РЕЖИСЕР КРІСТІАН ЖЕРЄГІ ВІСІМ МІСЯЦІВ ВОЮВАВ НА ПЕРЕДОВІЙ
– ПОСЛЕ ФРОНТА МНОГО КУРЮ, – режисер Крістіан Жерєгі підкурює сигарету біля Золотих воріт у Києві.
Він у широкій шкірянці покрою 80-х.
– Потроху переходжу на українську. Це принципово, – каже, коли спускаємося вул. Прорізною. – Навіть у "Фейсбуці" нею пишу. У мене ще багато русизмів. Але поки що мені це можна, бо я з Москви. Російською пишу, коли емоції зашкалюють. От днями після катастрофи російського літака в Єгипті написав пост про те, що квіти жалоби за загиблими біля посольства держави-агресора під час війни – недоречні. Одразу налетіла кишинівська вата з проросійськими коментарями: буцімто позловтішався з аварії російського літака. Відсотків 70 засобів масової інформації у Молдові – пропутінські. Навіть румуномовні.
Ви виросли в Москві. Там є для вас свій затишок, своє тепло?
– Немає. Для мене це – місто соціального негативу, який накриває хвилями: неповага, жорстокість, неприязнь. Постійна агресія навколо забирає всю енергію. В заторах місто стоїть по дві години. Раз проводжав знайому на літак. Вона швидше приземлилася в Парижі, ніж я додому з аеропорту добрався.
У Київ переїхати давно думав. Чотири роки тому якось старий мій навігатор завіз мене не туди – на Київський вокзал у Москві. Сказав собі: це – не даремно. Купив квиток на поїзд до Києва. Машину забрав з вокзалу мій друг. Тоді залишився тут на півтора року.
Був режисером документальної стрічки про Голодомор і події 1920–1940-х років в Україні. Інформація, яку дізнався, щось перемкнула в моїй підсвідомості.
У російських підручниках з історії Україна побіжно згадується у прив'язці до Київської Русі, як незрозуміле територіальне утворення, що невідомо як з'явилося і швидко перейшло під контроль бойових російських царків. Про?ХХ століття в Україні – взагалі нічого.
Ви прожили в Росії 20 років. Раніше сприймали тамтешню ідеологію та версію історії?
– До 2007-го я був майже звичайним ватником, – сміється. – Бо не мав ніяких інших джерел інформації.
Влада відучила людей думати. Щоб не вмикали мізки й не пробували оцінювати ситуацію, їх постійно відволікають терактами. Тільки щось іде не так у верхах – стається черговий теракт. Я був свідком двох. У дитинстві був вибух у сусідньому будинку. Коли 2010-го стався вибух у московському метро, я дивом запізнився на той поїзд.
Росіяни живуть за принципом: у нас погано, але добре, що в сусідів ще гірше. Ті, хто виїхав за кордон, автоматично вважаються ворогами. У росіян централізована свідомість – усі прагнуть у Москву. Переконані: те, що поза нею – затхла периферія.
Що 2007 року змінило ваші погляди?
– В інституті потрапив в оточення, де вміли думати й шукати інші точки зору. Це був мій перехідний період.
У Москві доводилося фільтрувати свої слова?
– Звісно. Кожна розмова доходила до межі, після якої міг бути тільки мордобій. Не було з ким говорити. Якщо опозиція в Росії й була, то її задушили. На першому курсі пішов на один з її майданчиків – марш проти політичних ув'язнень. Потрапив під кийки ОМОНу. Неслабо отримав по нирках і 10 годин відсидів за ґратами. Після того мені не шкода жодного кацапа, який приїхав сюди з війною. Ніколи не забуду ті омонівські пики, які зі смачним кайфом били людей у Москві.
ЗАХОДИМО В КАВ'ЯРНЮ. Сідаємо за столик біля книжкових полиць. Замовляємо зелений чай із суницею й липою.
– Після півтора року тут повернувся до Москви, – продовжує Крістіан. – Навесні 2013-го подивився концерт Святослава Вакарчука "Вночі". Тричі його переглядав. Пісня "Небо над Дніпром" мене порвала. Зрозумів: це те, без чого не матиму радості від життя. Хотів бачити перед собою Дніпро. Щодня Київ снився. Пісні Вакарчука були пуповиною, яка тягнула мене в Україну.
Після остаточного від'їзду мої банківські рахунки в Москві арештували. До друзів приходили люди в погонах, розпитували про мене й поставили на прослуховування всі телефони. Під час анексії Криму найкращий друг дитинства написав: "Не можу більше підтримувати з тобою зв'язок. У мене – сім'я. Приходили з ФСБ. Боюся арешту. Не пиши мені більше". Хоча він цілком адекватно ставився до подій в Україні, часто дзвонив мені на Майдан: "Як ви там? Підтримую! Крим – ваш!"
Коли збиралися перші барикади на Майдані, кричали: Львів – на третю барикаду, Київ, Тернопіль – на такі-то! Запитую: а Москва куди? – сміється Крістіан. – Пішов на київську.
Тоді знімав квартиру на околиці міста. Потрапив додому тільки через два місяці – всі ночі проводив на Майдані. Був керівником охорони Українського дому. Були спроби замінувати його. А якось знайшли у вентиляції сім кілограмів хлору. Могли 2 тисячі людей отруїтися.
18 лютого, під час розстрілів, писав і відправляв статті в Румунію і Молдову у фойє готелю "Україна", бо там була точка доступу Wi-Fi. А під ногами кров хлюпала: постійно заносили вбитих і поранених.
Вас теж поранило того дня?
– Мене дратує, коли на цьому акцентують. Просто з ноги витягнув осколок. Поранення – це коли шмат м'яса вирвало, коли кулю витягують. А осколок – це таке. З тим, що відбувається на передку, не порівняти.
Скільки часу пробули на передовій?
– З липня минулого року до кінця зими цього.
Чому вирішили повернутися?
– У каждого человека свой предел наступает, – Крістіан вперше за вечір переходить на російську. – На війні немає поняття часу. Для кожного він – свій. Не знаю, чим там можна рахувати час – кількістю побачених смертей, кількістю поранених, яких на своїх руках тягнув, чи кількістю смертей, які сталися після твоїх пострілів.
Військова журналістика передбачає, що ти повинен лізти в саме пекло. Обстрілюють якусь ділянку – ти туди цілеспрямовано їдеш. Таким чином, крива чутливості значно більше коливається, ніж у того, хто у прифронтовій зоні копає бліндажі.
У хлопців, які пережили оточення і з 200 живими лишилися тільки 10, терпіння вичерпувалося за місяць. Я протримався довше. Хоча надивився, особливо після Іловайська, такого, що думав: або застрелюсь, або збожеволію.
Раз їхали вночі машиною. Зупинилися й побачили в кущах відірвані голови й руки. Останки частинами збирали: намагалися скласти пазл із трупів і гадали: двоє їх було чи скільки? Зловив себе на думці, що при цьому сміємося про щось своє. Зрозумів: щось страшне відбувається всередині. Вже не сприймаєш ні крові, ні смертей.
У Пісках було постійне відчуття безвиході. Там без упину на повну працювали міномети: довбали добу, другу. На третю – перестаєш на них звертати уваги. Не помічаєш куль і осколків, які літають повз. Раз уночі піднімалися на точку "Небо". По нас їб… шили з кулеметів через тепловізор. На наших очах машину підірвали. А ми їхали собі далі.
Але найгірше палить нерви на війні – чекання. На третій день вимушеної бездіяльності нерви здають.
Після розриву міни за три кроки від мене, коли я летів в одну сторону, камера – в іншу, зрозумів: усе, достатньо.
Шкодую, що не лишився. Якби вистачило нервів і не був таким втомленим, поїхав би в аеропорт. На передку настільки хитка межа між життям і смертю, що починаєш по-новому сприймати цінності. Це особливе місце – край землі.
Ви не тільки знімали, а й брали зброю до рук.
– І не шкодую про це. Якщо по мені стріляють, це викликає не страх, а перший рефлекс – відповісти. Коли не можеш, це жахливо деморалізує.
Важко було звикнути до мирного життя?
– Пройшло півроку, а тільки зараз приходжу до тями. Досі щоночі переживаю бої: то лежу під обстрілом, то виходжу з оточення.
Недавно бачила в метро чоловіка без ніг і в камуфляжі. Він на колінах повзав від вагона до вагона й просив милостиню.
– Жоден учасник АТО таким займатися не буде. Це київська мафія використовує інвалідів для заробляння бабла. З Майдану ще почалося. Таких потрібно одразу в поліцію, і з'ясовувати, що за персони за ними стоять.
Ви казали, що у фільмі про передову "Край землі" згладили найгостріші моменти. Чого глядач не побачив?
– Смерті бійців, трупи, обгорілі останки. Екран таких кадрів не витримує. Навіть поранених не показував. Одну волонтерську машину підірвали просто в кадрі. Цей кадр, звісно, не поставив. Вирішив – це кіно не про війну, а про добровольців, про їхній вибір.
Як на фільм реагують росіяни?
– Вони другі в статистиці перегляду – після українців. Пишуть ватні коментарі. Але фільм додивляються до кінця.
Зараз знімаєте повнометражний художній фільм про війну.
– Але шлях до його створення колючками порослий. Після відмови приватного спонсора добиватимемося державної підтримки.
Яка якість серіалів, що знімають в Україні замість російських?
– Поки що знімаємо огидне мило з розряду "Москаль-2". Ще гірше – намагаємося робити серіали про війну, не використовуючи досвід людей, які до неї були причетні. Якщо вже берешся за цю тему, то відправ оператора в АТО пожити тиждень. Мирослав Слабошпицький, коли запропонував йому участь у нашому художньому фільмі, правильно відповів: сумнівається, що як режисер, котрий не був на війні, потягне цю тему.
Дехто говорить: ще рано знімати кіно про війну – потрібен час на осмислення.
– Маячня! Це кажуть боягузи, які хочуть і далі знімати свою голубу муть. Вони не здатні висунути носа з київської монтажки й поїхати в АТО, подихати цим повітрям.
Саме під час війни людям треба давати патріотичне мистецтво. Скільки фільмів випустила Америка під час Другої світової? А Німеччина? Радянський Союз? Навіть В'єтнам знімав картини про своїх солдатів. Тільки нам потрібен час, щоб подумати, як розповідати про війну.
Хоча я втомився вже знімати про війну, чесно кажучи. Хочеться знімати щось прекрасне, дарувати людям тепло і добро. Тому я хочу, крім кіно, зайнятися й іншим напрямком — музикою, створювати красу.
Що вас надихає?
Зараз мене як режисера більш за все надихає музика. Ще й тому, що коло моїх друзів в Україні — переважно музичне. Арсен Мірзоян одну з найкращих своїх пісень віддав на мій фільм "Край землі" як саундтрек. Душу перевертають лемківські пісні, які співає Христина Соловій. Народне виконання — це те, що мене чіпляє.
Мої друзі — Соломія Вітвіцька, група Vroda, ONUKA, EyRa - всі ті, хто підтримували армію, їздили туди, були небайдужими.
ВИХОДИМО НАДВІР. КРІСТІАН ЗАКУРЮЄ.
– Вивчаю українську ментальність. Хочу розуміти людей. Штудіюю Коцюбинського, прочитав усього Франка. Переконався, що приказка "Там, де два козаки – три гетьмани" – 100 відсотків про українців.
Якось намагався скоординувати між собою тих, хто виробляє військову техніку – коптери, літаки, розвідувальні апарати. В одного є шикарні борд-мотори. В іншого – прекрасна радіосистема. І коли зводиш їх одне з одним, не можуть домовитися робити щось спільне. Кожен вважає, що інший хоче його наїб… ти. Через це зробити якусь спільну справу – шалений труд.
Як батьки поставилися до вашого вибору жити й працювати тут?
– Мама – корінна москвичка. Співала народні пісні. Коли в кінці 1990-х мистецтво в Росії поступилося місцем баблу й сексуальним тьолочкам на екрані, в попсу не пішла. В поглядах ми з нею розійшлися ще з початку Майдану. Для мене це було дуже важко. Батько – лояльніший. Живе в Молдові. Відчуває глибокий зв'язок зі своїм корінням там.
Я з 17 років живу сам, сам заробляю гроші. У мажорному ВДІКу був одним із найбідніших студентів. Але коли освоїв фах режисера монтажу, мав одну з найвищих зарплат у цій професії в Москві.
А які справи із заробітками в Україні?
– Сумні. Багато разів руки опускалися. Але є бажання й натхнення. В Москві його не було.
1 
1
Коментарі