Увесь 2024 рік лінія фронту на Донбасі порівняно швидко рухається у протилежний від кордонів 1991 року бік - углиб країни. У грудні Американський інститут вивчення війни зазначив, що територія України, котру захопили московити за цей рік становить 3360 кв.км.
Під контролем окупантів приблизно 99% Луганської області; 66% - Донецької та 73% - Запорізької та Херсонської. Але і російській армії здійснити, спущені Кремлем плани не вдається ні традиційним м'ясними штурмами, ні "м'ясними по-корейськи".
Наш Часів Яр, за їхнім задумом, мав бути взятий ще на 9 травня; Покровськ – на 1 жовтня. На кінець грудня ці обидва міста тримають Збройні Сили України.
За 2024 рік росіяни втратили понад 420 тисяч військових, а це більше, ніж за 2022 та 2023 роки разом.
Козир для Трампа
У серпні війна вперше перекидається на територію Росії. Окупованими опиняються сотні квадратних кілометрів російської Курської області. До кінця року росіяни витіснили ЗСУ з майже половини захоплених територій. І за кілька місяців ми можемо втрати й решту. Задача для нас стоїть утримати Курщину до інавгурації Дональда Трампа, а задача для росіян – вибити в нас цей козир.
У грудні в "священну" війну за курські землі вступають, куплені Кремлем у КНДР, корейці. Але під новорічний тост своєму диктатору росіяни не змогли вийти ні на адмінкордони Донеччини, ні звільнити власну Курщину.
У 2023 році, в листопаді перед початком зимової кампанії тодішній чинний головком Валерій Залужний констатував зі сторінок The Economist: "Війна зайшла в глухий кут. Вона переходить у позиційну фазу, - надзвичайно небезпечну й виснажливу для України. Щоб вирватись із цієї пастки потрібні цілком конкретні речі: авіація, РЕБ, перевага в контрбатарейній боротьбі, засоби розмінування (бо російські мінні загородження безпрецедентні на найважливіших напрямках на відстані до 20 кілометрів); здатність мобілізувати й навчати більше людей, більш ефективне управління військами".
Перепризначення під знаком питання
Через три місяці, в лютому 2024 року, президент Володимир Зеленський звільнив Валерія Залужного з посади головкома і призначив Олександра Сирського. Слідом міняють і генералів команди Залужного: начальника Генштабу, командувачів Обʼєднаних Сил, Територіальної оборони, Десантно – штурмових військ, Сухопутних військ ЗСУ.
Країна декілька місяців перетравлювала спроби оновлення командування війська. А вже в червні керівник штабу "Азову" Богдан Кротевич подав заяву до ДБР, в якій звинуватив керівника Об'єднаних сил Юрія Содоля у бездарному командуванні та масштабних втратах.
ДБР усіляко відбивалося від цієї справи. Однак перш, ніж почалось розслідування, Содоля звільнили.
Кадрові зміни в ЗСУ тривають. У листопаді знову змінили командувача Сухопутних військ, ним став Михайло Драпатий. Новим заступником головкома Олександра Сирського став комбриг 95 бригади Олег Апостол.
Цікаво, що військовий з'явився і у команді голови офісу президента Андрія Єрмака в якості нового заступника. Ним став командир 93 бригади Павло Паліса.
Нові призначення давали на короткий термін невелику примарну надію на можливість змін у армійській вертикалі й управлінні військами. Однак… усе вийшло не так, як очікувалось.
Скажімо, провалом обернулося так само обнадійливе призначення ще одного легендарного комбрига, колишнього командира 59 мотопіхотної бригади Вадима Сухаревського на псевдо "Борсук". У червні "Борсука" призначили командувачем нових Сил безпілотних систем ЗСУ. Через півроку стало зрозуміло, що талановитий військовий став жертвою політичної війни за вплив, за військовий бюджет, за лаври. Його запхали в тил, - у завалля інтриг та бюрократії.
За тиждень до нового року, волонтер та транслятор реальних, не прикрашених новин Тарас Чмут заявив, що якщо проблеми хаосу в управління військами не вирішити, то ми програємо.
За лаштунками
Проблеми наростають скрізь, як снігова лавина. Під самий кінець року вибухають ще дві скандальні армійські історії.
У вересні публічно пішов у СЗЧ (самовільне залишення військової частини) Сергій Гнєзділов, щоби привернути увагу до невирішеного питання демобілізації. Його звинуватили в дезертирстві та взяли під варту.
За різними оцінками в СЗЧ за три роки пішло до 100 тисяч військових. До 1 січня наступного року (тобто залишились лічені години) їм дозволено повернутись у військо без санкцій. Кількість тих, хто це зробив вираховується лише кількома тисячами. Усі інші аспекти мотивації іти служити: гроші, якісне навчання, виконання вічної мантри керівництва держави – головне, зберегти життя військових – усе ще на словах.
У грудні великій частині суспільства відкривається ще один прихований аспект життя – буття збройних сил. Проблема алкоголізму, що її навчились створювати, але не навчились вирішувати в підрозділах. Тому що немає коли, кому і як. Хоча загалом, навчились, але більшою чи меншою мірою так, як її вирішували в 211 понтонно-мостовій бригаді. Вона стала відомою широкій публіці декілька тижнів тому. "Українська правда" опублікувала матеріал про знущання, тортури й вимагання грошей командирами бригади в солдатів, котрі пиячать. Цивільні жахаються: саджати в клітку й привʼязувати до батареї, навіть пʼяницю, це виглядає гірше, ніж у росіян. Військові знизують плечима: прийдіть сюди й зробіть щось із алкоголіком, який за пляшку здасть ворогам увесь підрозділ. Питання суперечливе. Із розповідей військових, солдат під градусом бездумно кидається на будь-яку ціль окупантів. А не намагається здати.
Чи не пощастило 211 бригаді з оковитою, чи вся проблема в тому, що замість укладання мостів і понтонів солдати вкладали командиру дачу, - ще треба розбиратись. Командиру Олегу Побережнюку оголосили про підозру, він вийшов під заставу в майже мільйон гривень.
Одкровення Маркуса
І ще одним передноворічним скандалом стають одкровення популярного військового ще з часів АТО, донедавна головного сержанта 47 бригади "Магури" - Валерія Маркуса. Він зник з поля зору в липні минулого (2023 року), заявивши, що йде з посади через категоричну незгоду з рішеннями про застосування та розвиток бригади. Через рік тиші Валерій Маркус матеріалізувуся в образі з сигарою. У восьми відео загальним хронометражем в 10 годин він розповів чому пішов і чому, за його версією, бригада не стала історією успіху. Лейтмотив десятигодинного фільму – як Маркус та його однодумці намагались створити на основі 47 бригади якісно новий підрозділ, який став би прикладом для реформування усієї армії. Більша частина фільму – це опис того, що завадило створити такий підрозділ. Якщо дуже коротко, за словами самого Маркуса, то це: "совок", корупція, кумівство, зневага до самого солдата, заздрість, незрілість і некомпетентність командирів та конкретний кадровий офіцер, комбат 47 батальйону, а згодом заступник комбрига – Іван Шаламага. Це прізвище повторюється Маркусом стільки разів, що стає синонімом уособлення всіх проблем у війську.
Нагадаємо, 47 бригада вступила в бій у червні 2023 року, намагаючись прорвати "лінію Суровікіна" в напрямку Токмака. Через мінні поля та ординську арту вона зазнала важких втрат. Зрештою зайняла Роботине, котре наразі знову окуповане московитами. Потім у її маршруті був Донбас, далі – Курщина.
Гучне повернення Маркуса з сигарою, сеансом душевного стриптизу, викриттям приватного конфлікту та цілих пластів системних проблем у всіх збройних силах, як завжди, спричинило бурхливу дискусію.
Цей фільм про що? Спроба викрити й виправити проблеми в армії? Чи виговорити особисті образи й помститись тим, об кого розбились мрії та плани? Дехто закидає Валерію Маркусу політичні амбіції.
Однак і в цій історії, як і в двох попередніх, та взагалі в усіх з фронту за цих три роки все разом: і кіборги, й бездарні воєнні менеджери, й останні, забрані з села трактористи; і "совок", і той, хто хоче в НАТО; з легендарними комбатами; з безправними, прив'язаними до батареї невдхами та з амбіціями аж до президентських військовими; з досить безтолковим, корумпованим, неповоротким бюрократичним політичним тилом; з профільними комітетами, міністерствами та "5-6 ефективними" менеджерами; з сотнями волонтерів, котрі тягнуть на собі тягар того, з чим не справляється влада. Та з таким же різнобарвим суспільством: з пасіонаріями, диванними експертами, з тими, хто взяв "вовину тисячу", хоч міг би роздавати сам; хто витратив її на комуналку, бо вже край; хто міг би в тилу підставити злидням плече, але бреше, що всі гроші віддає на армію.
Без плану Б
А поміж цього всього нашого цивільно-військового хаосу перемога Трампа, здається, була швидше планом "Б" для команди Володимира Зеленського. Якого, схоже, не було.
За два останні місяці з лексикону президента України та топ-посадовців остаточно зникли слова "кордони 91 року", як єдино прийнятний для України план закінчення війни. Саміт миру, на який витратили неймовірну кількість часу й зусиль і який мав повторитись знову десь цими днями вже за участі росіян також зник з порядку денного. І лише запитання журналістів іноді реанімують цю тему.
Велика частина українців заморозила надії і плани в очікуванні побачити вже в січні 2025 року, чи виконає президент США Дональд Трамп передвиборчу обіцянку швидко закінчити цю війну.
Отже, плану Б як не було, так і немає, плани перемоги й стійкості, схоже, залишаються у 2024 році лише як плани.
Тож якщо найвпливовіша людина світу не зможе зупинити цю війну, якщо і Трамп - ні, то хто?
3 
1
Коментарі