Спротив росіянам на Донбасі чинять колишні ополченці
На столичному залізничному вокзалі зустрічаю кожне таксі, що приїжджає. 2 години чекаю на блогера Олену Степову. Її потяг "Київ–Лисичанськ" вирушає о 15.42. Після декількох днів у столиці Олена везе українським солдатам на Донбас книжки, журнали й листи.
За 15 хвилини до відправлення потяга Олена телефонує, просить підійти до її вагона на шосту платформу.
– Вибачте, на радіоефірі затримали, – тримає декілька пакетів із речами. – Зараз тільки шарфик одягну, й можете фотографувати. – З дна сумки витягує білий шалик з українським орнаментом. – Їду на Донбас із волонтерською місією, пересуватимуся інкогніто. Скоро вернуся.
За декілька днів зустрічаємося на станції метро Арсенальна.
– Ми тимчасово живемо в селі під Переяславом-Хмельницьким. Із доньками переїхала. Сміюся: я шукаю будинок на півсела. Щоб на всіх кумів вистачило. Кума з двома дітьми ще там. Наші будинки в Свердловську розграбують – нікуди буде повертатися.
Їхати звідти до Києва – ціла історія. О четвертій ранку встаєш, о 6.00 – автобус. Зустрічалася сьогодні зі знайомим із Новосибірська. Відвів у кафе, нагодував. Напевно, погано виглядаю, – сміється. – У Білу Церкву їздила в друкарню. Закінчився тираж книжки, то новий запускають. Спочатку надрукували тисячу примірників.
Ідемо до кав'ярні неподалік метро.
– Ой, у мене косулі біля дому ходять! І білки. Дзвонить сьогодні донька істерично: мама, тут белки!
Незвично було переїхати зі степів у ліс?
– Коли в той ліс уперше везли, я перелякала водія машини, впиралася руками-ногами, виходити не хотіла. Казала: cтільки дерев! Мене ж тут уб'ють. Потім вибачалася.
Сідаємо за столик, Олена замовляє каву.
Як минула остання поїздка на Донбас?
– Їздила до Сіверськодонецька на запрошення громадської організації "Відродження Сходу". Вони українізують місто: організовують мовні курси, проводять вечорниці. Ми передали бійцям допомогу й листи людей – трикутнички любові. Для луганчан вони – як оберіг. Намальоване дитиною сонечко на божничку бережуть. Так не почуваються покинутими. А то сидиш нікому не потрібний, "Гради" луплять, сусіди ошалілі бігають. Страшно.
Через це ви почали писати у Facebook?
– Було відчуття, що стоїмо на кризі. Вона відпливає від берега, і нас відносить від України. Я почала писати про реальність. От ви їдете додому маршруткою, а поряд зупиняється танк. Це нормально. В одному приміщенні двері у двері існують окружна виборча комісія і штаб ополчення. Ті пригощають кавою дівчат з ОВК.
В ополчення навесні пішли переважно шахтарі. Чому?
– Нам постійно вкидали інформацію, що в людей забиратимуть пенсію, дітей усиновлюватимуть примусово. Місцева газета "Восточный экспресс" надрукувала: "У зв'язку з кризою в Україні приймається закон про примусове відбирання органів у загиблих". Це підігрівало страх. Ополчення – це, по суті, була місцева народна самооборона. Вони патрулювали місто – п'яниць із вулиць забирали, наркоманів. Люди вирішили: ми – патріоти свого міста, а не України чи Росії.
А паралельно в ритуальному агентстві відкрив штаб "Русский мир". Там сиділи п'янички, які бігали з триколором. Їх ополченці лупцювали щодня. Люди з "Русского мира" о шостій ранку виходили в центр фотографуватися з прапором – для звіту. Удень ховалися.
Я казала ополченцям: хлопці, ми виросли в цьому місті. Ти з моїм чоловіком навчався, а ти в моєї куми на весіллі грав. Та ми ж – кровники, пацани. На фіг ви на фронт хочете йти? Ви – розмінна монета, м'ясо. За кого? За Єфремова й Ахметова? "Ні, ми проти них", – казали.
У місто приїхав хлопчина з Ровеньків – шахтар, без ноги. Там його засудили до розстрілу за проукраїнську позицію. Він сказав: "Я не приховую – у мене синьо-жовтий візок, я був на Майдані. Ви мене теж розстрілюватимете?" Вони: "Ти чьо, мужик? Ти – брат!"
Як ситуація змінилася з приїздом російських козаків?
– Козаки з'явилися в червні. Було відчуття, що цирк приїхав. На шахтах оголосили, що прибув "Правий сектор", пам'ятник Ленінові замінований, всіх убиватимуть. Наші шахтарі рвонули до пам'ятника. Під'їжджають – там справді стоять люди, п'ють горілку з горла і пісяють на Леніна. Одразу вирішили – "Правий сектор". Їх почали бити. Так ми вперше побачили російських козаків. За тиждень вони на цій же площі збирають мітинг – "российские товарищи приехали вас спасти".
Козаки – це саранча. Крали все підряд. У Свердловську жінки на площі стали перед ними на коліна і сказали: ідіть геть або вбивайте нас. Козаки пішли. А в Антрациті їх хлібом-сіллю зустрічали, розселяли по домівках. На площі розвели вогонь і палили українські паспорти.
Чому така різниця у настроях географічно близьких міст?
– Що бідніше місто, то більша в людей надія на "русский мир". Думають, він принесе високі зарплати й пенсії.
Наше місто заможніше. У таких не було активного "русского мира". Була незгода з владою в Києві. Не любили Турчинова, Тимошенко, боялися католиків, "Правого сектора", негрів на парашутах. До Росії хотіли чиновники, судді, прокурори. Суддя тут отримує 20 тисяч гривень, а в Росії – 40.
Коли закінчиться війна, ми вжахнемося кількістю вбитих. Люди впускали у свій дім козаків, смажили їм шашлик і наливали вино. Потім ці сім'ї пропадали, а в хатах лишалися нові мешканці. По селах зникло багато самотніх бабусь, тому що козакам подобалися їхні хати.
Куди поїхала ваша родина?
– У глибоке село під Антрацитом, де була пасіка друга. Більш як місяць жили там. Потім – у Суходольську, Красному Лучі, Ровеньках.
Земляки виїжджали в Росію?
– Є такі. Хотіли дім у Криму, квартирку на Красній площі в Москві. А отримали тушонку, згущонку і пропозицію жити на Далекому Сході. Подруга з онуком живуть у гуртожитку на Близькому Сході. Погано живуть. Каже, люди допомагають – несуть їжу й одяг. Забрати її не можемо, бо квиток коштує дорого. А от еліта в Росію не поїхала. Командири ополчення, які воювали проти України, отримували великі виплати й покупляли будинки в Одесі й на Закарпатті. Директор школи Косяков, який проводив референдум, у Харкові пенсію оформив, мер міста Олександр Шмальц – десь у Києві.
Коли все починалося, місцева влада була на 100 відсотків упевнена, що будемо в Росії. Тепер кажуть: Путін, собака, кинув нас.
Владі й ополченцям треба визнати: є криза й гуманітарна катастрофа. А вони всюди пишуть, що в нас усе добре. Міста живуть за рахунок контрабанди. Незаконно завезений бензин женуть по всій Україні. Виручку має місцева влада й ополчення.
Як виживають люди?
– Подруга бачила, як добре одягнений чоловік копається у смітнику. Виявився заслуженим учителем. У нього немає пенсії.
Моя мама – пенсіонерка, їй 65. Коли пенсії платити перестали, треба було їхати в Мілове – це українська сторона. Проїзд коштує 350 гривень. Кума – мати двох дітей, чоловік загинув. Сусід через вулицю не має рук – відірвало в 11 років, коли поліз у високовольтну будку. Волонтери дали нам тисячу гривень. Ми втрьох поїхали в Мілове й оформили пенсії.
Є бабуся лежача. Казала, що двічі доповзала до балкона – намагалася викинутися. Та підвестися не змогла.
Усе крадуть. На пошті посилки відкривають. Доставити щось можна лише з волонтерами. Продукти – купити. А з ліками погано. Антибіотиків немає. Препарати утроє-уп'ятеро дорожчі, ніж в Україні. Пластиночка но-шпи коштує 150 гривень.
Коли люди гинуть від голоду чи самогубства, влада пише: помер від серцевого нападу.
Чи змінилися настрої за час окупації?
– Відсотків 30 населення на Донбасі – проросійське. В українців є патріотизм, а у проросійських немає ідеалів. Є одне: де більше платять.
Донбас переживає своєрідний Майдан?
– Коли в Києві відбувався Майдан, на Луганщині тривала інформаційна війна: "З гір спустилися брудні, п'яні, безробітні вуйки й воюють на Майдані, щоб відібрати в нас шахти".
Тепер Донбас проходить очищення. Із кров'ю, болем. Тому що гинуть патріоти. Так, це наш Майдан.
Найжорсткіший спротив росіянам чинять колишні ополченці-сепаратисти. Вони воюють проти Росії. Це вже масовий рух, що неможливо приховати. Минув період, коли боялися отримати прикладом по голові за ненароком сказане слово. Шахтарі говорять: "Ми знаємо всі російські схрони. Коли укри прийдуть, приєднаємося до них, схрони відкриємо й буде москалям гаплик".
Хотіла б зустрітися з людьми в Західній Україні. Пояснити їм, хто ми такі на Донбасі. Щоправда, мене у Львові недолюблюють – через висловлювання про Ірину Фаріон.
Ви сказали, що на її совісті – кров донецьких дітей.
– Неможливо бути патріотом своєї країни й ненавидіти людей за мову і за те, що вони – з Донбасу. Як можна називати нас поголовно даунбасівцями й ватою? Її слова стали гаслом цієї війни, що підхоплювала місцева влада й використовувала як страшилку. Фаріон крутили всі наші канали цілодобово. Навіть патріоти дивувалися: за що нам по морді ляпас такий? Фаріон настроїла проти України людей Донбасу.
Що може змінити ситуацію в регіоні?
– Правдива інформація. Там і далі – інформаційна блокада, що тримає Росія.
Новоросія не пішла в Україну, як сподівався Путін. Він створив Сомалі, і воно розвертається в його бік. Російські війська на кордоні борються, щоб банди не йшли до них.
Як ставилися до вас росіяни, які живуть неподалік кордону?
– Моя кума народилася в селі Гукове біля українського кордону. Її мама дзвонила й попереджала: дівчата, тікайте, "Катюші" привезли. Літні люди "Гради" називають "Катюшами".
Раз я приїхала в Гукове. Місцеві по сусідах збирали гроші, щоб допомогти нам. Зайшла на базар. Запитую в жінки, по чому сало. "А вы откуда, с войны? – питає продавщиця. – Я вам по себестоимости отдам. Ешьте, родные. Это же мы по вам стреляли".
Ваш батько живе в Росії. Спілкуєтеся?
– Батько родом із Житомирщини. Живе десь під Воронежем. 43 роки його не бачила. А тут знайшов мене через інтернет: "Лена, держись, мы собираем деньги, вооружаем наших ребят. Скоро вы будете в России. Мы убьем всех "бандеровцев". Я йому написала: "Папа, ты идешь убивать меня. Потому что я – тоже "бандеровка". Після цього видалила сторінку в "Одноклассниках" і перестала спілкуватися з ним.
2 
1
Коментарі
5