— Ми з дитинства жили на одній вулиці. Раз у сільському клубі Андрюша підійшов до мене і сказав: проведу додому. Відповіла, що мені недалеко. А він: нічого — постоїм, побалакаєм. Це був 1939‑й рік, — говорить 93-річна Ганна Мокляк із райцентру Нові Санжари на Полтавщині. Її з чоловіком Андрієм Олексійовичем, 97 років, внесли до Книги рекордів України як подружжя, що прожило 190 років на двох.
Ганна Артемівна зустрічає на порозі цегляного будинку із заскленою верандою. Вона невисока, коротке волосся заколола назад. У кімнату не проводить. Там відпочиває чоловік. Кілька років тому травмував шийку стегна. Відтоді сам не встає.
Жінка запрошує за стіл у передпокої. Із заварника наливає трав'яний чай. Ставить у тарілці печиво та шоколадні цукерки. Дає свої теплі капці.
— Андрій був гарний — чорнявий, високий. Займався спортом, на турніки ходив, — розповідає. — Обоє вчилися в Полтаві. Я закінчувала фельдшерсько-акушерську школу, він — останній курс педінституту.
Якраз почалася російсько-фінська війна. Багатьох чоловіків забирали на фронт. Через це деякі області потребували вчителів фізики та математики. Андрюшу відправили у Вінницю. Вернувся після війни. В цей час наші стосунки почали розвиватися.
Все було скромно. Навіть у хату одне до одного не заходили. Аж тут його знову викликають на Вінниччину. Тоді зайшов до мене додому вперше. Як проводжала, сказав, що взяв військовий квиток із собою. Звідти піде в армію. Відслужить, то приїде і поженимося.
Чоловік служив у винищувальному авіаполку в литовському Каунасі.
— Там його застала Друга світова. Написав мені лист 1941-го: лечу самольотом, а куди — не знаю.
Зв'язок між нами втратився. Я працювала фельдшером у районі. На місці санаторію облаштували госпіталь для легкопоранених.
14 вересня 1941-го ми сіли у товарні вагони. Їхали на Схід, у Росію. Дорогою почули по радіо, що німці зайняли місто.
Ганна Артемівна потрапила в місто Кінешма на Волзі. Госпіталь розмістили у школі. Була старшою медсестрою у перев'язочній.
— Я була товстенька та красива. Але ходила серйозна — не усміхалася. Деякі вважали мене заміжньою, — говорить. — Раз врач із нашого відділення запросила мене в гості. Вгостила чаєм з ватрушками. Повела розмову про свого брата-інженера. Хотіла нас познайомити. Я відмовилася.
1943-го взнала, що Полтавщину звільнили. Одразу відправила додому лист. Мій Андрюша теж написав своїм батькам. Зв'язок відновився.
З його листів знала, що був в обороні Ленінграда. Обслуговував літаки: робив розрахунки нальотів, пального. До їхньої частини майже не доходило їжі. Андрюша так ослаб, що лежав на нарах. Раз почув, як поруч реєстрували двох льотчиків. Один був родом із нашого району. Андрій ледве встав, із ціпком підійшов до нього. Виявилося, то мій однокласник — Іван Семиволос. Він урятував коханого — щодня приносив йому шматочок хліба з маслом. Та одного дня Ваня полетів на завдання і не повернувся.
Андрій Мокляк повернувся з війни на місяць раніше за кохану.
— Війна розлучила нас на шість років. Як приїхала додому, то одразу до бабусі пішла. Там чекали родичі. Андрій розшукав мене. Як побачив, то розцілував при всіх. Аж соромно стало.
Весілля святкували 13 січня на Меланки. Я одягла сукню із захисної тканини. Він — довоєнний костюм. Колєчок у нас не було. За дев'ять місяців народила доньку. Мусила її 5-місячну залишати з батьками, зціджувала на день молоко. Ходила пішки у район підробляти — робила хворим уколи, ставила банки.
Андрюші дали роботу в школі. Він у мене компанійський. Грав на мандоліні та балалайці. А голос — красивенний, високий, — говорить Ганна Артемівна. — Не відходжу від нього. Дивимося вдвох футбол. Андрюша з молодості привчив. Вболіваємо за полтавську "Ворсклу".
Мокляки мають доньку 69-річну Лідію та сина Володимира, 61 рік, двох онуків та правнука. Наступного року готуються святкувати платинове весілля.
3 
1
Коментарі