Мирослав ГАЙ встановив український прапор на 222-метровій телевежі біля Слов'янська
Що буде війна, усвідомив, коли Росія захопила Крим. Майданівці розуміли – готуватися треба швидко. Пішли у перший батальйон Нацгвардії. Під час вишколу в Нових Петрівцях конфліктували. Там було багато офіцерів, які керували підрозділами 18 лютого біля Верховної Ради. Ми хотіли до армії, а не у Внутрішні війська. Але так можна було скоріше легалізуватись, отримати зброю і піти на фронт. У Слов'янськ уже зайшли бойовики.
Солдати Внутрішніх військ думали, що з нас готують крутий спецназ. Один казав: "Ви щодня стріляєте по 18 патронів. А ми за рік – три. Я тримав зброю лише на присязі, хоч у спецпідрозділі "Барс". "ВВшники" вважали, що майданівці ненормальні – під наркотиками лізуть на кулі без зброї. Пускали чутки, що ми будемо протитанковою групою диверсантів.
Два місяці щодня був рукопашний бій, смуга перешкод, стрільба. Потім відправили в Павлоград Дніпропетровської області на бойове злагодження. Ми поставили блокпости навколо заводів із виробництва пального й вибухівки. Очікували диверсійних груп.
Автобуси привезли в селище Барвінкове на Харківщині. Там пересіли на гелікоптери і – під Слов'янськ. Висадили в селі Андріївка. Там 95-та бригада ВДВ проводила так звану АТО. Ми повинні були облаштувати блокпост. Нацгвардія мала право говорити з населенням, затримувати. Армія – ні. На той час законів про АТО не було. Ніхто не знав, що це таке.
Ми взяли під контроль міст. Перевіряли людей і авто. Нас заблокувала група цивільних. Там було кілька місцевих, решта – з Росії, Придністров'я, зеки з наколками. На зв'язок вийшли командири бойовиків: "Вы настроены воевать? Если сдадите оружие, мы вас отпустим". На нервах відповів: "Якщо ви здасте зброю – не вб'ємо". Командир 1-го батальйону 95-ї бригади ВДВ Тарас Сенюк (загинув 3 червня 2014 року. – Країна) розмовляв із групою Стрєлкова ( Ігор Гіркін — відставний полковник ГРУ генштабу збройних сил РФ, з 16 травня до 14 серпня 2014 року — "міністр оборони" ДНР. – Країна). Ми відмовились здавати зброю. Тоді вони сказали: "Подождем ночи".
Розуміли, що вночі валитимуть. Наша позиція погана. Техніку розвернути не можна, укриття нема, цивільні не давали виїхати. Казали: "Випускаємо тільки десантників. А Нацгвардію – ні, бо вони майданівці". Комбат десантників відмовився виходити без нас. Зійшлися на тому, що ми вистріляємо набої у повітря й відступимо. Ми почали. У цей момент у перший БТР прилітає коктейль Молотова, летить граната із підствольного гранатомета, вбивають солдата. Цивільні розбігаються, а по нас починають стріляти з кущів. Ми формуємо колону і їдемо на Карачун, де стоїть друга група 95-ї бригади. Нас бомбили там два місяці, доки не впала 222-метрова телевежа. Прямо на позиції. Дивом нікого не вбила.
До мене в інтернеті почали звертатися мешканці Слов'янська. Просили вибити цих гадів, надсилали координати. Ми не вірили, перевіряли. Переконалися, що дані правильні. Люди писали, де у Слов'янську є діти, щоб туди не цілили. Виходили на вулицю в комендантську годину, збирали інформацію для нас.
Вирахувати, звідки по тобі стріляють, і влучити – інтелектуальна математична задачка. Вони міняють позицію, ми – ні. Бойовики виходили на позиції о четвертій ранку – і обстрілювали. Потім до нас приїхав дивізіон 95-ї бригади. Хлопці дуже точно відповідали з мінометів.
Хотів підняти на телевежі український прапор. Поговорив із комбатом Тарасом Сенюком. Він не дозволив: висота 222 метри, всі переходи зруйновані, обстріли не припиняються. Потім приїхав командир бригади Михайло Забродський (зараз – командувач Високомобільних десантних військ. – Країна): "А зможеш? Хто з тобою піде?" Зголосився майор Сергій Шевчук. Коли долізли до середини, почався обстріл. Запам'ятав, що міна світиться у найвищій точці. Стріляли і з кулеметів. Але наші прикрили. Ми долізли й скотчем примотали прапор до балки. Опублікував фото у Facebook: "Пишайтеся Нацгвардією. Мирослав Гай і майор ВДВ Сергій Шевчук встановили прапор". Та світлина облетіла весь світ. У Індії жив чоловік родом зі Слов'янська. Побачив фото й повернувся додому, допомагав нам.
На Карачуні в нас закінчилася вода. Привезти ніхто не міг. Кілька колон техніки спалили, гелікоптери збивали. Логістика паралізована. Без води нас можна було брати голими руками. Намагалися очищати дощову протигазами, але не виходило. Вирішили бурити свердловину. Волонтер Юрій Касьянов знайшов відчайдухів із Харкова, які погодилися це робити. Потім президент нагородив їх за це. За тиждень пробили 100 метрів і потекла вода. За добу назбирувалося 5 тонн. Можна було пити й митися.
Після двох місяців на Карачуні поїхав додому. Закінчився час, коли резервістів могли тримати в Нацгвардії. Однак удома всидіти не міг. Став на облік у військкомат, поїхав до Слов'янська. Саме того дня місто звільнили. Хотів підтримати місцевих, які нам допомагали. Накупив пенсіонерам ліків і їжі. Один хлопчина коригував нашу артилерію. Я привіз його дідові хліба, катетери для сечового міхура, консерви. Він стояв і плакав. У день звільнення Слов'янська за гуманітаркою зібралися довжелезні черги. Люди билися за неї. Одна жінка пожартувала: "Ви не подумайте, ми не голодні, просто жадні".
Почав їздити в АТО регулярно. Два тижні збираю тут вантаж – два тижні розвожу його там. Побував у всіх гарячих точках, окрім аеропорту.
Після повернення з Нацгвардії вступив на офіцера до Національного університету оборони імені Івана Черняховського. Війна триматиме довго. Пройшов збори з 95-ю бригадою і є офіцером оперативного резерву. Якщо почнеться мобілізація, маю протягом 22 годин прибути в частину. Знаю взвод, яким командуватиму. Зараз продовжую їздити на фронт як цивільний.
Перша гуманітарна допомога, яку принесли у наш фонд, – пачка "Снікерсів". Спочатку допомагали знайомі. Потім налагодили зв'язок із кількома крупними компаніями. Безкоштовно давали їжу, каву, ліки. Зараз армія одягнена і нагодована. Тому займаємося інфраструктурою: ставимо радіоприймачі з українським сигналом на лінії розмежування, ремонтуємо військовим техніку.
У лютому позаторік ми мали евакуювати з Вуглегірська жінку, яка допомагала з розвідданими. Тоді ж подзвонила друга. Попросила вивезти її стареньких батьків із Дебальцевого, де йшли потужні бої: "Якщо мама відмовлятиметься – беріть її силою". Ми знайшли ту хату. Баба – майже сліпа, але кулею побігла в нашу машину. З нею – родичі й сусіди. Кидалися на капот, просили забрати. Але не було місця. Завезли людей у Слов'янськ, повернулися до Вуглегірська. А місто вже захопили бойовики. Наша жінка ховалася в підвалі. Потім росіяни зробили "зелений коридор" для тих, хто хоче вийти. Вона скористалася.
Якось у Піски (передмістя Донецька. – Країна) везли військовим вантажі. Рухалися без світла. Почався артобстріл, поряд загорілася будівля. Нас супроводжували хлопці з "Правого сектора". У них на авто іскрилася захисна конструкція. Це єдине, що бачили. Заїхали в селище, а там горять кілька хат. Цю картину запам'ятав на все життя.
Тільки обороною війну не виграємо. Мусимо бути готовими до всього.
Росія ніколи не переможе нас. Вона провела дві повноцінні війни в Чечні – з використанням величезної кількості військ, авіації. І обидві програла. Триста років знищувала нашу мову, але ми зараз говоримо українською.
3 
1
Коментарі
1