—?Я тут пять месяцев, сразу после рождения Маши. Беременная месяц жила на вокзале, — каже Ольга Раімбакімова, 17 років. Ввечері гуляє з немовлям у рожевому візку біля входу до Полтавського центру соціальної адаптації. Поруч її мати 46-річна Олена. Дівчина худа, сутулиться. Перелякано опускає очі після кожного слова. Ліве око косить.
Одноповерхова цегляна споруда із заґратованими вікнами розташована біля наркодиспансеру. Там мешкають 18 бездомних.
—?Жили у армяшек в Диканьском районе, как в рабстве. Они ферму держали, — хриплуватим голосом говорить Олена. Вона короткострижена, двох передніх зубів немає. — Было 10 коз, три коровы. Доила их, по хозяйству вправлялась. Оля помогала. Хозяин начал издеваться, денег не платил. Потом обеих вывез с вещами на вокзал. Трое суток голодали. Сдам бутылки на 10–15 гривен, хлеб куплю. На речке стирались, — з'являються сльози.
—?Два дня схватки были. Мама вызвала "скорую", и меня увезли с вокзала. Рожала сама. Чтобы ребенка не забрали в интернат в Кременчуг, мы пошли в центр. Мамина знакомая подсказала.
Дев'ять років тому Олена з донькою приїхала з Росії до цивільного чоловіка. Прожили три роки у селі Писарівщина Диканського району, доки чоловіка не ув'язнили. Жінка працює прибиральницею у кафе. Їм з донькою роблять українські паспорти.
—?Пока никуда не собираюсь. В центре сказали, если уеду, ребенка заберут, — через хвилювання Ольга заїкається. — Когда маленькой 2 года будет, сдам в садик, сама пойду учиться и работать. Мама получает 1400 гривен. Маловато, но хватает. С одеждой здесь помогают. Дали кроватку, коляску, кормят.
Дитина чхає.
—?Ой, будьте здоровы, — Ольга нахиляється над малям, дає пустушку, що випала.
На підлозі біля дверей кабінету чергової стоїть велика картата синя сумка. Це речі чоловіка в потертій шкірянці, який після звільнення з в'язниці оформляється у центр. Соцпрацівниця 40-річна Олена Чекурова диктує йому текст заяви.
—?Отсидел четыре года за распространение наркотиков. Отпустили за хорошее поведение, — каже 51-річний Олександр. — Хочется, чтоб тебя люди понимали, а не просто — бах, "Мурку" включил и все по барабану. Надо работу найти. Имею много специальностей — и водитель, и электросварщик, монтажник-высотник, каменщик-огнеупорщик. Деньги тут заставляют откладывать. Я не против. Хочу открыть свой бизнес туристический, — підводиться, забирає в коридорі сумку і йде за працівницею в чоловічу кімнату.
Олена Чекурова рік працює в центрі. Доти була медсестрою в пансіонаті для літніх людей.
—?В моральном плане там было сложнее. Их там 350 человек. Две медсестры на два этажа, первый — ходячие, второй — лежачие. Какие-то ссоры, ругани, пролежни, страшный запах. Тут бывают ссоры, но до драки не доходит. Знают, что их за это выгонят. Киевский райотдел милиции рядом, трубку снял — и они через 3 минуты здесь. Ругаются женщины. Из-за мелочей. Та красивее, та ухоженнее, не так посмотрела, та на каблуках, та нет.
У кімнаті відпочинку з'являється чоловік на костурах, сідає перед телевізором. Колотить у білій чашці сир зі сметаною і швидко з'їдає.
—?У меня обеих ног нет, — 50-річний Іван згинає рукою пустий стоптаний кросівок на лівій нозі. Правої немає до коліна, зі спортивних штанів видно культю. — Ничего не спрашивайте, меня это напрягает, — нервово перемикає канали на пульті.
—?Жена его из дому выгнала. Заснул на улице в холод и ноги отморозил, — каже Дмитро Місюна, 37 років. Сідає поруч, з кишені салатової куртки випадає недопита пляшка дешевої настоянки. Від нього тхне алкоголем.
—?Ваня не может себе пенсию оформить, — продовжує Дмитро. — Его надо привести к врачу. Он сам не доедет в маршрутке, нужно сопровождение. Они хвастаются, что столько людей тут живут. А смысл какой? Вот он здесь год. У него вещи крадут. Ване просто надоело жаловаться.
—?У меня сестра есть. Она помогает, но домой к себе не берет, — говорить Іван.
До телевізора підсідає 42-річний Дмитро Колодка в костюмі з камуфляжним забарвленням.
—?Тут крадут, — вигукує. — Телефон на зарядку поставишь, приходишь, а его уже нет. В ночлежке оставляем свои пакетики, но не больше 3 килограмм разрешается. Бывало, выкидывали вещи. Есть тут один соцработник Юра, бывший военный, принципиальный. Выкидывал немытые кружки, ложки, одежду. Имеет на это право, пока тут с нами не окажется. Жизнь же никого не жалеет, — дивиться спідлоба.
Коридором у бік кімнати відпочинку біжить Марина Глущенко, 31 рік.
—?Я тут уже четвертый месяц, — видно коричневі зуби. Двох передніх немає. — Нет у меня жилья, сгорела квартира в Донецкой области. Узнала, что есть такой реабилитационный центр. Мне нашли работу в одном офисе уборщицей. Помогли с вещами. Это всё, шо на мне, отсюда, — поправляє на голові сонцезахисні окуляри. Вона у джинсах із заниженою талією, видно плаский живіт. — У меня ВИЧ. Зарплата 600 гривен, откладываю по 300 в месяц. Мне хватает, тут ни за что не надо платить. Их трачу на самое необходимое — прокладки, хлеб, дезик какой-то, — крутить коробку у вигляді ракети.
—?Это у меня лаки для ногтей. Я ж маникюрщица и профессиональный парикмахер широкого профиля. Всем девчатам ногти крашу. Делаю бесплатно, мне приятно, — показує французький манікюр.
—?Она и малюет ногти, и стрижет, и красит, — каже працівниця центру Валентина Шрам, 42 роки. — И меня стригла тоже. А че ВИЧ бояться? Оно ж просто так не передаётся. Это как насморк у людей, — шморгає. — Марина два дня работает у нас социальным работником.
—?Я на "Икс-факторе" 19 мая была, — продовжує Марина. — Пела песню Дубцовой "Живи" для ВИЧ-инфицированных людей. Видать, им не понравилось или шо, — махає рукою. — Сейчас занимаюсь с хореографом, хочу поехать на "Танцюють всі", — пританцьовує. — Хожу в дом культуры на Сенной три раза в неделю. Рок-н-ролл, вальс люблю. В 11 лет закончила школу танцев.
В хоре еще пою в церкви. Люблю ходить на концерты. Недавно группа "ТіК" приезжала. На танцевальном конкурсе там выиграла 120 гривен и футболку. Ничего не стесняюсь. Хочу очень в телевизор попасть.
12 років Марина колола наркотики п'ять разів на день.
—?Бросила из-за стресса. За два года потеряла всех родственников. Папа выпал со второго этажа, дедушка умер от сердечного приступа. Похороны за похоронами. Самое тяжелое было хоронить дочку Дашу. Ей 2 годика было, — втирає сльози. — Оставила её на маму-алкоголичку. Она бросила одну на 2 часа в квартире. Был поджог, дочка угорела. После этого я в психушке оказалась. Ничего не помню, шо там было. Потом в монастырь попала, покаялась. Тогда в розыске была за воровство мобильного. Сама сдалась в милицию. Хотела быстрее отсидеть и начать все заново.
Зібрав за півроку 10 тисяч гривень
Центру соціальної адаптації у Полтаві два роки. Є чоловіча, жіноча кімнати та дві для матерів із малими дітьми. Термін проживання — півроку. Якщо за цей час мешканець не знаходить роботу, його продовжують. Усіх зобов'язують заощаджувати зароблені гроші. Чоловіки щомісяця відкладають у сейф центру 70% зарплатні, жінки — половину. Найбільше за півроку чоловік зібрав 10 тис. грн. За них винайняв житло.
З 20.00 до 8.00 на нічліг приймають безхатьків. Тут можуть помитися, випрати одяг, поїсти і переночувати.
Зараз шукають спонсорів для ремонту ще одного приміщення. Хочуть зробити кризовий центр для жінок.
—?Цього року мали два випадки, коли не змогли прийняти жінок із дітьми, бо не було місця, — каже 37-річний Роман Дрозд, керівник центру. — За місяць повинна приїхати ще одна мати з немовлям. Поки що живе в міській дитячій лікарні, бо нікуди поселити.
Загалом до центру звернулися 390 безхатьків і звільнених із тюрем. Більш як сотня влаштувалися на роботу.
3 
1
Коментарі