"Мій син Тарас в Ужгороді має авторемонтну майстерню, — каже 77-річний Микола Оленчук. Він живе у Будинку ветеранів сцени у столичній Пущі-Водиці на вул. Міській, 1. — Синок у мене молодець, толковий парєнь. Уже маю трьох онуків — Максима, Степана та Миколу. Думав, сьогодні їх побачу, але не прийшли. Живу тут, бо не хочу рідним обузою бути. Синові лишив трикімнатну квартиру і червону "ладу". Чотири роки гроші на неї збирав".
У будинку мешкають 18 колишніх працівників театру. На фуршеті, присвяченому 50-річчю закладу, Микола Іванович залпом випиває келих червоного вина. Запрошує до своєї кімнати. Він живе на другому поверсі, у номері 25.
— Оце наші апартаменти, — вмикає світло. — Я тут наймолодший, живу четвертий рік.
У кімнаті голосно ввімкнене радіо. На дерев"яному ліжку лежить охайно складений плед. У кутку стара пошарпана шафа. Фотографій немає. Збоку стоїть накритий червоною ганчіркою чорно-білий телевізор "Весна".
— Це мені діти привезли. Тут телевізори є лише у кількох людей. Увечері дивитися новини до мене приходить багато народу, — ховає до шафи сині труси й оранжеву ганчірку. — Майже всі погано чують, тому доводиться голосно вмикати. У мене теж щось зі слухом було, але на тому тижні у госпіталі вуха промили. Тепер, як 20-лєтній, чую. Треба ще за очі взятися, а то весь час сльозяться.
Микола Оленчук працював у театрах Тернополя, Львова, Ужгорода. Гастролював у Словаччині, Угорщині, Румунії, Чехії, Польщі.
Недавно навчили мене грати у дурака
— На Камчатці ікрою мене пригощали. Коптили її на вогні, вона така велика, як ковбаса, була. Спирт там пили. На пляшці написано "Пітьєвой. 90 градусів". І я раз спробував. Ну його к чорту, — плює через плече. — Десятки студенточок чекали мене після вистав. Одна мадярочка дуже подобалася. Але сказав їй: "Не приходь більше, я вже старий для тебе".
Микола Оленчук народився у місті Бучач на Тернопільщині.
— Перед початком війни тата й маму повезли на Сибір. Батька там розстріляли. Я тоді пацаном був. Мене вивезли у російське селище Березово. Тоді туди був висланий весь Ленінградський малий театр. У школу ходив, а ввечері до них бігав. Тоді й вирішив, що буду артистом.
Дружина Валентина, 55 років, живе в Ужгороді.
— Працює невропатологом. Якось моя сестра захворіла, я відправив її лікуватися у санаторії у Квасах. Через тиждень дзвонить і говорить: "У мене лєчащій врач дуже хороша женщіна. Пообіщала, що тебе з нею познайомлю". Прожили з Валічкою 15 років. Поїхав у Солотвино на три місяці солями дихати. Повертаюся, а у неї вже свідки Єгови живуть. Кажу: "Як ти могла? Ти ж освічена людина. З отлічієм закончила університет". Вимагала, щоб я вступив у їхню секту. Я не міг зрадити християнську віру, тому й розлучилися.
Миколі Івановичу щомісяця видають чверть пенсії — це понад 300 грн. На ці гроші він купує сушену рибу і пиво.
— Гарні друзі в мене є. Щодня зустрічаємося з ними біля гаражів, — показує з вікна лавку за лісом біля будинків. — Вони там живуть. Як познайомилися, вони балакали російською. Просив, щоб зверталися рідною мовою. Граємо з ними у шашки, лото. Недавно навчили мене грати у дурака. Читаю їм Шевченка, майже весь "Кобзар" знаю напам"ять. У мого батька був гарний "Кобзар". Беріг його. Але як вивозили у Сибір, книжку забрали.
У коридорі на стінах висять папірці з текстом "Просимо економно користуватися електроенергією", "Економте воду".
До Миколи Оленчука підбігає акторка 66-річна Раїса Недашківська. Дістає із корзини два еклери і протягує йому.
— Це моя сестра Надічка приготувала, хотіла вас порадувати.
У Будинку ветеранів сцени працюють по двоє кухарів і доглядальниць.
— У кожній кімнаті є дзвінок. Вони у будь-який час мене можуть викликати, — говорить медсестра Ольга Соловйова, 63 роки. — Якось одна актриса вдень виспалася, а вночі мене викликає. Заходжу, вона голову відкинула, очі закотила. Каже, уміраю. Я тиск поміряла, серце послухала, все в порядку. До неї: "Ви що, нову роль граєте?" Вона знов — уміраю. Я до санітарки: "Неси носилки, будемо виносити". Актриса розсміялася і зразу стала здорова. Актори — дуже капризні люди.
2 
1
Коментарі
2