— Коли син одружувався, мені майбутня невістка не дуже припала до душі. Намагалася йому про це делікатно натякнути. Він і слухати не хотів. Казав, що любить. Видно, доля у нас така: через любов страждати, — каже львів'янка 45-річна Анастасія Горнюк.
Гуляє в парку з онукою Анжелою, 3 роки. Дитина втікає на гойдалку.
— Я вийшла заміж у 19, вчилася на третьому курсі, — розповідає Анастасія Іванівна. — Сергій був на шість років старший. Його батьки дружили з моїми. Закінчив будівельний, працював прорабом. Мені не дуже подобався, бо невисокий, лисуватий. Нецікаво з ним було. Змалку мріяла, як із коханим сидимо на березі озера, ноги — у воді, а ми читаємо вірші про любов. Сергій на цю роль не годився.
— Вечорами розповідав, яку погану цеглу завезли, як блоки по дорозі пошкодилися. Нудно. У нас і побачень справжніх не було. Декілька разів зайшов до нас у гості. На мій день народження приніс троянди, на мамин — торт. Тоді ні сіло ні впало прийшов до батьків і каже, що хоче на мені оженитися. Я сміялася, але тато наполіг. Казав, що я ще надто молода й не розумію, який шанс можу втратити. Мама погодилася, так і видали мене заміж, — каже Анастасія Іванівна. Із шкіряної сумки витягає булочку, дає онуці.
— Усі подружки чомусь заздрили. А я сиджу на весіллі й не розумію, що відбувається, — згадує. — Якісь гості й тости, щось дарують, із чимось вітають — а у мене в душі ніякого свята. У першу шлюбну ніч Сергій гроші рахував, потім свій обов'язок виконав. Я розуміла, що так треба, з усім погоджувалася. Через три місяці після весілля завагітніла. На заочне відділення перевелася, сина народила. Ми жили дуже добре. Сергій хорошу зарплату приносив. То були голодні 1990-ті. У знайомих інколи хліба не було, а ми щонеділі торт, мандарини їли. На мені щомісяця нове плаття було. У дитини — імпортна коляска. Нам далі усі заздрили, а я не розуміла, чого.
Дзвонить телефон. Син — 25-річний Андрій запитує, чи мати зможе залишити онуку на ніч у себе. Жінка погоджується.
— Так ми жили 15 років, — продовжує Анастасія Іванівна. — Я вийшла на роботу. Працювала вчителем. У бібліотеці робила підшивку газет. Натрапила на оголошення чоловіка з тюрми. Він написав вірша про кохання. Від його слів у моїй душі защемило. Досі нічого подібного не відчувала. Написала Олександрові листа. Він мене засипав віршами, запросив на побачення. Коли приїхала до нього, зі мною щось зробилося. Мені хотілося співати, літати, кричати, плакати і сміятися. Я зрозуміла: це моя людина. Із Сергієм у мене такого не було.
— Сашко казав, що відбуває покарання через крадіжку, бо його підставили. Я йому вірила. Повернулася додому й подала заяву на розлучення. Зрозуміла: перший шлюб — це найбільша помилка у житті. Вирішила її виправити. Усі були в шоці. Батько кричав, що я втратила розум. Мама, як завжди, його підтримувала. Сергій сприйняв це без емоцій. Лише сказав, що з жиру бішуся. Син ще був малий, аби мене зрозуміти.
— Ми з Сашком розписалися у тюрмі, — розказує Анастасія Іванівна. — Через рік його випустили. Почали разом жити. Вечорами ходили гуляти, читали вірші. Але Сашко не працював. Казав: зека ніхто не бере на роботу. А моєї вчительської зарплати бракувало. Я ночами шила на замовлення. За півроку Сашкові сказала, що мені тяжко, й він мене побив. Уперше у житті хтось підняв на мене руку. Андрій почув шум, узявся захищати. Вітчим накинувся на нього з ножем. Я викликала міліцію. Виявилося, що насправді Саша сидів не за крадіжку, а за вбивство. Таку ціну я заплатила за любов. Того ж дня пішла від нього.
— Сергій до мене теж не повернувся. Не може пробачити зраду. Останній раз бачилися на весіллі сина. — Андрій теж обпікся. Дружину Оксану обожнює, а вона його не цінує. Гроші транжирить, по салонах і клубах ходить. Інколи вдома не ночує. Невістка до внучки жодних почуттів не має. Коли її народила, ні дня материнським молоком не годувала. Боялася, аби груди форму не втратили. Однак Андрій їй усе пробачає, бо любить.
4 
1
Коментарі