— Після переїзду став по-іншому сприймати себе, професію, людей. Зрозумів: мушу заново боротися за життєвий простір. Доводити, що чогось вартий. На новому місці моє ім'я, авторитет і здобутки нічого не варті, — говорить 61-річний Іван Карпенко, декан факультету іноземних мов Луганського національного університету імені Шевченка. Торік з дружиною 58-річною Тетяною переїхали до Полтави.
Іван Михайлович перевіз свій факультет — 15 викладачів і 500 студентів. Розмістилися в Полтавському університеті економіки і торгівлі. Колектив і 100 студентів поселилися в гуртожитку при закладі. Решта винаймають житло або вчаться дистанційно через інтернет.
— Улітку 2014-го під час обстрілів Луганська ми вручили випускникам дипломи. Вирішили переїжджати, коли університет почало трусити, як сірникову коробку. На початку вересня перебралися в Старобільськ. Але містечко маленьке, важко було розміститися. Протрималися там рік. Тоді надумали їхати до Полтави. Обрали її через професійну вигоду — тут немає конкуренції у вивченні іноземних мов. До цього місто бачили тільки на карті. Усього в нашому закладі вчилося 26 тисяч студентів. Інші факультети теж виїхали в різні області. У Луганську залишився двійник університету. Окупанти навіть назву не змінили. І навчають студентів за українською програмою.
Найважче — відповідати за людей у непростій ситуації. Хочеться допомогти колегам. Наш колектив — жіночий. Деяким важко. Днями сидять на роботі, не мають чоловічої підтримки. Треба подбати про їхні зарплати. Дружина каже: "Як ти постарів за ці два роки". Через те, що все беру близько до серця, нервую, — продовжує Іван Михайлович. — На початку війни багато іноземних студентів покинули Луганськ. Зараз повертаються. 20 туркменів приїхали в Полтаву. Наступного року прибуде ще 50. Кажу: "Хлопці, де ж вас селити?"
Подружжя мешкає в гуртожитку в кімнаті на 13 "квадратів". У Луганську залишили двокімнатну квартиру.
— Звикали до повільного полтавського життя. Тут — усе під рукою. Полтава — місто-музей, де, напевне, народилася половина видатних людей України. З дружиною ходимо в театр, на концерти. Близьких товаришів ще не знайшов. Хочеться скуштувати полтавської горілки, та поки немає з ким. Помітив, що місцеві дівчата — переважно з темним волоссям, в Луганську ж — блондинки.
Від початку війни поняття Батьківщини стало для мене більш конкретним. Воно — в деталях. Іду Полтавою, бачу автівку з номерами Луганської області — зразу хочеться привітатися або махнути рукою. Бо то — частина моєї землі. Змінилося ставлення й до батьків. Вони мешкають в Станиці Луганській. У січні 2015-го в їхній будинок потрапило 12 снарядів. Уцілів перший поверх, де вони були. Дуже гостро відчуваю потребу в спілкуванні. Поговорити по телефону з ними — найкращий спосіб відновитися, коли опускаються руки. Дотик до батька і матері став інший — наче востаннє. Їх теж змінила війна. Перестали співати. Хоча мають прекрасні голоси.
Востаннє в Луганську був улітку.
— Навідував родичів, колег. Про політику і війну стараюся не говорити. Людям вже набридли ці розмови. Луганцям не цікавий ні Порошенко, ні Путін. Українська влада зробила все, аби законсервувати там російський вплив. Не розумію, чому не можна організувати хоч якусь інформаційну підтримку з мирної території.
З родичами написали історію роду
Іван Карпенко з родичами написали книгу "Історія сім'ї Карпенків". Дослідили історію свого роду з 1723 року. Інформацію брали з архівів Києва, Миколаєва, Донецька, Луганська, Ростова-на-Дону, Молдови.
— 1723 року під Білою Церквою народився чоловік Карпо. Від нього й походить наше прізвище. У роду нарахували 1100 людей — українці, росіяни, греки, перси, болгари. Книгу на 150 сторінок надрукували в 10 примірниках. Подарували її батькові на 80-річчя. Сказав, що вже може помирати, бо все про себе знає, — говорить Іван Карпенко.
Батько 86-річний Михайло і на рік старша матір Лідія мешкають у Станиці Луганській в приватному будинку. Іван Михайлович має двох братів — 56-річного Миколу і Василя, 63 роки. Донька 26-річна Марія живе в Греції, працює адміністратором у готелі. Син 34-річний Артем із дружиною 32-річною Мариною — в Києві, мають доньку Маргариту, 2 місяці.
4 
1
Коментарі