— В Донецке моя жизнь была полностью налажена. Имела планы на пять лет вперед. Но в один момент война все перечеркнула, — каже кікбоксер 25-річна Наталія Мазур. Торік у травні переїхала з Донецька до Києва.
Із Наталією зустрічаємося біля ресторану "Бассано" навпроти костелу. Вона у білому топі на тонких бретельках і короткій спідниці. Макіяжу нема, волосся зібране у хвостик.
— У Донецьку жила сім років, — розповідає Наталія. — Переїхала туди з Луганська, коли вступила до Донецького університету. Знімала однокімнатку в центрі. Вела заняття з кікбоксингу в дитячій спортивній школі і працювала персональним тренером із боксу і тайбо. Був щільний графік. Щоб попасти до мене на тренування, треба було записуватися за два місяці. Щодня працювала з 6-ї до 23-ї. Хотіла заробити грошей, щоб викупити зал і відкрити власну школу. Три роки без вихідних і відпусток.
У травні торік подруга запропонувала поїхати в Іспанію і там відсвяткувати мій день народження. Повернулася за тиждень. Із Борисполя мала летіти в Донецьк. Дізналася, що Донецький аеропорт обстріляли. Подруга запропонувала фітнес-тур на Шри-Ланку. Погодилася, бо іншого варіанта не було. Коли повернулася до Києва, аеропорт у Донецьку підірвали. Сіла на валізу і заплакала.
Зупиняємося. На світлофорі червоне світло.
— Два місяці жила в подруг. Не могла позбутися депресії. Снилася війна. Коли прокидалася, думала: "Я зрадниця. У важкий момент залишила місто, яке стало для мене рідним". Сиділа у квартирі й не знала, що робити далі. Друзі пропонували набрати групу. Відмовлялася: наберу, а тоді поїду в Донецьк і їх залишу? До останнього сподівалася, що повернуся. Часто вечорами плакала, коли згадувала донецькі парки й вулички.
У червні зустрілася з другом, який тиждень тому втік із Донецька. Він сказав: "Зараз там ніякої роботи нема. Треба тут організовувати нове життя. А то півроку просидиш, а тоді починати буде ще важче". У соцмережах виставила оголошення про набір дівчат у групу для схуднення. За місяць записалися 20 учасниць.
Доходимо до стадіону "Атлет". Наталія спирається на огорожу футбольного поля.
— Грошей на оренду спортзалу не було, — розповідає. — Проводила тренування на стадіоні. У групі були кілька дівчат із Донецька. Одна казала: "Там рік до тебе на заняття попасти не могла". Вони зразу побачили ефект від тренувань. За місяць скинули в талії 7–10 сантиметрів. Почали рекомендувати подругам. Зараз крім групових занять веду й індивідуальні.
Наталія знімає квартиру неподалік метро Олімпійська. Тренування проводить у спорткомплексі "Атлет".
— Знайти у Києві житло було важко. Господарі трьох квартир відмовили: "Не хочемо мати справу із донецькими". Зняла помешкання за Борщагівкою. У центр добиралася дві години. Спочатку їздила на таксі. Коли заощадження скінчилися, пересіла на громадський транспорт. Через затори постійно спізнювалася. Дуже втомлювалася. Приїжджала додому й одразу лягала спати. Знайшла квартиру на Позняках. Пожила місяць і поїхала у справах до Португалії. А перед тим зателефонувала подруга-донеччанка. Ні грошей, ні житла не мала. Я дала їй ключі від квартири — пожити, поки мене не буде. За тиждень повернулася. Хазяйка приїхала: "Як ти могла дати ключі іншій людині і мене не попередити? Щоб завтра тебе тут не було".
— Взимку послизнулася і пошкодила меніск, — показує шрам на правому коліні. — За тиждень після операції на милицях проводила тренування, бо потрібні гроші. Важко було помитися, піднятися у квартиру на третьому поверсі. Тоді зрозуміла: Бог мене покарав за те, що жалілася на життя. Хоч і довелося все покинути, та я була здорова. У Донецьку мріяла купити квартиру і відкрити власний зал. Тепер навчилася жити сьогоднішнім днем.
500 гривень коштує абонемент на вісім занять у групі Наталії Мазур. 100 грн — разове відвідування. Підбирає харчування й тренування.
Покинула спорт через травму
Боксом Наталія Мазур почала займатися у 14 років.
— На перше заняття привів дідусь, — розповідає. — Він був тренером і хотів із мене зробити чемпіонку. Я ж хотіла грати на піаніно. А він казав: "Треба займатися чимось одним. А то будеш розпорошуватися і в жодній сфері успіху не досягнеш". За рік мене взяли у збірну Луганської області для участі у чемпіонаті України. Серед дівчат була наймолодшою. Старші не сприймали мене серйозно. Тоді вирішила: маю хоча б щось виграти, щоб утерти їм носа. Завоювала бронзу, решта повернулися без нагород.
Наталія має розряд майстра спорту з кікбоксингу та боксу. Фіналістка Кубка світу з кікбоксингу 2012 року.
— Спорт покинула через травму. У 21 рік під час поєдинку вивихнула плечовий суглоб. Від операції відмовилася. Почала займатися кікбоксингом, бо у цьому спорті навантаження на руки менше. Та за два роки отримала таку саму травму. Виходити на ринг заборонили лікарі. Дуже переживала. Як бачила ринг — починала плакати.
4 
1
Коментарі