— Не люблю, коли про мене кажуть "двірник". На роботу виходжу, як на подіум. Завжди гарно виглядаю, — каже 62-річний Олександр ОСТАПЕНКО з Києва. З 2015-го працює двірником. На роботу вдягає костюм-трійку, сорочку з метеликом, капелюх або циліндр. У гардеробі має понад 40 костюмів.
З Олександром Остапенком зустрічаємося у дворі недалеко від станції метро Арсенальна, де він працює. Вбраний у костюм, сіру жилетку й білу сорочку. Образ доповнив білим капелюхом і коричневою краваткою-метеликом. Перед тим, як узяти мітлу, одягає білі рукавиці.
— Цей капелюх купив за 150 гривень. Коштував удвічі більше. Та я вмію торгуватися, — розповідає. — Маю синій, зелений і червоний піджаки, брюки з лампасами різних кольорів. Навіть "ковбойський" костюм. Свій перший фрак замовляв в ательє. А вже потім дарували чи приносили добрі люди, — говорить. — До пошуку одягу ставлюся серйозно. Якось потрібна була біла жилетка. Телефонував знайомим дівчатам, які торгують одягом. Просив відкласти, якщо така буде. Чекав три роки. Краватки-метелики шию сам. Маю їх більш як 20.
Перехожі постійно звертають на мене увагу, фотографуються. Незнайомці часто роблять компліменти. І не лише за вбрання. Вони ще й дивуються моїй мітлі завдовжки до 6 метрів. Але нею легко та швидко підмітати двори. Навіть написав невеликий вірш: "Дождь идет, а я мету, Киев подметаю. Свою умелую метлу нежно обнимаю".
Один чоловік щоразу, як бачить мій новий образ, фотографує. Каже: "Позуй, дружині покажу, який ти в нас гарний".
Людям подобається, як я працюю. Інколи кавою пригощають. Якось хотіли "переманити" в іншу фірму. Умовляли, обіцяли більшу зарплатню. Та під час зустрічі навіть кави не запропонували. Відмовився.
Раніше Олександр Остапенко працював водієм маршрутки.
— Дарував пасажирам гарний настрій: то анекдот розповім, то комплімент зроблю. Завжди мав цукерки. На роботу постійно вдягав костюм. За свій рахунок пошив білі чохли на сидіння, — говорить. — Якось зайшла жінка років 80, спираючись на палицю. Всі місця в салоні були зайняті. Звернувся до пасажирів: "Якщо ніхто не поступиться їй місцем, нікуди не поїду". І поступалися. Коли жінка виходила, дала мені червоне яблуко: "Ви до мене добре ставилися, і я до вас по-доброму".
Іншим разом пасажирка забула в маршрутці гаманець. Три місяці возив із собою. Інші водії сміялися: "Ми ці гроші давно пропили б". Потім дали оголошення в газету й таки знайшли власницю.
Водієм був 15 років. А тоді померла дружина. Директор казав: "Виходь терміново на роботу". Але я не міг. Важко пережив смерть коханої, та й онуків не було на кого залишити. Так мене і звільнили — за прогули. Після того рік працював гардеробником. Робив усе, щоб відвідувачам хотілося знову прийти до ресторану. Якось одна жінка казала: "Я 30 років ходжу в різні заклади, але до мене вперше так прекрасно ставляться". Іншим разом відвідувачка напідпитку почала зі мною говорити. Це виглядало нав'язливо з її боку. Спокійно повів жінку до виходу. На прощання поцілував руку. Вона аж засяяла. А я швидко побіг на робоче місце.
1 
1
Коментарі