"У 1950-х цю хату хотіли в музей народної архітектури та побуту забрати — обіцяли натомість нову побудувати. Ні, — сказала їм, — тут моє коріння, нікому не віддам. У ній жили мої предки".
Колишня вчителька Ольга Повчинник, 67 років, із Переяслава-Хмельницького на Київщині накидає поверх халата куртку. Виходить на подвір"я показати стару хату. Прапрадід збудував її 1724-го.
— Дід був купцем першої гільдії. Земля, на якій живуть нинішні сусіди, належала йому. Тримав пасіку, два магазини: в одному торгували хутром, в іншому — медом і продуктами з нього. У 66 років одружився на 18-річній дівчині з бідних. Поставив її торгувати в магазині, а коли побачив, що нею цікавляться кавалери, найняв продавця. Ревнував її страшно, посадив дома на прив"язі. Був дуже скупим, коли наймані дівчата рвали в садку вишні, просив співати, щоб не їли. Купував золоті прикраси, але дружині носити не давав: нічого, мовляв, красуваться. 1933-го це золото врятувало сім"ю від голоду. Міняли його на борошно.
На подвір"ї гавкотом заливається чорне собача. Господиня кричить на нього.
— Коли діду було 75 років, у нього народилася єдина донька — моя мама. На доньці він теж економив: купував платтячко, коли попереднє геть зносилося. Помер у 98 років, останні дев"ять років лежав прикутий до постелі у своїй хаті. Нікого до себе не пускав, крім дружини, все гукав Дашу. У 66 років бабуся нишком вийшла заміж за сусіда, вдівця Андрія Захаровича. Повернулася додому така щаслива, показує мені паспорт із печаттю. Але і дня не прожила з ним. Прийшла його донька, влаштувала скандал і забрала батька на літо в Черкаську область. Від нервування бабуся злягла. У лікарні не цікавилася ніким із нас, усе питала: "Андрій Захарович не написав?" Так і померла. Того ж року не стало моїх мами і батька.
Зять оформив пенсію на дітей і жив на неї
Хата з низенькими вікнами помазана, без глини, тільки дерев"яні кутки.
— Коли мама вийшла заміж, батько прийшов жити в прийми, бо був 20-ю дитиною в родині. Батько пішов на фронт. Я народилася в окопі. Німецькі офіцери жили в нашій хаті. Нас вигнали в літню половину, на земляну підлогу. А в іншій, де грубка, жили самі. Денщик офіцера приніс нам якось мішок цукру. Коли німці в когось забирали свиню й зарізали, собі тільки м"ясо залишали. А ми могли голову і печінку забрати.
По війні в прапрадідову хату до Ольги Аврамівни перейшов жити і її чоловік Микола.
— Наші діти Іра та Саша соромилися старої хати. Казали, що не можуть привести своїх друзів, бо в них квартири та гарні будинки. Ми з чоловіком за сім років побудували поряд нову. У старій хаті зробили підсобне приміщення. Коли Саша розійшовся з дружиною і повернувся сюди, я йому стару подарувала. Він підлив фундамент, грубку обклав кахлями, тільки газу не провів — топить дровами. Живе там із другою дружиною.
У новій хаті господиня насипає на таріль домашнього винограду. Із морозу він солодкий. Розповідає, що донька Ірина вийшла заміж в Одесі.
— Мій зять Олег був моряком. Їздив у плавання і звідти прийшов готовий: став наркоманом, виносив усе з дому. Іра зробилася така худа та чорна, але мені не зізнавалася. Онучок мій Діма розповів, що тато наркоман. Іра померла 29 грудня 2000 року від хвороби нирок, а Олег помітив, що вона мертва тільки 31-го. Я насилу дожила до лютого, бо ж в Одесі лишилася трирічна онука Саша. Зять оформив пенсію на дітей і жив на неї. Потім дозволив мені бути опікуном, а за це рік отримував гроші. Помер через чотири роки після доньки. Перед тим Олега на собі оженила його троюрідна сестра, щоб забрати квартиру. А кинулася оформляти, а там діти прописані. Ми дочекалися, поки Дімі 18 років виповниться, і продали її за безцінь у 2006-му. Причому цій же аферистці, бо вона інших покупців до нас не підпустила. А Сашенці зараз 11, ми з дідом подарували їй четверту частину будинку, в якому живемо.
Фотографуватися біля хати прапрадіда Ольга Аврамівна відмовляється.
3 
1
Коментарі