"Шотландські солдати говорили: "Ми готові воювати за Україну на передовій"

Нині менше людей прибуває з навчальних центрів

У квітні 2014-го поїхав на заробітки у Фінляндію. За кілька місяців зрозумів: треба повертатися додому, бо на Донбасі починалися серйозні заворушення. У кімнаті нас мешкало шість чоловіків. Усі підійшли до роботодавця і сказали: хочемо повернутися раніше. Відпустив без питань. Розрахував і навіть дав грошей зверху. Бо кожен фінн із 1939 року пам'ятає, що таке Росія.

Водій, який забирав нас із Фінляндії та віз до Санкт-­Петербурга, говорив: "А що я? Що Вова скаже, те й робитимемо".

На початку 2014-го троюрідний брат Сергій був старшим помічником на кораблі Чорноморського флоту. Коли почалася війна, родичі запитували: "Саша стрілятиме в Сергія?" Мама відповіла їм жорстко. З того часу не спілкуємося. Росіян для мене не існує. Для мене це не люди.

 

В АТО потрапив уже тоді, коли фронт стабілізувався, була чітка його лінія. Знали, де стоїть ворог, яка відстань до нього. Не було дронів, сиділи спостерігачі. Працювала виключно артилерія.

В 2015–2017 роках припускав, що ворог накопичить сили й посуне в Україну так, як це сталося 24 лютого 2022-го. Але з 2018 року такі думки відпустили. Пішла рутина. Приїхали в зону АТО, відбули дев'ять місяців, потім три – на злагодженні. Скажу більше: навіть 23 лютого 2022-го, перебуваючи в Олешківських пісках на Херсонщині, не вірив у вторгнення. Наступного ранку прокинувся від вибухів. Мешкали в наметах. Біля мене був побратим. Перевертається на ліжку й каже: "Задовбали ті артилеристи, не дають поспати". Подумав, що навчання. Виходжу з намету в туалет. Гортаю соцмережі – й очі на лоба.

Прийшов командир батальйону й повідомив: "Антонівський міст уже не наш, там закріпився ворог". Вирішили прориватися боєм. Мені довелося робити це на бойовій розвідувально-дозорній машині. Вдалося. Допомогли танкісти 59 бригади.

Сержант зобов'язаний бути фахівцем у спілкуванні. Будь-які моменти, що тривожать бійця, треба обговорювати. Мій принцип: немає проблем, які не можна вирішити. Якщо тобі кажуть: "Не піду, не хочу, не буду" – береш і пояснюєш, чому це треба зробити. Почати розмову з віддалених речей, які не мають стосунку до служби.

Раніше було більше мотивованих людей. Нинішні остаточно не розуміють, із яким жорстоким ворогом ми маємо справу. Нині менше людей прибуває з навчальних центрів. Більше з тих, хто самовільно залишив частину. Вони професійніші, бо мають військовий досвід. 59 бригада брала людей не просто в піхоту, а враховуючи їхню спеціалізацію.

Війна асоціюється з хлопцями, які полягли в Зеленому Гаю на Херсонщині. 8–9 березня 2022 року. Вони розташовувались у школі, в яку російський літак запустив ракету. Я з бронегрупою перебував в іншому місці. Бачив, як літак заходить у пускову зону. Безсилля – ти нічого не можеш зробити. Там були три хлопці, на яких покладав великі надії.

На похороні побратима був одного разу. Поїхав, бо відчував провину за його загибель. Я – старший бронегрупи. Увечері приїжджаю до пацанів. Бачу: сидять і добре "вечеряють". Покарав – відправив на позицію. Усе зробили добре. Чотири доби – і дві відбиті атаки ворога. І вже під час виходу "Бодька" повернувся назад, бо на позиції щось забув. Там його накрили. 27 років. Коли прощалися, мама запитала: "Чому ти його не вберіг?"

Херсон звільнили в листопаді 2022-го. Тоді був на на­вчаннях у Великій Британії. Так прикро стало – історична подія, а я не брав у ній участі.

У Британії перебував півтора місяця. Працювали із шотландцями – третій розвідувальний батальйон. Підготовка на найвищому рівні: ретельно все планують. Шотландські солдати говорили: "Ми готові воювати за Україну на передовій". Але треба наказ, якого не було. Навіть коли російські ракети залетіли на територію Польщі – члена НАТО.

10 років на війні. Хочу, щоб усе закінчилося. Але все одно залишуся в армії. 2016-го після закінчення контракту не продовжив його. Вісім місяців сидів удома й не міг себе знайти.

Програш у війні – це Буча по всій території України. Проблема в тому, що більшість тиловиків думає: "Піду в армію – і помру". Це хибна позиція. Треба піти й вижити, допомогти державі та не дати ворогу просунутися далі.

На цей момент ми виграємо. Бо вдалося зберегти державу й люди зрозуміли, що таке бути справжніми українцями.

Мене змінила не війна, а дружина й донька. Маленька з'явилася на світ 17 травня 2023 року. Відтоді став обережнішим.

Свідомий, що можу загинути. Мав розмову з дружиною. Попросив про одне: розумію, що рік-два побуде сама, а далі їй все одно треба жити. "Знайди такого, – сказав, – щоб не ображав Олександрівну".

Не живу одним днем. Маю плани. Хочу купити будиночок у Фінляндії. Невдовзі доньці має виповнитися 2 роки. Хочу взяти відпустку й поїхати відпочити із сім'єю. Пріоритет – Шацькі озера. Далі – село Черепашинці на Вінниччині. Кажуть, там гарно. Місцевість називають українськими Мальдивами.

×