"Уменя в училище было много кавалеров, — каже 62-річна киянка Людмила Шевченко. — Преподаватели приглашали быть невесткой. Я замуж не хотела, хотела стать артисткой".
Кабінет дресирувальниці у столичному цирку на третьому поверсі. Стіни щільно обклеєні фотографіями. На більшості з них Людмила з чоловіком Володимиром Шевченком, 61 рік. Він з 2007-го очолює цирк. Із 17 травня з виставами не виступають. До відкриття сезону 17 вересня готують нову програму з п"яти номерів. Обіцяють новинку — леопарди на конях.
— Познайомилися з Володею у Москві, у цирковому училищі вчилися на повітряних гімнастів. Він менший на рік. Каже, коли родився, я вже навчилася ходити — і в цьому моя перевага.
Зачісує довге біле волосся у високий хвіст.
— Володя щотижня потрапляв у міліцію за хуліганство. Потім приходив до мене, я його жаліла. Викладачі відсторонювали його від мене, а я на зло всім ходила з ним на дискотеки танцювати рок-н-рол. Завжди гарно вдягався. Носив нейлонові носки. Коли вони злегка протиралися чи рвалися, викидав у смітник. Я їх діставала, прала, штопала і віддавала йому.
Чую: щось мене шарпає за спідницю. А то ведмідь!
Володимир Шевченко повільно заходить у кабінет. Темне волосся до плечей із сивими пасмами. На правій руці виблискує великий золотий перстень із зображенням лева.
— Пам"ятаєш, як повіз мене знайомити з батьками в Омськ? — питає Людмила в чоловіка. — Завів у їхній цирк, а сам побіг гукати батька. Я стою собі біля клітки. Раптом чую: щось мене шарпає за спідницю. А то ведмідь! Обома лапами мене обняв і тащить у клітку. Я вилізла зі спідниці. Володя приходить із батьком. Дивляться, як ведмідь доїдає мою одьожку. Аж потім дали мені у щось переодягнутися.
Володимир гасить цигарку, покашлює.
— Розписувалися 1969-го в Мурманську — там Володин батько мав гастролі. У цирку понеділок вихідний, а в загсі тільки розлучають. Одягла на весілля коротеньку білу сукню. Чекаю, коли прийде Володя. А він заходить у кімнату в костюмі без ґудзиків. Я швидко пробіглась по квартирі, з усіх речей ґудзики позрізала. Попришивала, які найбільше підійшли.
Відкорковує пляшку негазованої мінеральної води. Великого пальця на правій руці немає.
— Ведмідь відкусив — не люблю їх. Ніколи не вгадаєш, що у них на умі. Зараз працюю з дикобразами. Ще маю 13 "артистів": леви, тигри, коні. Щоб нагодувати таку араву, в день треба 300 доларів. Левам і тиграм даємо курятину, свинину і молоко.
— Вони нас за це не раз дряпали, — пихкає другою цигаркою Володимир. — Якось 17 днів валявся в реанімації у Мінську, ще два тижні в Парижі. Врачі руки-ноги заштопують, і ми знову ліземо в клітку. Яким би геніальним не був дресирувальник, він не може винищити у звірові природні інстинкти. У них усе, як у людей. Часто між собою змагаються левиці. "Дівчатка" закохуються в "хлопчиків" — і почалися ревнощі. Почнеш їх заспокоювати, то згуртуються проти тебе.
10 років тому в Київському цирку дві левиці вибралися під час вистави з нещільно закритої клітки у ряди з глядачами.
— Одна була абсолютно ручна, і Люда швидко запихнула її назад. А з другою довелося повозитися. У залі почалася паніка, всі зірвалися з місць і побігли вгору. Але від того левиця ще більше злякалася і стала як шовкова. Ми її легко завели за куліси і повернули в клітку, — показує дружині пальцем на великий дорогий годинник.
— Знаю, знаю, — Людмила похапцем складає у сумочку косметику і біжить за лаштунки. Репетирує номер з дикобразами. Із тиграми та левами виступають їхні учні Юлія і Микола Козиреви. Під час репетиції на арену виходить сутулий Шевченко. Повільно обходить звірів на тумбах. Зупиняється біля найбільшого лева.
— Гррр! — здіймає до нього руки.
Лев у відповідь тільки смикає хвостом.
3 
1
Коментарі