"Є шо розказувати, та нема шо слухати, — Василь Дерипапа з села Погоріла Теплицького району на Вінниччині скидає шапку-вушанку. Сьогодні чоловікові виповнюється 87 років. 23 з них він переховувався від влади — у березні 1944-го відмовився йти на фронт.
Подвір"ям перебігає кішка Мурка. Василь Тимофійович запрошує до хати. У сінях човгає чобітьми по килимовій доріжці, сідає на залізне ліжко під стіною. У хаті тепло, працює газовий конвектор. Дерипапа прикручує радіо тихіше.
— Нас четверо дітей було. Батька 1929-го вислали в Сибір, там і пропав. Ми мали дві й півдесятини землі, корову, коня, овець, пасіку — всьо забрали. Прийшлося наймати хату в людей. Я перед війною на цукрозавод пішов, старший брат Павло мене на учня слюсара переманив. Дисципліна там була дуже строга: п"ять хвилин опоздав чи що вкрав — під суд. Півчаса прогуляв — півроку тюрми. Потім почали забирати молодь на Германію. Дехто руки в розсіл на два часа опускав, щоб вкрилися висипом, наче віспа. Таких не брали. Я переписав собі документи на молодші, й не чіпали. В армію не брали, бо з позвоношником непорядок був.
Коли село визволили у 1944-му, в останній призов радянської армії брали всіх підряд.
— Зо села призвали чоловік п"ятнаціть. Капріян, Холевіцький Степан і я сіли на воза, поїхали в Джулинку у військкомат. Їду та думаю собі: "Усіх моїх побило на війні. Мамині брати Павло і Митро погибли, татів брат Іван та мій брат Павло тоже — я ж один чоловік у роду лишився". Біля хутора Кидими скочив з воза. Прийшов додому, мати Гафія Василівна у плач: це ж тепер прийдуть і розстріляють.
— Приходили по вас?
— Ніхто навіть не спохватився, де я дівся. Як сусіди заходили, ховався на піч або під штандартами (місце під піччю для дров. — "ГПУ"). А як треба було по нужді вийти, вдягав мамину спідницю, хустку пов"язував. Наша хата до вулиці так стояла, що мене ніхто не бачив. Іще виноград ріс, закривав. Ми вдома пасіку тримали. Якось у мене вийшов рій. А тут де не візьмись сусіда! Як від неї відчепитися? Я роя розтрусив, вона — хода!
Я ж один чоловік у роду лишився
У жіноче Дерипапа переодягався рік.
— Як місячно було, я на городі робив. Люди замітили, що жінка сапала, а борода на лиці була. Пішли слухи. Викрив мене покойний Бойко Петро, фінінспектор недалеко жив. Навєрно, підслідив. Прийшов і каже: "Доки будеш мучитися?"
У червні 1967-го Василь Дерипапа вийшов зі схованки.
— Літо було, клубніки стигли. "Воронком" привезли мене в райотдєл, але нічо не питають. Надвечір привезли самольотом штирох кегебістів, но не в формі. Один із них уже стариковатий, за старшого, питав-питав, а тоді став шуткувати: чи по дівках ходив? Як же я міг ходити? Тоді врач поклав тако руку на плече і каже: "Цей парєнь мені сильно нравицця". Рішили: на нєт — і суда нєт, відпустили. Завели в дєжурку. На ранок прибігає начальнік міліції: "Тімофеїч, ти вже гражданін, їдь додому".
За тиждень Василь Дерипапа влаштувався на роботу. За 29 років у колгоспній будівельній бригаді заробив 560 грн пенсії. Власноруч звів нову хату. Жив у ній із молодшою сестрою Марією. Торік вона померла.
— Марія мене не видала і сама заміж не ходила. А старша Ганна пішла в невістки в сусіднє село Росоша. Племінники з дітьми навідуються, помагають на городі. На пай получив тонну хліба, маю що куркам давати. Зимою дні довгі, то я радіо слухаю. А розвесниться, то коло пасіки роблю. Маю 24 вулики. Хотя мед мені байдуже, можу викачати і навіть не покушати.
2 
1
Коментарі