21 грудня день народження відзначив художник-імпресіоніст 59-річний Володимир Гарбуз. Цього року його втретє номінували на Шевченківську премію.
Каже, святкувати вирішив скромно, бо дата некругла. Розкладає на столі в майстерні вареники, картоплю, смажену печінку і шкварки. Ріже червону рибу, ковбасу, сало. Викладає салати в тарілки.
— Сьогодні колишня теща телефонувала. Вона мене не любила. Не могла зрозуміти, що я художник, і мені не обов'язково ходити на роботу з дев'ятої ранку до шостої вечора. Роботу мені знаходила — то на будівництві, то ще десь. Ледарем називала, а картини мої викидала. Тепер подзвонила, розказала, що на балконі знайшла мій етюд. У рамку вставила і в своїй кімнаті повісила. Раніше тільки знущалася. На дипломну роботу я малював картини для оформлення книжки Павла Тичини. То вона сміялася: ти ж безграмотний, ти того Тичину хоч читав? А в мене тоді ті картини міністерство культури купило за 4 тисячі рублів. Вона як взнала, аж присіла і говорити не могла.
Виставляє на стіл дві пляшки горілки, коньяк та вино. Біля тарілок ставить чарки й склянки.
— Тато мій не вірив, що з мене толк буде. Заставив мене на тракториста вчитися. Я сів у трактор, поїхав і у річку впав, перевернувся. З тих пір боюся техніки. За кермо ніколи не сяду. Коли у Франції працював, мені за картину пропонували машину подарувати. А я не взяв, бо їздити на ній боюся.
На мобільний хтось телефонує. Володимир дякує за привітання.
— Діти дзвонять. У мене син та дочка. Андрій в Америку виїхав, а дочка Катя — поетеса. Різниця між ними півтора місяця. Так вийшло, що одна дівчина хотіла бути зі мною, а я молодий був, іще не хотів сім'ї. Але якось їй сказав, що якби мені жінка дитину народила, я її би вже не покинув. Вона приїхала до мене на Новий рік, переночували. Через місяць я свою майбутню дружину зустрів. Ми одружилися, син народився. Одночасно я лист від тієї жінки отримав. Пише, що в мене дочка народилася. Я поїхав, купив подарунки, привітав. Пояснив, що одружився вже, дитину маю. Дружині нічого не сказав. Але дітей однаково підтримував.
Заходять художник Олег Коспа та Василь Туркевич з Національної опери.
— Ти в тому ж пальті, що ми з тобою в 1970-х у Росію їздили, — Володимир допомагає зняти верхній одяг Олегові. — Пам'ятаєш, як ми до дівчат свататися приїхали? За столом усі чоловіки понапивалися, а ми з тобою сидимо тверезі. Дівчата до нас липнути стали і просили забрати їх із собою в Україну.
— Ага, мене в тому пальті всі за іноземця сприймали. Малеча за мною бігала і кричала "Дай жувачку!"
За столом усі випивають по чарці. Володимир лише пригублює.
— Я не п'ю, — каже. — Народився в питущій сім'ї, тато міг випити кріпко. Тому в мене до цього відраза.
Після кількох тостів починаються спогади.
— Я тебе в молодості від смерті врятував, — говорить Олег Коспа. — Пам'ятаєш, як ми у гуртожитку разом жили, а там клопів повно було? Мене вони не кусали, а ти спати не міг. То я на тобі всіх клопів передушив.
4 
1
Коментарі