готово було, - розказує 54-річний Юрій Петрович. - Ще не все готово, не зібрали до кінця меблі. Кухня, диван і стіл були.
У вітальні на підлозі - кульки синьо-жовтого забарвлення. Залишилися ще з дня завершення будівництва. Кухня-студія світла, з новими меблями та технікою. Поруч стоїть генератор - тимчасова необхідність.
У березні 2022-го ворожий снаряд влучив у їхній будинок. Удар прийшовся у самий центр будівлі. Усе розірвало на шматки, зізнається 42-річна Віра. З того часу родина мешкає в модульному будинку, який встановили за рахунок благодійника Делл Лоя Хансена.
- Уже два роки, слава Богу, як живемо. То трохи обжили. Поставили на Рождество 25 грудня. Якби знали, що приїдете, то підготувалися, - Віра Ющенко запрошує у модульний будинок, де живе з чоловіком та донькою Діаною. Поспіхом прибирає зі столу ще теплі від чаю чашки. - Сразу не жили, бо не треба було каналізацію зробити й воду провести. Скважину до серпня провели, бо стара згоріла.
Одягнена в просту, але зручну темну кофтину. Волосся зібране у високий пучок. Віра родом із Закарпаття, але після одруження з чоловіком живуть у Мощуні.
До повномасштабного вторгнення Ющенки проживали у великому будинку з чотирма кімнатами. Якраз закінчили ремонт - замінили підлогу, затягнули стіни.
Зараз родина має дві окремі кімнати, простору кухню й ванну кімнату. Усередині тепло й пахне деревом, яким обшиті стіни. Простора кухня, оформлена у світлих тонах і оснащена сучасними меблями та побутовою технікою - газова плита, витяжка, холодильник, мікрохвильова піч.
На стінах - мармурові кахлі, а над робочою зоною акуратно розташовані ножі та кухонне приладдя. Крізь вікно, прикрите рожевими фіранками, пробивається м'яке світло.
По квартирах чужих ходили
- Тут була кухня, холодильник, диван. У комнаті - шкаф, кровать, стіл і ще багато всього. Як для того, що все згоріло - то шикарно, - розказує Віра. - Ми вже мєлочі добавили. До цього ж по квартирах чужих ходили.
Спальні кімнати прості, але затишні. Дерев'яні стіни прикрашені особистими фотографіями. У господарській спальні висить годинник, а поруч килим, лежать серветки з вишивкою. На вікні - напівпрозорі фіранки з мереживом.
- Я поки уют собі не зроблю, то не перейду в будинок. Уже в нову хату сестрі заказала тюль. Сюди тоже сразу купила все, що мені треба, - посуду, каструлі. Убрала, позастеляла й зайшла у хату як в готель. Не можу в бардакові, така я є, - сміється господиня. - Скільки того життя.
СПОРОЖНІЛЕ СЕЛО
Мощун - невелике село на Київщині за 7 км від столиці. На початку березня російські війська, просуваючись з боку Бучі та Гостомеля, намагалися прорвати оборону Києва через Мощун. Зайшли в село 26 лютого. Росіяни не очікували побачити супротив у такому маленькому населеному пункті. Однак із перших днів, окрім ЗСУ, опір чинили й місцеві мешканці.
Саме тут українські захисники зупинили ворога, і село стало місцем тривалих бойових зіткнень. Авіаудари, артилерійські обстріли та вуличні бої перетворили Мощун на лінію фронту.
- Ми виїхали 28 лютого з донькою через Горенку. Уже горіли хати в Мощуні, табличок не було дорогою. А чоловік зостався, бо мати була лежача на тій стороні села, - згадує Віра. - Ухажував за нею.
Село фактично спорожніло. Більшість мешканців евакуювалися, а ті, хто залишився, ховалися у підвалах.
- Утром 6 березня він її покормив, грубу протопив, а на обід вона згоріла… Тоді у Мощуні вже нікого не було, даже воєнних - повиїжджали всі. Усе кипіло, горіло. На вечір чоловік ще окопи копав, а як вертався, то хотів удостовіритися, чи дійсно хата згоріла. Його вже воєнні, що у лісі були, не пускали. Але лісником робить, то все тут знає і любими б способами пішов до мамки.
До батьківського дому Юрій не доїхав близько 200 м. Росіяни вискочили з лісу й почали стріляти по машині.
- "Ниву" обстріляли. Але був поруч янгол-охоронець, вочевидь. Бо під номерами був газовий балон - номера прошиті кулями, а до бака всього 15 сантиметрів. І пасажирське сидіння прострілене. Коли по ньому відкрили вогонь, то сразу й не поняв. Але ж побачив, що хата згоріла, а в ній - мати… Жодної кісточки не знайшли, нічого взагалі. Це від фосфору так горить, ним всюди били. Там тільки дві пружинки з ліжка знайшли і все.
- Я машину кинув біля лісництва. Номер прострелили і у двері попали, у кришу, а коли тікав - то ще і в зад, - додає Юрій.
Юрій вибіг з машини й кинувся тікати в ліс. Хотів пішки дістатися Пущі-Водиці, але дорогою підібрали українські військові. Довезли до місцевої школи, а потім - до Оболонського району столиці. Звідти чоловік виїхав до родини на Закарпаття.
- 8 березня приїхав до нас. Звʼязку не було з ним до цього. Я думала, що вже живого його нема… У мене свекруха, мабуть, відчувала таке. Бо казала: "Як буде війна, то знай, що все в житті наживне. Головне - щоб чоловік у тебе залишився". У травні вже викликали на роботу сюди.
Я двора не узнала - тільки погреб всередині вцілів
До середини березня українські військові почали контрнаступ, вибиваючи ворога з позицій. Російські війська змушені були відступати, але перед цим знищили значну частину інфраструктури. До 29 березня Збройні сили України повністю зачистили село від окупантів.
- Як сусід скинув, що тут залишилося, то не хотіла повертатися, - зізнається Віра. - Я двора не узнала - тільки погреб всередині вцілів, але штукатурка обгоріла. У сусіда три хати було у дворі - тож нічого немає. Документи у нас всі згоріли тоже. Але там роботи не було, а хати дуже сильно в ціні піднялися. Як жити? Тут проробив лісником 31 рік, то й вернулися.
Близько 85% будинків у Мощуні були знищені або сильно пошкоджені. Електромережі, дороги, водопостачання - були виведені з ладу. У лісі поблизу села були залишки ворожої техніки, нерозірвані снаряди та окопи, залишені окупантами. Деякі будинки обікрали мародери.
- Мати вважається зниклою безвісти. Оскільки не змогли провести експертизу, - додає жінка.
Відновлення села почалося відразу після звільнення. Завдяки волонтерам, державним програмам та міжнародним благодійним ініціативам частину осель вдалося відбудувати.
НОВИЙ БУДИНОК
- Ми раніше жили в обичному залізному вагончику. Ну, такому, що на будівництвах часто ставлять, щоб робітники жили, - 31-річна Наталя Онищенко спирається на новий деревʼяний стіл у вітальні-студії. На підлозі біля кухонної зони розкидані іграшкові автомобілі її сина. - У новому будинку ми з грудня. Від підписання документів і до того, як заїхали, пройшло всього чотири місяці.
На місці новобудови колись стояв великий двоповерховий будинок. У ньому жили всією родиною, згадує Наталя.
- З сімʼєю брата чоловіка й батьками, - додає. - По ньому було два чи три прильоти… І взагалі нічого не осталося.
- Ми з чоловіком, і двоє його хлопців, - пояснює Анна Заіка і знайомить з рідними. - А ми зараз у модульному будинку.
Вагончик стоїть поруч із теперішньою терасою - компактна споруда з металевого профілю, утеплена монтажною піною, яка місцями проступає на стиках панелей. Має темні металеві двері та геть малі пластикові вікна.
На даху видно димар - у холодну пору вагончик господарі опалювали буржуйкою. Поруч стоїть старий холодильник просто неба. Позаду також напівкругла металева споруда - модульний будинок, який надали волонтери. Господарі називають його "курінь".
- Це пінопластове. Воно почало цвісти, усе сиріло. Потім нам поставили цей вагончик, і ми перейшли сюди. Два роки в ньому прожили, - каже Онищенко. - Привикали потроху. Ну, там просто - коли світла не було, ми буржуйку підпалювали. Готували на газовому балоні, а то і на кострі.
На подвірʼї холодно й сіро, удалині видніються залишки зруйнованих будівель. Чоловік Наталії пропонує зайти в новий будинок.
- Тільки почали обживати, - каже Петро Заіка.
Проводить екскурсію й показує їхню з дружиною спальню. Кімната оформлена у світлих тонах. Велике вікно з білими фіранками, у центрі - двоспальне ліжко, застелене ковдрою. Над узголів'ям висить сімейне фото, а в кутку стоїть синій дитячий стільчик.
У синовій кімнаті на ліжку охайно розкладені м'які іграшки, а поруч лежить дитяча книга. На підлозі - багато різнокольорових автівок, які аккуратно зібрані в зелений органайзер.
На задньому плані - вікно, крізь яке видно двір, а поруч із ним розташований диван, застелений зеленою пледом. На дивані спокійно дрімає кіт.
Ми думали, що вони сюди не підуть, а коли прийшли - то було пізно
- Ми виїхали з Мощуна лише 5 березня. Малому на той момент було всього 18 днів, - розказує Наталя. - Ми думали, що вони сюди не підуть, а коли прийшли - то було пізно. Прилітали ракети, будинок у сусідки загорівся. Росіяни були в іншій стороні, на дачах. А коли по вулиці вже рухалися танки, то наважилися виїжджати. Ховалися у погребі, а вдень у хату - їсти готувати. Тоді ще був газ. Як виїхали, то вже 10 березня сказали, що будинка вже немає.
Сімʼя родом із Мощуна. До останнього не вірили, що отримають такий будинок, зізнається Наталя.
- Дитині є де розігнатися, - додає.
Після деокупації в село почали повертатися мешканці. Наталія розповідає, що люди стали більш згуртованими.
Будинок функціонує за рахунок електроенергії. За комунальні послуги минулого місяця родина заплатила близько 17 тис. грн. Найбільше - за опалення.
- Цього місяця зекономили, то буде 10 тисяч. Але й морозів сильних не було, а то б і по 20 тисяч платили. Навесні плануємо поставити дровʼяний котел, - говорить Онищенко. - Ми тут живемо утрьох. Братові чоловіка Павлу також вдалося взяти участь у програмі - їхній будинок по-сусідству.
З РОСІЄЮ ДИПЛОМАТІЯ БЕЗСИЛЬНА
Історія Мощуна сягає кількох століть, хоча точна дата заснування невідома. Поселення виникло як частина навколокиївських сіл, мешканці яких займалися землеробством, лісництвом та ремеслами.
У різні періоди історії Мощун був тісно пов'язаний із Києвом, особливо як постачальник сільськогосподарської продукції. У XIX-XX століттях село розвивалося як частина Київського повіту.
Під час Другої світової війни село, як і вся Київщина, пережило нацистську окупацію. У післявоєнний період поступово відновлювалося, а згодом стало частиною передмістя столиці.
До початку повномасштабного вторгнення село мало розвинену інфраструктуру - школу, декілька магазинів, поштове відділення та будинок культури, що одночасно виконував функції адміністративної будівлі. Ці будівлі були зруйновані окупантами.
Наразі крамниці відновили роботу. Однак дітей доводиться возити на навчання в сусідні населені пункти. Щогодини з Мощуна курсує маршрутка до Києва. Більшість дошкільнят у селі виховуються вдома. Батькам дорого возити у садок, каже Анна Заіка.
- Усе дорожчає. Світло знов підніметься в ціні. І спробуй тепер отопити такий будинок, - каже жінка. - У селі жінки переважно працюють у садках, школах або медсестрами. Чоловіки - лісниками, але їх не так багато у селі осталося, бо пішли воювати. Більше 50 людей на фронті. Спершу роздавати повістки приїжджали, а потім почали на пошту відправляти.
У Мощуні планують збудувати ще понад 30 будинків. На програму можуть податися лише постраждалі мешканці, у яких була приватизована земля. Щоб будинок можна було ввести в експлуатацію. Частину коштів на відновлення виділяє держава, решту - фінансує Делл Лой Хансен.
Тих грошей, що дають на відбудову, недостатньо для будівництва
- У мене згорів будинок, у якому проживала родина з пʼяти осіб. Мені можуть дати 60 квадратів, бо тих грошей, що дають на відбудову, недостатньо для будівництва. Держава виділяє 33 717 гривень 46 копійок за квадратний метр. По-перше, індекс інфляції не буде ж діяти, а ще ж треба докупити меблі, сантехніку. Хансен додає до $30 тисяч, - розповідає Заіка.
У Мощуні відновили пункт здоровʼя. Працюють фельдшер і медсестра, а раз у тиждень приїжджає сімейний лікар. У будинку культури відкрили художні виставки, а також простір для дітей. Іноді для жителів села проводять тренінги з домедичної допомоги.
Над селом щоночі літають ворожі шахеди. На щастя, завдяки роботі українських захисників, прильотів не було. Після пережитого Україна не має поступатися територіями, переконана вона.
- Я вважаю, що зараз кожен набиває ціну собі, - говорить Анна. - Але хочеться, щоб перемогою все закінчилося. Стільки хлопців уже загинуло. За що? Щоб зараз ми поступилися? З Росією не вийде дипломатії. Бо цей Путін - неадекватний. Це і так зрозуміло.
ТУШКІВКА НА ФРОНТ
У невеликому, але жвавому кабінеті сільради кипить робота - на трьох письмових столах розкладені документи, стоять ноутбуки. Полиці заставлені нагородами й подяками від військових. Староста села Вадим Жердецький привітно запрошує сісти навпроти. Разом із ним у кабінеті працюють помічниці - Мирослава та Анна Заіка.
Вадим Жердецький - корінний мешканець Мощуна в сьомому поколінні. У 2022 році ми вперше зустріли його серед руїн села. Тоді Вадим був одним із тих, хто не виїхав, а залишився, щоб захищати село від окупантів і допомагати землякам. Стоячи на тлі обгорілих будинків і вирв від снарядів, він розповідав про ворожі обстріли, про людей, які загинули, про ті жахи, які випали на долю села.
Під час російського вторгнення в лютому 2022 року його будинок був зруйнований внаслідок обстрілів. Йому з родиною дивом вдалося врятуватися. Незважаючи на це, він активно долучився до оборони й гуманітарної допомоги для місцевих жителів та військових.
- Онуку виносив з будинку під час обстрілів. То вона потім сказала: "Дєд, не переживай. Папа повбиває кацапів - і збудуємо новий", - розповідає Вадим схвильовано. - І я почав креслити план будинку. Зробив архітектурний проєкт. Будинок збудували, а той відремонтували з допомогою. Є люди з любовʼю в серці. Оце такий і Делл Лой Хансен.
Сьогодні ми знову зустріли Жердецького - уже не серед руїн, а у сільській раді, де він виконує обов'язки старости з 2023 року. На цій посаді він координує процеси відновлення села, співпрацює з волонтерами та міжнародними партнерами для відбудови інфраструктури та житлових будинків.
- Зараз усі обʼєднуються. Робимо тушонку на фронт, допомагаємо місцевим, - говорить Вадим. - Нам зараз не вистачає головного - перемоги й повернення додому всіх захисників. Просто не треба опускати голову ні перед ким, особливо зараз.
Колись покинуті вулиці знову наповнюються життям - діти грають біля нових будинків, у дворах чути голоси, а мешканці об'єднуються, щоб зробити своє село ще кращим.
11 
1
Коментарі