Хронологія подій у Врадіївці
Ніч 27 червня. Капітан Врадіївського райвідділу міліції Євген Дрижак, лейтенант Дмитро Поліщук і таксист Сергій Рабіненко б'ють і ґвалтують продавщицю з продуктової крамниці 29-річну Ірину Крашкову. Перестрівають, коли вона повертається додому, вивозять у лісосмугу, калічать і лишають. Згодом повертаються, але потерпіла ховається у гіллі.
Ранок 27 червня. Ірина звертається до лікарні. У неї діагностують потрійний перелом черепа, пришивають відірвану губу і відправляють до Миколаєва. Поліщука і Рабіненка затримують.
30 червня. Врадіївський районний суд виносить вирок Поліщуку і Рабіненку – два місяці арешту. Дрижака відпускають на підписку. Сотні обурених місцевих мітингують під судом, намагаються перекинути автозак, вимагають затримати капітана. Із Миколаєва прибувають автобуси з "беркутівцями", із сусідніх районів – міліція. Наступного дня мітинг триває.
Ніч 2 липня. Півтисячі врадіївців штурмують райвідділ: трощать вікна, б'ють правоохоронців, закидають пляшками із займистою сумішшю.
2 липня. До Врадіївки прибувають народні депутати Андрій Парубій, Павло Різаненко, Микола Катеринчук, голова обласної держадміністрації Микола Круглов, начальник Головного штабу Міністерства внутрішніх справ – Володимир Березан. Генеральний прокурор України Віктор Пшонка звільняє прокурора Врадіївського району Сергія Мочалка, міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко – начальника Врадіївської міліції Віталія Синицького.
3 липня. До протестувальників виходить новопризначений начальник міліції Валерій Коба. Центральний райсуд Миколаєва ухвалює арештувати Євгена Дрижака на два місяці. За покривання злочину прокурор області затримує заступника начальника райвідділу міліції Михайла Кудринського. Мітинги у Врадіївці тривають.
7 липня. Із селища до Києва виходить піша хода з 16 активістів. За 11 днів планують обійти 10 міст, збирають підписи за відставку керівника МВС Віталія Захарченка.
Райцентр Врадіївка Миколаївської області рейсовий автобус Чернівці – Севастополь проїжджає щодня о десятій вечора. 2 липня у салоні чотири вільні місця. Перед зупинкою пасажири прокидаються, розсувають фіранки на вікнах.
– Бач, даже людей не видно, – перемовляються.
– А мы возле ментовки будем проезжать? – запитує у водія огрядний чоловік, обмахуючись газетою.
– Утихомирьтесь. Мы тудой не едем. Вы уже десятый, кто этим интересуется. Даже жена звонила, спрашивала об этой Врадиевке. Ты же тудой ехал, мол, расскажи, что там... Да ничего. Что вы видите из окон, то и я вижу.
Дощить. Вуличні ліхтарі світять лише біля магазинів. Дорога всіяна ямами. Центральною вулицею на велосипеді "Україна" їде закутаний у целофановий дощовик чоловік. Запитуємо, як пройти до готелю і райвідділу міліції.
– Готель осьдого, – показує на двоповерхову будівлю. – А відділок дальше, метрів 300 по дорозі вперьод. Тіки двері в готель збоку. Крепко стукайте, бо вони замикаються.
Готель – радянська двоповерхівка типового планування. На першому поверсі – аптека й магазин дитячих товарів. Уже зачинені. З бару навпроти лунає "гони же, друг, гони, фартовый, пусть жизнь сначала мне уж не начать..."
Чути жіночий писк. Дівчина хутко підхоплюється, підтягує штани й біжить до бару
Заходимо у двір готелю. Чути жіночий писк. Дівчина хутко підхоплюється, підтягує штани й біжить до бару. Звідти чути: "Позови меня в ночи – приду, а прогонишь прочь – с ума сойду...."
Двері готелю зачинені. На них крейдою написано номер мобільного. За хвилину відчиняє повнувата низенька жінка у вишневому светрі.
– Я тут діжурю сама з дитиною. Замикаюся в дев'ять, бо страшно, – вибачається.
Її кімната – друга ліворуч. На розстеленому ліжку сидить дівчинка років 10.
– Вас в одну селити?
Просимо у дві. Жінка дає ключі від кімнат №5 і №6. В обох старі поламані радянські меблі, подекуди відклеєні шпалери, по двоє ліжок і стіл. Вікна заклеєні скотчем. Поплавлені розетки працюють через одну. Туалетів у готелі два, обидва – на першому поверсі. Кабінка з табличкою "М" відчинена, жіноча закрита. Поряд стоїть відро з водою – зливний бачок не працює.
– У нас буває і забито, бо люди приїжджають на маслозавод в командіровки, – каже адміністраторка.
Позичає парасольку з поламаною спицею.
4 липня 0.05. Біля райвідділу люди стоять по троє-четверо. Всі – під парасолями. У декого великі пляжні, під ними ховається цілий гурт.
– Люди, будь ласка, хвилиночку уваги! – кричить худорлява жінка у костюмі. – Я журналіст телеканалу "1+1", у нас за 5 хвилин прямий ефір. Прошу, перейдіть на ту сторону вулиці. Будемо показувати протести у Врадіївці, треба, щоб у мене за спиною стояли люди. Вам же все одно де стояти...
– Тре піти, – перешіптуються врадіївці. На іншому боці вулиці стоїть мікроавтобус телеканалу, метушаться оператори, гуде передавальна станція. Підходить народний депутат Микола Катеринчук в оточенні помічників. Усміхається. 2 хвилини говорить на камеру, потім прямує до намету "Батьківщини". Його обступають.
– Нас уже били, били, як собак! – кричить молодий чоловік у джинсах, білій майці й гумових капцях.
– Вас уже ніхто не зачепить, – спокійно каже нардеп.
– Щас нє, а потом?
– Я тут, і вас ніхто не троне. Ні зараз, ні потім. Я гарантую.
– Ви уїдете, а нам шо потом робить – як бити будуть? – не вгаває чоловік.
– Задал вопрос – так слушай ответ, – зривається Катеринчук. – Я тобі сказав: ніхто не зачепить. Ми підключилися, аби місцевих не чіпали. Я буду до ранку чергувати. На ранок приїдуть інші депутати.
Ви уїдете, а нам шо потом робить – як бити будуть?
– Мы пошли на штурм, потому что не могли выдержать этого беспредела, – розповідає високий вусань у синьому картузі й темному дощовику. – Вчера даже люди с детьми поприходили. Сначала разбили фонари. Менты пару раз пальнули в воздух. Тогда обозленная толпа начала бить окна и двери. Менты забаррикадировались в подвале, начали смалить "Черемухой". Сволочи.
– Ми дві ночі работали круглосуточно, аби тільки пацанам помагать, – навпроти райвідділку біля кіоску з шаурмою затягується цигаркою його лисий власник.
Двері відчинені навстіж, біля них спить сірий кіт. На шиї чоловіка виблискує золотий ланцюжок, на пальці – перстень.
– Заур цілу ніч работає, он пацан с Востока. Це лучший шаурміст в городє, бо один, – лисий плескає по плечах свого працівника, худорлявого чоловіка у засмальцьованій майці й спортивних штанях.
– Чай, кофе, капучино ми сдєлаєм за хвіліну, – усміхається той. У роті видно три жовті зуби з чорним нальотом.
Двері райвідділу закопчені, у крові, скло розбите. Їх розглядають троє хлопчаків.
– Ану брись звідси. Спати йдіть. Найшли моду, всі тепер сюда бігають, – розганяє дітей 34річний Микола Калиняк, високий чоловік в олімпійці Puma. – Щас, як вийде якийсь у масці, надає вам по голові. Нам вас потім виручати?
– Пішли, щось покажу. Я знаю, де бензін лежить, бачив, пацани прятали, – шепоче 12річний Євген. Він у кепці, зпід неї видно білі кучері. Веде через дорогу до бару "Затишок". У собачій будці на задньому дворі показує дві пляшки зпід пива "Оболонь" із мутною речовиною всередині. – Тільки нікому не кажіть, бо ше позабирають.
Від дощу ховаємось у наметі.
– Вы – журналисты, да? – підходить смаглява кучерява жінка в чорних брюках та рожевій синтетичній майці. – Помогите, пожалуйста. Я тут единственная матьгероиня. Мне 23 года, у меня уже шесть детей. Один ребенок, правда, умер.
Мне 23 года, у меня уже шесть детей. Один ребенок, правда, умер
– Яка ти єдина? – дивується сивий чоловік у куртці. – Тут 26 многодітних сімей.
– А кто в таком возрасте еще имеет столько детей? А мне статус героини не положен, пока самому младшему не выполнится 8 лет. Помогите с жильем. Снимаем с мамой, детьми и мужем хату. Хотим хоть какуюто свою.
Сивий чоловік проганяє жінку.
– Її чоловіка не знаю, але добре знаю її батьків, – каже. – У їхніх дітей, як спитаєш, що їли, то кажуть зразу – курку. Ту, яку вкрадуть із чужого обійстя, ото й їдять... Непутьові... Тут у нас циган багато. Мєстні їх недолюблюють. Но, як таке з Крашковою сталося, то вони стояли з нами.
?????2.00 3 липня. Йдемо з двору райвідділу.
Вранці заходимо до аптеки на першому поверсі готелю. Молода кучерява жінка в білому халаті зустрічає привітно.
– Вам номер таксі? Щас найду, – дивиться на список номерів у своєму мобільному. За хвилину диктує. – Ви знаєте, така трагедія з цею Ірочкою, така трагедія. Ми тут усі її знали, вона он робила, – показує рукою на магазин через дорогу.
За 5 хв. приїздить автомобіль без шашок.
– Альо, це я таксі! – кричить водій років 45. – Шашечка у мене єсть, тільки зняв, бо ж у Врадіївці ніколаєвських ментів багато. Будуть доколупуватись.
– Володя, – називається у салоні. – Я людей повністю поддєржую. Такого звірства спускати нільзя. Добре, шо ви приїхали.
Просимо завезти кудись поснідати. Перший заклад зачинений, другий – за 100 м від нього – теж. Володимир телефонує з мобільного:
– Альо, в мене люди з Києва, хотять їсти. Ти вже одкрилася? Нє? А поснідати в тебе є? Нема? От бл...дь, аж стидно за город.
Підвозить до продуктового магазину.
– Це "Півник", – каже. – Його так називають, потому шо на ньому стоїть єдиний в городі флюгер. Тут можна купити хліба, ковбаси, кофе наллють.
Запитуємо ціну за проїзд.
– Вобшето у нас такса – 20 гривень по городу. В любу точку. Но з вас – нічого. Ви ж приїхали помогти. Таксісти з вами, – Володимир стискає кулак.
У магазині ліворуч входу – полиці з харчами, прямо – з алкоголем, праворуч – із господарчими товарами та іграшками. Перед касою троє покупців. Худенька жінка з донькою років 6 розглядає вітрину з побутовою хімією.
– Мам, ну це ж Френкі Штейн, ну купи, – показує дитина на зелену ляльку зі шрамами.
– Настя, я сказала, – жінка смикає доньку за руку. – Вона 40 рублів стоїть. Грошей нема куда дівати?
– Маааама! Ну, пожалуста, ну я буду слухатися. Ну це ж Френкі Штейн....
Такса – 20 гривень по городу. В любу точку. Но з вас – нічого. Ви ж приїхали помогти
Продавщиця – висока білявка. Їй допомагає повнуватий вусань. Питаємо, чи був під райвідділом.
– На полчаса пошел, постоял. Мы тоже с народом, но нужно торговать. Большой наплыв людей, все хотят кушать. Так что мы с женой в этом бою тыловики.
У пластикові стаканчики наливає каву. На літньому майданчику – п'ять столів зі стільцями. На одному з них – телевізор, увімкнений "5 канал". П'ятеро чоловіків п'ють пиво. За іншим столиком щось сьорбають хлопець із дівчиною.
– Тихо! Щас нас будуть показувати! – кричить один із місцевих.
Усі замовкають, скупчуються біля телевізора. Із задніх дверей виходить господиня, вмощується на стільці.
– Ондого я ззаду хожу, – регоче старий неголений чоловік. – Я тепер звєзда.
– Та тихо ти, дай послухати!
Сюжет закінчується. До нас підсідають хлопець із дівчиною.
– Я – Віталік, – називається. – Видно, шо ви – журналісти, бо з фотоапаратами. У мене є хароша тєма для вас. Не знаю, чи заінтєрєсує....
На старенькому мобільному показує кілька фотографій хмар. Серед них видно якісь спалахи. Віталій запевняє, що то – НЛО. Його супутниця мовчить.
– Вона глухоніма, – пояснює хлопець. – Но хароша. Ми – інваліди. Я по зрєнію. Раньше я робив, а щас ніде. Може, кудась би встроївся, но роботи тут нема. Піду візьму собі ще капучино й тараньки. Люблю тараньку з капучино.
Із задніх дверей виходить господар, протирає столики.
Батьки Дрижака із Сєвєра приїхали. Бо люди їм вікна побили
– То такая публика, которая вечно отдыхает, – киває в бік Віталія.
– Городок у нас маленький, все друг друга знаем, – комбайнер Андрій Дзюбенко стоїть під магазином "Півник". – Я знаю і Поліщука, і Рабіненка, бо ми почті одногодки. А Дрижак – старший. Поліщук – нормальний пацан, як і ми. Рабіненко – вобще салага. Пацани на таке самі не пішли б. Явно їх Дрижак смикнув. Казали, що як случилося, то батьки Дрижака зразу із Сєвєра приїхали. Бо люди їм вікна побили.
До розмови долучається Андрій, приятель Дзюбенка.
– Тут у перші дні таке творилося, – сміється. – У начальника міліції Синицького за Врадіївкою єсть свиноферма. Так люди в перший день побігли туда, повипускали із загонів усіх його поросят. Пацанів жалко, а Синицького харашо шо посадили. Таке падло. Як гуляли з хлопцями в барі, приходив і казав: "Усі вон із кабака. Тут буду сидіти я. Мені бидло не нада". Усі молча виходили, бо він міг опергрупу визвати. Міг напитися серед білого дня, вийти на поріг і сцяти прямо при людях. Ну хіба не падло?
?На ринку в центрі Врадіївки дві продавщиці розкладають під навісом крам. Розкладачку застеляють старою ковдрою, поверх кладуть потерту церату.
– Цілу неділю закривала огірки й абрикоси, 40 банок получилося. Так на тій жарі упріла, шо в останню абрикосів насипала, а потім ще огірків добавила, – перебирає на одноразові станки для гоління 67річна Віталіна. Поряд лежать леза, рукавиці, клей. – Панасовна сьогодні не приїхала, то я буду на самому козирному місті хитрувать.
Ринок називають Хитрим, бо попервах тут торгували молдавани і роми, часто дурили покупців. Базар працює щочетверга.
Так на жарі упріла, шо в останню банку абрикосів насипала, а потім ще огірків добавила
– Панасовна получила заряд газу, бо побігла за сином до міліції. Той уночі пішов до отдєлєнія дивитися, як його палити будуть. Вона прибігла, а там газ пускають, і їй прямо в писок. Учора бачила її, єлі дихає.
?Центральна вулиця селища – героїв Врадіївщини – тягнеться зі сходу на захід, від автовокзалу до райдержадміністрації. Тут – державні установи, маслозавод, п'ять магазинів і занедбаний кінотеатр. У Врадіївці є дві 5поверхівки і стільки ж двоповерхівок.
У центральному парку перед райдержадміністрацією 40річний Микола Стіпак стриже кущі ялівцю на альпійській гірці. Гірок – три, решта дві уже почищені. Розташовані навколо відкритого занехаяного басейну. На вершині кожної гірки – фонтан, вода б'є на 10 см угору.
– Я здесь и садовник, и слесарь, и монтажник. Все поувольнялись,
я один на 1800 гривен работаю. Надо освежиться, – витирає спітнілого лоба. Підставляє голову під струмінь води. – У нас, кроме трех корявых памятников, смотреть не на что.
Есть Ленину, погибшим во Второй мировой и третий – чернобыльцам и афганцам.
Перед будівлею адміністрації на 3метровому постаменті – пам'ятник Леніну. За його спиною видно прапор України. Біля входу до РДА у кріслах куняють двоє "беркутівців". Із приміщення виходить голова району Віталій Ростов.
– Спешу в Николаев на совещание. Будем говорить об инциденте, – сідає на заднє сидіння сріблястої Skoda і їде.
??Валентина працює викладачкою у профтехучилищі. Скаржиться, що заклад можуть закрити.
– Роботи й так нема, одна торговля. Остаються пенсіонери й інваліди. Решта виїжджають в Одесу, Миколаїв, Київ. Сусідка поїхала в Одесу, на базарі торгує. Двох дітей сестрі лишила. Сестра тоже без роботи, глядить двох своїх і двох чужих, а Алка кожен місяць гроші висилає. Ще виживають із городу й хазяйства.
На запитання про зґвалтування знизує плечима.
– Ми живемо недалеко од Поліщуків. Моя дочка колись гралася з ним на вулиці. Ніколи б не подумала на нього таке. Може, обкурилися чи під наркотою були. Але добре, що люди повстали. У мене дві дочки. За себе вже не страшно, а за дітей боюся. На всякий случай сказала їм зараз не ходити по вулиці. Мало лі шо.
Може, обкурилися чи під наркотою були. Але добре, що люди повстали
??4 липня знову зустрічаємося з таксистом Володимиром. Домовляємося, щоб увечері завіз до Первомайська – сусіднього райцентру. Звідти можна дістатися столиці. Він просить 150 грн.
– Я раньше робив на нашому елеваторі. Але потом пішов, не хочу пахать за копійки. У Португалію мотався. Там трудно, вернувся, – Володимир не оминає ям своєю "Таврією". – У нас є мєстна легенда: колись на ріці затонув турецький караван із золотом якогось паші. Тут раз на пару років у людей стається обострєніє і всі лізуть його шукать. Вполнє толкові дядечки, багаті, а все одно шукають.
Врадіївська республіка протрималася два місяці
Селище Врадіївка розташоване за 183 км від обласного центру – Миколаєва. Налічує понад 10 тис. мешканців. Є дві загальноосвітні школи і спортивна, 93 магазини, п'ять автозаправних станцій.
Площа Врадіївського району – 80,1 тис. га. Працюють 31 сільськогосподарське підприємство і 100 фермерських господарств. Вирощують пшеницю, жито, соняшник, сою, цукровий буряк, рапс, льон.
Поселення Врадіївка 1712 року заклав відставний офіцер російської армії Іван Врадієв. Отримав земельний наділ, створив повіт, до якого згодом перебралися селяни-втікачі з інших губерній. За легендою, екс-вахмістр був заможний, його статок досі схований десь на околицях селища.
У червні 1919-го тутешні повстали проти політики "воєнного комунізму". Захопили Врадіївку, селище Криве Озеро. Створили так звану Врадіївську хліборобську республіку. Вона простягалася від Любашівки, тепер Одещина, до Голти та Богополя – сучасних районів міста Первомайськ. Республіка проіснувала два місяці – у липні територія опинилася в руках більшовиків.
Врадіївці вірять, що на дні річки Кодима лежать турецькі скарби. Під час російсько-турецької війни 27 жовтня 1693 року козаки розбили у цих краях турків, які рухалися на Київ.
4 
1
Коментарі
21