37 років озвучувала повідомлення Центрального вокзалу Київ-Пасажирський диктор Любов Міляшевська, 60 років. Звільнилася п'ять років тому. Її голос чуємо в записі.
Любов Міляшевська живе на Харківському масиві столиці. Просить вибачення, що зустрітися може лише там.
— Часу не маю в центр їздити. Зайнята стала на пенсії. На годину з роботи відпросилася, щоб до вас вийти, — розповідає Любов Міляшевська. Працює у реєстратурі поліклініки.
Із Любов'ю Миколаївною зустрічаємося на вулиці в неї на мікрорайоні. Одягнена в синю кофту, в руках — блакитна сумка в тон. Волосся — біляве. Голос не схожий на той, що чуємо на вокзалі. Застудилася й охрипла, пояснює.
Щоб зробити фотографії, пропоную піти на дитячий майданчик.
— Я ж така, хоч куди, — говорить Любов.
— Щоб отримати ваш номер телефону, довелося тиждень дзвонити директорові вокзалу й залізниці, у відділ кадрів, — кажу.
— То підійшли б до будь-кого з дикторів. Вони б одразу дали номер. Досі з ними спілкуюся. Відколи звільнилася, а на День залізничника, 8 Березня дзвонять і говорять: "Ми на вас чекаємо". Якби зараз отримала нове життя, прожила б його знову на вокзалі.
Звільнилася, коли була старшим диктором. Працювала б далі, якби не нічні чергування. У диктора зміна — 12 годин поспіль. Здоров'я дорожче, — Любов Миколаївна сідає на лавку поблизу дитячого майданчика. — Коли 2011-го пішла, думала відпочивати. За вісім місяців відчула брак спілкування. Навіть читати стала повільніше. Вирішила себе кудись показати. Подзвонила подрузі, спитала поради. Та сказала, що є місце реєстраторки в лікарні. Раніше від мене залежало, чи спізняться пасажири на потяг. Зараз робота легша.
2004 року голос Любові Миколаївни для озвучення оголошень на вокзалі записали.
— Раніше кожен поїзд оголошували вживу, — розповідає Любов Миколаївна. — Про те, що посадка продовжується, потрібно повторити мінімум тричі. Потім вирішили зробити запис. Увесь текст нарізаний шматочками "прибуває потяг", "розпочинається", "закінчується посадка", "щасливої дороги", числа — "п'ять", "десять", міста. А диктор підставляє, на скільки хвилин і куди запізнюється поїзд.
Це все писали три чи чотири місяці. У день начитувала півтори-дві години. Потім голос просідав. До кінця дня слова монтували у фрази. Дивилися, щоб монотонно виходило. Наступного дня передиктовувала, якщо якесь слово було вище тоном за інші.
Коли вперше записи поставили, був ажіотаж серед знайомих. Не могла вимкнути телефон. Із подругою поговорила телефоном із дому. Вона передзвонює: "Щойно чула тебе з домашнього. Зараз їду в електричці, й ти оголошуєш. Де ж ти є — вдома, чи на вокзалі?"
Більшість часу Любов Міляшевська пропрацювала у вежі з годинником, що на Привокзальній площі. Нині дикторську перенесли у приміщення Центрального вокзалу.
— Якось пасажир попросив, щоб оголосила повідомлення. Розшукував чоловіка, з яким їхав в одному купе. Коли вийшов із вагона, побачив, що черевик на одній нозі чорний, на іншій — червоний. Розмір співпав, вони й переплутали, — каже Любов Миколаївна. — Іншого разу в дикторську подзвонили з довідкової служби. Сказали, хлопець хоче оголосити, що кохає дівчину. Такі оголошення давати не можна. Думаю, година ночі, ніхто не почує. Оголосила на весь вокзал, що хлопець кохає Галю. Начальник вокзалу саме робив обхід і почув. Зрозумів ситуацію. Але просив, аби більше романтичних оголошень не було.
Чоловіка зустріла на вокзалі
Диктор Центрального залізничного вокзалу столиці Любов Міляшевська в дитинстві хотіла працювати лікарем або міліціонером. На залізницю потрапила випадково. Пішла в залізничне училище за компанію з подругою. Вивчилася на квиткового касира.
— Не пропрацювала й року касиром на вокзалі. Начальство помітило мої здібності говорити. Направили на курси дикторів, — розповідає Любов Миколаївна. — Навчали, як правильно дихати, висловлюватися. Де ставити наголоси. Почала слідкувати за власною мовою у спілкуванні.
Чоловіка зустріла на вокзалі.
— Працював помічником начальника станції. Познайомилися на загальних зборах. Він був черговий. Закадрив. Одружилися, коли мені було 21, а йому — 24. Живемо вдвох. Син Дмитро — окремо, теж залізничник. Працює у вагонному депо "Дарниця". Одружений, має двох синів — 11 і 5 років. Раз їхали на відпочинок із вокзалу. Онуки як закричать: "Бабусю, це ти, ми тебе чуємо".
— Наприкінці серпня поїду відпочивати в Іллічівськ (Чорноморськ. — ГПУ). Раз на рік можу безкоштовно подорожувати залізницею. Раніше — по всьому СНД, тепер — лише Україною, — каже Любов Міляшевська.
3 
1
Коментарі