— Поки до Слов'янська добралися — кілограмів по 10 втратили від стресу. На під'їзді до міста сплошні блокпости і всюди по 20–30 автоматчиків. Як груз осматрювали, то на рівні лобового скла зведені "калаші" держали, — розповідає полтавець 24-річний Іван Кононенко. Четвертий рік працює далекобійником з батьком. Возять на Донбас вантажі. Зі Слов'янська найчастіше мають замовлення на горілку та пиво. Востаннє їздили два тижні тому.
— Три роки працюємо з тамтешнім бізнесменом, у якого в місті мережа продуктових магазинів, — продовжує Іван. — За пару тижнів до поїздки батько почав сумніватися, чи варто їхати. Я його переубідив, бо був увєрєн, що наші телевізіонщики згущають краски.
Їхали через Донецьк. Звідти до Слов'янська — 130 км.
— Останній наш пост зустріли за 5 кілометрів від міста. Тут уперше стало страшно. Один із вояків порадив розвернути машину: "Наших кажду ніч обстрілюють. Ми хоч у броніках, а вас на раз-два покладуть". І несе до машини прострілений жилет. Ми заказчику подзвонили, він пообіцяв на в'їзді в місто зустріти. Сказав, що ополченці його не тронуть. Порадив тільки їхати зі швидкістю не вищою за 20 кілометрів на годину.
Блокпости бойовиків почалися за 1,5 км до Слов'янська.
— Перший замітили метрів за 300. Барикади з мішків до 5 метрів заввишки та прапор Росії. З батьком переглянулися і паспорти у труси поховали. Був увєрєн, як тризубець побачать — мінімум розіб'ють морду.
На посту тримали 40 хв.
– 10 автоматчиків полізли у кузов і шманали кожен ящик. На чистій російській орали: "Где оружие? Кто такие?!". Пояснювали, що у місто веземо товар. А вони не вірять. Один високий у масці, з георгіївською лєнточкою на зап'ястку, відвів до посадки, демонстративно звів курок на автоматі і почав про "Правий сектор" розпитувать. Мол, що чули, де бачили. Кажемо, ми про них тільки чули, а хто вони і що — нам безразлічно. Високий злився. Було видно, що шукає причину мінімум довбануть прикладом. Врятувало те, що з боку міста мінівен виїжджав, то вся ця стая до нього кинулася. Нам розрішили проскочить.
За півкілометра до Слов'янська полтавці натрапили на другий блокпост.
— Там рєбята ще більш жосткі. Не чечени, але явно не слов'яни — шкіра смугла, чорняві. Чоловік 30 нарахував. Половина без масок. Теж на російській щебетали. Відкрили двері і за руки висмикнули нас із кабіни. Кричать: "Что в кузове, украинские пи…ры?!". Двоє відвели нас у сторону, наказали присісти і тримати руки за головою. Остальні лазили по машині. Вигребли ящик з горілкою і батьковий гаманець із двома тисячами.
До блокпоста "Газеллю" під'їхав замовник товару.
— Почав просити, щоб нас відпустили, бо наскільки я поняв, ці вояки склонялися зовсім в іншу сторону. Ті двоє, що нас охраняли, казали: на войні таких, як ми, стріляють без розбору. За 30 хвилин батько попросився сісти на землю, бо ноги отнімає.
За годину бойовики дозволили вивантажити товар замовнику.
— Від'їхали від поста. Замовник казав, що ополченці можуть передумати й відібрати товар і гроші. Він узяв лише третину. Каже: "Це на роздачу ополченцям, все одно ні за що не платять. За решту товару договорюся з поставщиком — забере назад. Бізнес максимум ще пару днів через цих уродів протягне", — згадує Кононенко. — Розказував, що весь город знає, що їх тероризують руські. До половини городян на їхньому боці, хоча воювать не хочуть. Максимум — принести їжі, постірать, гроші дати. За українське слово можуть прибити. Агресія више криші, в основному — гопота і жіночки від 40 до 70 років. Думають, що несуть "православний мир". Думають, як від України відділяться — заживуть не гірше, ніж у Радянському Союзі. Проукраїнських більше. Та якщо армія не звільнить місто — переходитимуть до ополченців. Бо тікати нікуди, а в тих зброя.
За 7 год. далекобійники доїхали до Полтави.
— З батьком узяли літр горілки, бо руки самі по собі від страху дьоргалися. У найближчі роки два на Донбас ні ногою.
Мали заробити 5,7 тис. грн. Отримали 2 тис. Майже половину витратили на бензин.
3 
1
Коментарі