"Якщо поліція не перекриє руху, чи зупиняться люди?"

Вшанування пам'яті загиблих – це те, що для нашого покоління є пожиттєвим

Моя бабуся Геля була першою читачкою кунянської бібліотеки. Вона прищепила мені любов до літератури. Але коли я стала студенткою, ми почали сперечатися. В університеті я відкрила для себе правдиву історію України. Доводила бабусі, що Голодомор організував режим Сталіна. Вона не хотіла мене слухати. Проте її переконало оприлюднення документів про репресованих у 1937–1938 роках. Серед розстріляних був її батько.

 

Коли почалася російська агресія на Сході України, намагалися підтримувати наших воїнів: готували посилки, діти писали листи. Якось складали посилку для Анатолія – чоловіка нашої колеги Галини Твердоли, а вранці дізналися, що він загинув. Після цього навідувалися до Галини Григорівни щодня, хоча вона нікого не хотіла бачити чи з кимось розмовляти. Але ми боялися залишати її саму. Хотілося, щоб Галина Григорівна згадала про свій талант, адже вона знана майстриня. Лише за три роки після загибелі чоловіка вона поступово повернулася до рукоділля.

Про початок повномасштабної війни дізналася близько 6-ї ранку. Зателефонував чоловік із рейсу і сказав, що Одеса – під обстрілами. Він якраз був там. Свекор забрав мене з дітьми на дачу, а наступного дня зателефонувала колега з відділу освіти й запропонувала організувати пункт волонтерської допомоги. Нам надали приміщення Будинку школярів та молоді, ми склали графік чергування. Так зародився волонтерський осередок і згодом волонтерський центр "Рух нескорених". Домовилися, що я чергуватиму в понеділок 28 лютого. Коли прийшла, весь зал був заповнений: посередині була гора картоплі, далі – гора банок із консерваціями. Людей багато, і всі щось робили. Дивлюся, що закрутки заносять і заносять, привозять із сіл вантажівками, гора стає ще більшою, а ладу немає. Вирішила все впорядковувати. Протягом місяця разом із дівчатами та колегою по роботі Ігорем Усенком тільки тим і займалися, що сортували й підписували банки – тушонку, салати, компоти, варення. Стояли зігнутими з ранку й до вечора. Коли консервацій стало менше, почала допомагати сортувати одяг.

У той період моя родичка була в Польщі. Вона зателефонувала й запитала, чи не хочу я також виїхати. Категорично відмовилася. Тоді вона сказала, що її колишній роботодавець Конрад Козакевич привозитиме в Україну гуманітарну допомогу та вивозитиме людей. Так він приїхав до нас у Гайсин, і ми цілою командою "Руху нескорених" зустріли його з польським прапором. Це була перша гуманітарна допомога з-за кордону.

Одяг, взуття, постільну білизну, ковдри до волонтерського центру приносили гайсинці. Ми називали наш склад бутиком. Спершу за найнеобхіднішим приходили чоловіки, які йшли до війська. Потім ми почали одягати переселенців. Настільки наловчилися, що вже на око могли визначати розмір, як професійні стилісти. Ближче до літа складали подалі зимовий одяг із думкою: "Хай би вже не знадобилося". А тоді знову діставали куртки й пальта.

Щоб зібрати кошти на потреби військових, почали організовувати благодійні ярмарки в онлайн-форматі. Місцеві майстри приносили вироби, картини, пропонували участь у майстеркласах. Ця традиція живе досі.

 

Втомлювалися, але намагалися тримати стрій, шукали якісь позитивні емоції. На початку повномасштабної війни до нашої команди приєдналася переселенка з Харкова Людмила Мізяк. Дізналися, що вони з чоловіком розписані, але не повінчані. Жартома запропонували: "Якщо маєте бажання повінчатися, організуємо". Врешті ми влаштували весілля в подільському стилі. Подружжя повінчалося в нашому місцевому храмі Православної церкви України. Біля воріт центру ми зустріли Людмилу з її чоловіком із короваєм, як батько з матір'ю. Співали весільні пісні, покривали. Згодом вони повернулися до Харкова.

З часом стало приїжджати набагато менше переселенців. Поновлювали роботу підприємства, більшість із нашої команди повернулася на роботу. Волонтерський центр і досі працює, але там уже задіяно не так багато людей. Проте всі, хто був залучений до "Руху нескорених", продовжують допомагати війську.

У жовтні 2023 року в соцмережах натрапила на благодійну організацію ОВЕС. Вони започаткували акцію "Ворогам – кришка". Її суть полягає у зборі пластикових кришечок, а кошти за перероблення йдуть на закупівлю FPV-дронів. Одразу долучилася до проєкту і стала волонтеркою по Гайсинському району. Нас підтримують школи і заклади позашкільної освіти, деякі кафе й магазини, різні установи. Однак, щоб виготовити один дрон, потрібно здати 1 тонну 600 кілограмів кришечок. Нині за кошти з перероблення закупили й відправили хлопцям 168 "пташок". Волонтери відповідальні за якість кришечок, адже для перероблення підходять лише від харчових продуктів. Тому їх необхідно перебрати, відсортувати. Щоб збір був ефективніший, запустила у фейсбуку опитування щодо встановлення в місті металевого контейнера у вигляді серця для збору кришечок. Знайшлися люди, які безкоштовно виготовили це серце. Тепер не менш як раз на місяць вивантажуємо з цього контейнера п'ять ящиків кришечок.

Коли привезли перших загиблих у повномасштабній війні воїнів, ми з дівчатами почали виходити з прапорами, щоб віддати останню шану героям. Ходимо на кожен похорон. Багато хто казав мені: "Чому ти туди йдеш? Що ти зміниш? Для чого псуєш собі нерви?" А я по-іншому не можу. Повинна піти та провести полеглого захисника чи захисницю в останню путь.

Якось під час прощання із загиблим побачили, що похоронний транспорт стоїть біля бокових воріт, тобто хотіли виносити труну не через центральну алею парку, а через чорний хід. Ми підбігли до розпорядника й почали сваритися. Маємо гідно віддавати останню шану тим, кому завдячуємо своїм життям. Розпорядник буркнув: "Ще баби мною не командували", але дослухався.

 

На жаль, і досі не налагоджено алгоритму оприлюднення інформації про вивезення тіл загиблих із центрального моргу. Ми моніторимо соцмережі й, коли щось дізнаємося, також виходимо з прапорами. Торік ніде не повідомили, що будуть везти полеглого. Пізніше дізналася, що нібито заборонили давати оголошення про масові заходи. Але хіба ж прощання з воїном – це масовий захід? Гірко від такої відмовки.

Нещодавно ховали військового, який підірвав себе гранатою. Прощалися з ним без почестей. У той момент було найтяжче. У прощальному слові його вчитель сказав, що він був бойовим медиком, мав нагороду "Золотий хрест".

З моєю подругою, волонтеркою Вітою Долею давно думали, що в Гайсині варто щодня нагадувати про загальнонаціональну хвилину мовчання. У січні виготовили плакати. Дружина полеглого воїна, голова Гайсинського осередку Ради родин загиблих захисників і захисниць України Тетяна Чурікова й керівниця Об'єднання матерів і дружин захисників України у Вінницькій області Лілія Кузьменко написали запит до місцевого керівництва, щоб поліція перекривала рух транспорту о 9:00. Їм вдалося цього домогтися. Але поліція зупиняє транспорт, а пішоходи взагалі не реагують. Щоб привернути увагу людей, 17 березня ми вперше вийшли на центральну вулицю з прапорами і плакатами. Відтоді робимо це щодня. Переживали, як нашу ініціативу сприймуть гайсинці. Досі трапляється по-різному. Дехто плаче, дякує, є такі, що не зупиняються. Проте ми нікого не змушуємо, лише хочемо навчити правильно реагувати на хвилину мовчання. Зворушило, коли подруга розповіла, як вона з донькою лежала в лікарні, а о 9-й годині всі діти без нагадувань встали з ліжечок, щоб вшанувати загиблих. Нині активістів стало значно більше, приходять матері та дружини загиблих воїнів, приєднуються працівники магазинів, аптек. Ми замовили чотири великих банери й маємо 20 прапорів та портативну колонку, з якої лунає запис хвилини мовчання. Хоч іноді закрадається думка: а якщо поліція не перекриє руху, чи зупиняться люди? Маємо розуміти, що вшанування пам'яті загиблих – це те, що для нашого покоління є пожиттєвим.

×