"Стидно, що він бомжував, а ми, сестри, не могли помогти". Рідні та друзі Олеся Ульяненка зібралися на могилі письменника

8 травня письменнику Олесю Ульяненку виповнилося б 50 років.

– Оце пам'ятник подивлюся, і можна вмирати, – опівдні в столичному ­будинку Спілки письменників мати Олеся Ульяненка 72­річна Катерина Василівна сидить біля його портрета.

Поряд горить свічка. Жінка спирається на ціпок. Півроку тому пережила інсульт, декілька місяців не підводилася з ліжка. Приїхала з Хорола на Полтавщині на вечір пам'яті та презентацію книжки спогадів про сина "У знятому на плівку дні".

– Почуваюся погано. Сама живу. ­Нікого поруч немає. Дочка за границею (молодша сестра письменника Валентина Лісовська живе у США. – "Країна"). Два з половиною місяці ­сиділка біля мене була, а зараз нікого. Наташа, мого брата дочка, ходить тільки. Борщ зваре, ще щось зробить, а так ніхто. Тепер такі балувані всі.

– Тьотя Катя, пора їхать, – підходить Наталія Дворнік, двоюрідна сестра Ульяненка.

Фарбована білявка, на пальцях і шиї – масивні срібні прикраси. ­Підтримує Катерину Василівну під одну руку, за другу бере інша двоюрідна сестра письменника Таміла Олексієнко. Має великі золоті каблучки й сережки. Біля Спілки письменників чекають два мікроавтобуси – рідні й друзі Ульяненка їдуть до нього на могилу.

– Тьотя Катя, давайте, на три­­чотири, – каже Наталія.

Катерина Василівна ставить ногу в машину, жінки підштовхують її в спину. Сил не вистачає, і вона хилиться назад. З другої спроби таки сідає в автобус. Захекалась, на чолі виступив піт. Починає плакати.

– Нема того дня, шоб не плакала. Утром плачу, кажу: "Це вже на кладовищі розвиднілося". Ноччю прокидаюся часів у два і більше не сплю, тоже плачу. Якби не плакала, ­мабуть, інсульта не було би. Господи, а ­машин, як тих мурах, – дивиться у вікно. – Скіки то здоров'я треба, щоб у цьому Києві жити. "Ми піклуємося про курочок, а значить, піклуємося про вас", – читає з рекламного щита. – Ага, ­знаємо ваше піклування. Сині ті "ряби", як після концлагєря. Все ­боюся, що він з голоду вмер. Шо з ним сталось, так до кінця й невідомо. Хто каже, анатоміровали і що сердечний приступ, хто каже – не ­анатоміровали. Колись приїхала в Київ, а він не знав, що я приїду. Такий худий, я як почала плакать. "Мамо, не плач, більше такого не буде", – каже. Грошей, видно, не було. Він обнімає мене і мовчить. Так прошу, щоб хоч уві сні приходив до мене. За весь час три рази тільки снився.

Раз снилось, що у нашому ­дворі ­засадив усе фіолетовими квітами. І каже: "Це тобі, мама". Потім снилося, що в ставок іде. І вже половина ставка, а він усе йде. А берег весь водорослями заріс. І каже: "Мама, я без тебе звідсіль не виберусь". І я пішла за ним. Спочатку по кісточки води, потім по коліна, потім – по пояс. ­Взяла його за руку, а він мене за шию обняв – так вона в мене потім боліла, думала, умру. І ногами обхватив, як краб. І винесла його.

Третій раз мовби прийшов до мене в гості, зайшов у хату і весь обвішаний сумками. Кажу: "Що це за сумки, Саша?" А він мовчить.

На кладовищі починає зриватися дощ. Біля могили ставлять інвалідний візок. Катерина Василівна сідає в нього. Поряд розкривають пляжну парасолю.

– Хороший пам'ятник. Але не дуже похожий. Тепер можна в могилу лягати. Що мені, старій інвалідці, жити?

Пам'ятник Ульяненку зробили в борг минулого листопада. ­Розрахувалися три місяці тому. Барельєф ­письмен­ника виконав Володимир Щур. Він – ­автор скульптор Проні Прокопівни на Андріївському узвозі й ­Олени Теліги – біля одного з корпусів столичного Університету "КПІ".

Друзі та рідні письменника збираються на його могилі раз на півроку. Востаннє були 1 грудня.

– Несу зв'язку калини сьогодні й думаю, що б на це Ульян сказав. "Вітка, ну на х…я мені твоя калина", – ось що сказав би, – сміється 42­річна поетеса Вікторія Стах.

Вона прийшла із чоловіком письменником Михайлом Бринихом. Він збирав кошти на пам'ятник.

Надгробок Наталія Дворнік і Таміла Олексієнко застеляють картатою скатертиною. На ній розкладають поминальний обід: велику тарілку з "оселедцем під шубою", смажену рибу, бутерброди із сиром та грибами, квашені огірки, курячі котлети. У пластикові чарки розливають горілку й червоне вино. Накладають повні ­тарілки страв, навіть коли хтось відмовляється.

– У нас внучка народилася, – продов­жує Вікторія Стах. Бриних втупився в землю, мовчки затягується "Прилуками". – Певно, наймолодші дід і баба в українській літературі. От Ульян сміявся б! Усе загравав до доньки: "Леська, візьму тебе заміж". А вона йому дулі показувала. Тепер Леська нам внучку народила. Пам'ятник якраз такий, що Уляну сподобався б. Скромно, просто. Навіть не вказано, що він – письменник. Мишко як розказував, як вони його ставили, вмирала.

– Ну що, за Царство Небесне, – хрипким голосом перекрикує гамір поет Олександр Сопронюк.

Високо піднімає чарку.

– Ну так от, – Вікторія Стах кривиться від горілки. – Шестеро інтєлігєнтів хотіли підняти 500­кілограмову брилу. Без крана вирішили впоратися. Що там тих півтонни? Треба ­Уляну дякувати, що ніхто собі руки­ноги не ­попереламував. А наступного дня ­зраночку кран пригнали й нормально поставили.

– Стидно, що кажуть – він бомжував, а ми, сестри двоюрідні, й не могли помогти, – каже Наталія ­Дворнік. – Він така скритна людина був. ­Олесю, дуже ти рано пішов. Якби ти до нас звернувся, ми би посліднє тобі ­отдали, – ­схлипує.

– Твій брат – відомий український письменник, – Сопронюк обнімає за плечі Наталію. – Він – свідомість країни. Україна знає, хто такий Ульяненко. Ну всьо, давай, – піднімає чарку.

– Це тільки ви знаєте. У Хоролі про нього ніхто й не чув, – відказує Наталія. – Але ж стидно! Чуприна ота розказує, що його годувала, а ­тепер що тьотю Катю годує. Я знаю, що ­тьотя Катя сама не доїдала, а йому передачі постійно висилала. Сестра йому ­долари давала. Ну сам мужик жив. З'явилися гроші – пішов пропив, ­молодицю якусь угостив. Якби була біля нього нормальна жінка…

Гарний пам'ятник, як художник кажу. Я малювання в художній школі викладаю, – продовжує Наталія Двор­нік. – Олесь усе дитинство із блокнотиком пробігав. Усе щось писав туди. Ми вкрадемо в нього – ганяється за нами, сердиться. Ми сміємося, а він і плаче, бува. А я малювала все. То дід казав: "Цей буде писарчуком, а ця – художницею". Так і сталося. ­Тьотя Катя інсульт пережила. Так плакала, що не може приїхати, щоб по­м'янути Леся. Кажу: "Не переживайте, все зробимо". Скинулися грошима із сестрою, наготовили їсти, взяли таксі й приїхали.

Дуже дивувало нас, коли Лесь почав чисто українською говорити. Так суржиком завжди. Дуже рано він пішов. Не думали, що так буде. Казала йому: "Стільки вже в Києві живеш, ну чого ти нас до себе не приглашаєш?" А він: "Наташ, ну нема вас чим вгостить мені. Ось трошки зароблю й приглашу".

– Він нікого до себе не пускав. Мишко приходив до нього, гроші там якісь приносив. Так він вийде до під'їзду, а в квартиру не пускає. У нього там такий бардак був, що страх, – Вікторія Стах куштує мариновані гриби, приготовлені Наталею.

– Востаннє Олеся на гробки бачила, 2010­го. Іде з тьотею Катею, волосся довге. Дуже од всіх отлічався, – згадує Таміла Олексієнко. – Побачив мене, а п'яненький уже, кричить: "Мала моя, сеструха", – обнімає. Тьотя Катя бурчить на нього: патлатий, позориш мене, ніхто не вірить, що ти – письменник. А він: "Це у мене стиль такий". У молодості дуже красивий був, не можна передать. Усі дівчата за ним вмирали. Гордилася дуже, що в мене такий брат. Випить любив, а не їв ­нічого. Оно як Сопронюк – бачили, щоб він щось їв? Тільки п'є.

Таміла приїхала з Хоролу зі ­своїм ­чоловіком Віктором. До нього ­горнеться хлопчик.

– Це Денис наш, 13 йому. Прийомний синочок мій. З неблагополучної сім'ї, пили його батьки. Рік тому мама в нього померла, він підходить до мене на похороні й плаче: "Тьотя Таміла, ­аберіть мене". Я поплакала, поплакала – раніше думала, як це прийомна дитина, та ніколи в житті – й забрала. Хороший хлопчик. Заляканий тільки дуже, чи били його – не знаю. Ніяк учитись не почне, одні двійки. Ходжу до вчителів, кажу: "Ну що ви мені дитину губите?" Ми вчимо його, і до півночі буває над уроками сидимо. Він відходить потроху. Раніше о четвертій ранку вийдеш на вулицю, а він уже ­вештається. А зараз і до 11­ї спить, не розбудиш. У теплі, нагодований. Ще старшого сина маємо. Технікум закінчив, а в університет не хоче йти. Нема в нас до науки нікого більше в сім'ї.

– Якби Ульян знав, що йому відгрохають такий пам'ятник, ще й з рельєфом, сказав би: "Хлопці, давайте краще ці гроші проп'ємо". То давайте, – Сопронюк піднімає чарку.

×