"Дайте нам спокойно отделиться. Только вот пенсии пускай Украина платит"

ЯК ЖИВЕ ПРИФРОНТОВИЙ АРТЕМІВСЬК НА ДОНЕЧЧИНІ

АРТЕМІВСЬК СТАВ ПРИФРОНТОВИМ МІСТОМ НАПРИКІНЦІ ЛЮТОГО, після відходу українських військ із Дебальцевого, що за 40 км звідти. Чотири готелі, що тут працюють, зайняті тими, хто у відрядженнях, або біженцями.

У центрі міста кілька три- й чотириповерхових будинків, ще дореволюційних. Усі перші поверхи на центральній вул. Радянській зайняті невеликими магазинами, аптеками, перукарнями. На головній площі – пам'ятник більшовицькому діячеві Артему, на честь якого 1924 року перейменували старий український Бахмут. Біля міськради, яку через білі стіни називають "білим домом", 2-метровий пам'ятник Леніну. Вздовж Радянської розвішано з десяток синьо-жовтих прапорів, написи "Слава Україні!", "Героям слава!" Це справа рук активістів з об'єднання "Бахмут український".

 

– У вас стільки українських прапорів, – намагаюся заговорити з жінкою, на вигляд, років 60, яка несе в кульку олію та дві пачки рису.

– Да все равно, какой здесь флаг висит, лишь бы мир был. А шо – не так? Какая разница, что здесь, – Россия или Украина? – і пришвидшує ходу.

Біля банкоматів скрізь стоять чималі черги, буває, і по 20 людей. Більшість – з окупованих територій. Приїздять до Артемівська зняти готівку з карток.

– А как нам жить, где деньги брать? – розводить руками повновида жінка, яка сидить на східцях біля будівлі банку.

Вона – з Горлівки. Як тільки чує, що ми з Києва, перепитує, чи справді хліб у столиці коштує по 10 грн. Кажу, що є й такий.

– Вот до чего власть довела – буханка хлеба 10 гривен стоит. И как людям жить дальше? У нас тоже не лучше. Продукты еле возят, а что и возят – стоит очень дорого. Дешевле сюда приехать и скупиться.

– Вы из Киева, да? А как там к донецким относятся? До сих пор считают нас сепаратистами? – перепитує жінка, яка сидить поруч. Каже, що місцева. – Обидно очень, понимаете? Я дочку свою летом возила в Киев поступать. И родственники мои с Луцка тоже тогда приехали. Так они мне вместо "привет" сказали: "Ты чего сюда приехала, сепаратюга?" А какое я к этому всему имею отношение? До сих пор обидно.

НА ЛАВЦІ НАПРОТИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ПЛОЩІ СИДЯТЬ ТРОЄ ВІЙСЬКОВИХ. Гріються на сонці: надворі +15. Видно, що недавно з передової: берці в болоті, засмальцьована форма, чорні руки. Спілкуються неохоче. Невдовзі за ними під'їжджає машина. Їдуть на ротацію. Це одна з останніх партій бійців, які залишилися в Артемівську після Дебальцевого. Здорових відправили у відпустки, а поранених перевели до госпіталів Харкова та Дніпропетровська.

Чимало військових у піцерії. Зайняли з десяток столів. На кожному – горілка або пиво. Та навіть напідпитку поводяться тихо, курити виходять надвір. Час від часу до них підсідають місцеві дівчата у коротких сукнях. Через зловживання військовими алкоголем місцева влада обмежила в місті роботу кафе й магазинів до 18.00. Заборона тривала кілька днів. Потім у піцерії повісили оголошення: "Людям в военной форме алкоголь не продают".

О 17.40 в єдиному в Артемівську "Сільпо" яблуку ніде впасти. Люди пачками скуповують крупи, цукор, по кілька пляшок олії, каву, чай. Борошно продавці не встигають розкласти – змітають.

– Селедка вчера была 45 за кило, а сегодня 70, – каже продавщиця рибного відділу. – Красную рыбу даже заказывать теперь не будем – кому она нужна по 400? Не знаю, как дальше жить с этими ценами. Вы из Киева? Передайте президенту, что люди скоро будут умирать не от снарядов, а от голода.

 

Після 19.00 вулиці майже порожні. Коли-не-коли проїде таксі. Тишу час від часу перебивають вибухи й залпи артилерії: на полігоні за містом українська армія проводить навчання.

– КАК ДЕБАЛЬЦЕВО СДАЛИ – ВЗРЫВЫ У НАС И ПРЕКРАТИЛИСЬ. Но мы теперь еще больше боимся – вдруг и Артемовск так же сдадут. Ничего не слышали? – перепитує наступного ранку жінка, на вигляд років 40, біля входу до лікарні №?2.

Прийшла провідати родичів. У цю ж лікарню доставляли поранених бійців із передової, коли йшли бої за Дебальцеве. Їх залишилося тут п'ятеро. І тих сьогодні переводять до Харкова. Двоє лежать у кардіологічному відділенні. Заходжу в палату провідати їх. Як тільки кажу, що журналіст, – одразу обступають місцеві.

– Вот вы, девушка, неправы, когда на солдат говорите "наши". А мы что вам – чужие? – злиться 50-річний чоловік на ліжку під вікном. Він – із Донецька, в Артемівську живе в тещі з літа. – Также было с одним моим знакомым на блокпосту этих ополченцев. Те у него спросили, сколько постов он проехал. А он отвечает: "Два наших и один – ваш". Сразу в морду получил, с синяком под глазом приехал. Надо было сказать: "Два поста укров и один – наш". Проверка на вшивость, извините за слово. Так он еще радовался, что хоть так уехал. А то мог в подвале посидеть или окопы им рыть. В нашем районе нельзя говорить категорично. Здесь люди не будут защищать ни украинскую армию, ни противоположную сторону. Лишь бы был мир.

Чоловік хвилин 10 говорить без зупину.

– А видели как дорого все стало? 23 года ждали лучшей жизни. Думал, отделимся от Союза, хоть какой-то порядок будет. А что получилось? Кто остался у власти? Я еще пацаном в 1977 году пришел работать на шахту, был Звягильский. Он и до сих пор там остался. Где перемены? А сейчас мы все вернулись к 1991 году. И надо 20 лет, не меньше, чтобы быть там, где были два года назад. Хотя можете спастись – купить за 20–30 тысяч евро квартиру в Болгарии и жить где-то там на побережье. А Украину мы уже потеряли. Не знаю, что делать дальше. Яду напиться что ли?

ПІСЛЯ ЛІКАРНІ ЗУПИНЯЄМО ТАКСІ Й ЗА 50 ГРН ЇДЕМО В МІКРОРАЙОН СХІДНИЙ НА ОКОЛИЦІ МІСТА. 13 лютого його обстріляли касетними бомбами. Загинули жінка й дитина. Шістьох поранило.

– Там упало шість чи сім снарядів, – намагається говорити українською таксист. – Медпункт розбило, вікна повилітали в училищі, музикальній школі та школі іскуств. У людей криші позносило. П'ять гаражів завалилося. Кажуть, досі снаряд в асфальті стирчить. Решту вже всьо розмініровали.

 

Проїжджаємо садок і школу. Будівлі цілі, але без вікон. Повертаємо на вул. 8 Березня. Вона від обстрілу постраждала найбільше. Тихо, як у селі. Чути лише гавкіт собак. ­Зупиняємося – і за хвилину-дві з дворів починають виходити люди.

– То в мене в будинок попало, дочку вбило, – каже чоловік у подряпаній чорній куртці зі штучної шкіри, у синіх спортивках і калошах.

Виходить із двору, де стоїть напіврозвалена хата. Це Володимир. Під час обстрілу мікрорайону загинула його пасербиця 25-річна Марина Кремезна. 7-річну внучку поранило.

– Лежить зараз із жінкою в лікарні в Харкові. А тут ще з кришею ніхто не може помоч. Вроді й депутати підключились, але досі кажуть "ждітє-ждітє". Треба 55 листів шиферу, це около 7 тисяч гривень. Понімаю, що таких пострадавших, як я, – ціла очередь.

Але єслі дощі підуть – хата розвалиться.

Згадуючи смерть пасербиці, починає схлипувати. Переходить на російську.

– У дочки и голова, и руки-ноги были перебиты. Вот, где лампадка горит, там ее и убило, – показує на дорогу, за 2 м. Біля лампадки лежать червоні гвоздики. – Когда случился взрыв, я выбежал на улицу. Она уже лежала, еще рукой махала мне. И улыбка – вот так и умерла. Она всегда, как куда-то шла, заходила ко мне и спрашивала: "Дед, может, тебе минералки купить или семечек?" А тогда не зашла. Мать сказала, что детские должны дать. Она пулей вылетела за ними и дочку взяла с собой. Если бы зашла – осталась бы живая. 3 метра от дома, понимаете, 3 метра. Как внучка уцелела – не знаю.

ДО АВТОВОКЗАЛУ ЙДЕМО ВУЛ. ЧЕРВОНО­­АРМІЙСЬКОЮ. Вона неподалік центру Артемівська, поряд із міським парком. Її називають вулицею "отця, сина і святого духа": тут в одно­поверхових будинках під коричневою черепицею живуть мер міста Олексій Рева та його син Дмитро, колишній депутат Верховної Ради від Партії регіонів, а навпроти – православна церква. Поряд із Ревами мешкає колишній прем'єр Криму Анатолій Могильов. Його будинок вирізняється – двоповерховий, жовтого кольору. Коло нього – сторожка з охоронцями. Неподалік – кілька молодих чоловіків у спортивних штанях.

– Мер у нас тут хороший, много для города сделал, поэтому многократно избирается, – говорить літня пара, яка проходить повз. – Вы же видите – все чисто, красиво. Если бы был плохим, кто бы его тут держал? Нормальный мужик. А по людях, то у нас кто как. Мы вот за Украину. Дети наши уже настолько украинские, что вам и передать не могу.

На автовокзалі люди штурмують маршрутки, які їдуть до окупованих бойовиками Горлівки та Єнакієвого. Формують чергу, але коли автобус під'їжджає до платформи, один поперед одного намагаються пробратись у двері. Тиснява.

– Вот скупилась здесь, а то у нас в Енакиево такие цены сейчас… Масло 35 гривен, килограмм сахара – 28, крупы – по 25. Пенсии давно не платят. Поэтому в Артемовск езжу деньги с карточки снимать, – розповідає, стоячи в черзі, жінка, на вигляд років 70. Раніше, каже, працювала викладачкою в ПТУ. – А в России все дешево, поэтому мы туда и хотим. Бульба у них по рублю, капуста и морковка – 2–3. А у нас что? Видели сколько мясо? Гривен 100 за килограмм. Так что дайте нам спокойно отделиться. Только вот пенсии пускай Украина платит. Мы же на нее всю жизнь работали. Защищают нас там местные ребята, российских наемников нету. Это вас неправильно информируют по телевизору. Когда работала в ПТУ, у меня было 25 ребят. 20 из них я видела в городе в форме.

Ще хвилин 10 розповідає про хороших ополченців у Єнакієвому. Ловить мій погляд на кравчучці з двома тяжкими сумками. З них стирчать пляшки олії, пачки круп. Видно, що є десь із півмішка картоплі. Раптом каже:

– Украинский солдат нес мне вот эти сумки к автовокзалу.

×