Ексклюзиви
вівторок, 03 вересня 2013 14:00

60 років тому чоловіки майже не бачили дружин голими

Шість еротичних пригод Юрія Логвина

1. У 1950-х уся Спілка художників тулилася в кімнатах-закапелках на другому поверсі старого будиночка на площі Калініна (тепер майдан Незалежності. – "Країна"). Щосереди та щоп'ятниці, по роботі, у холі Спілки малювали натуру. У закутку ставили два щити для оголошень – роздягалка готова. Відвідувачі рисувального збіговища поділялись на ентузіастів – тих, що малювали, і "золотарів", яких тепер називають вуаєристами, вони ковтали слину від споглядання чужої наготи. Натура була переважно жіноча, хоча траплялась і чоловіча. Дівчатам платили за портрет 80 копійок, фігура – карбованець 20 копійок, а ню – 2 карбованці.

Коли завкафедри натури призначили колишнього мента, контингент натурниць став специфічний. ­Фарбована, як матрьошка, Маша могла після позування піддати з компанією наших бахурів. Коли одна з новеньких краль позувала у скульптурній майстерні, там зникла стипендія й модна хутряна шапка. Гастролерка з Естонії привезла рекомендацію на бланку Академії мистецтв, що вона – дисциплінована й витривала натурниця. Як на зло, її взяли до нашої майстерні. Стояла перший раз добре, не шарпалася. Але потім пішла в канцелярію і поскаржилася, що я при ній матюкався й розповідав непристойні анекдоти. Мені пригрозили виключенням. На останньому нашому курсі вона вискочила заміж за живописця Горобця. Він одержав призначення на хлібну посаду в Середній Азії. Там вона його обікрала й утекла.

2. Дівчата з усіх республік приїздили ­вчитися в літ­інституті імені горького в Москві на ­перекладачів. Я вчився там на вищих літературних курсах. З тюркомовними стосунки склалися ­чудові. Якщо делікатно і наполегливо вмовляти, то згоджувалися. Угорки або роздягалися без довгих умовлянь, або навідріз відмовлялись. Кавказькі дівчата гуртувались і трималися сторожко й агресивно, як у бойовій зоні. До себе близько не підпускали. Відокре­мити когось із компанії було неможливо. Якщо хотів намалювати портрет однієї, доводилося запрошувати двох-трьох.

З вірменкою Фузою зустрівся в ліфті. Якраз мені з редакції трошки рублів підкинули. Влаштував собі в буфеті банкет – заливна осетрина, бутерброд із горбушею, пиріжок з яблуком і подвійна кава. Кажу Фузі: "За годину приходь. Чаю вип'ємо. Як буде час – помалюю". ­Нарізав на блюдечко скибочки ананаса і в похідний мисливський стопарь націдив кубанської "Ізабелли". Аж тут на ­кухні ­зашкварчало – підгорало моє тушковане м'ясо. Я вискочив. Коли повернувся, Фуза щезла. Блюдечко спорожніло, а стопарь лежав на підвіконні.

3. 1959 року ходив малювати і підкачував м'язи у столичному Будинку фізкультури. ­Часто там тренувалися міліціонери. Один iз них ­довго розпитував, хто я і звідки, а потім попросив проконсультувати. Виявилося, затримали типів, які розповсюджували в електричках порнографічні фото. ­Міліція сумнівалася, чи справді всі фото – порнографія. Там був чималенький стос знімків дуже поганої якостi. Більшість – репродукції творів класичного мистецтва: "Сплячої ­Венери" Джорджоне, "Венери з дзеркалом" Веласкеса. ­Траплялися й дореволюційні світлини. На них цілувалися напівоголені дівчата або стояли в еротичних позах. 60 років тому чоловіки майже не бачили дружин голими. Вони спали або в комбінаціях, або в панталонах чи трико з начосом та грубому бюстгальтері, що застібався на шість ґудзиків на спині.

4. Ніколи так багато не малював, як на початку літа 1973 року. В гуртожитку було повно всякого люду. Через п'яне гасання з поверху на поверх наша чергова Фаїна відключала ліфт удень.

Мені в очі впала кароока туготіла дівчина, яка йшла обережно попід стіною сходів і тягла стос книжок. Запросив її до себе. Вона тільки спитала, чи можна буде читати. У перший день, 23 червня, сиділа непорушно і читала грубий томик поезії. Домовились, що наступного дня я зайду. Крім неї, у кімнаті сиділа друга, схожа на модель – висока, тонка й довгонога, як паризька манекенниця, з величезними світлими очима. І – ще якась шорстка сіра дівиця. Сіра попросила вийти в коридор, обдала мене смородом тютюну. Палила чортячі кубинські, здається, "Легерос". "Малювати – малюй! Але щоб не було нічого такого." Кажу: "А при чому тут ви?" – "А при тому, що це – моя дівчина!"

Довгоногу вмовив швидко. Бо коли вона зиркнула на сіру, та їй ствердно кивнула.

5. Поселився в санаторії для незрячих у Криму, харчувався там, відпочивав і малював. Платив тільки за столовку, бо вже і літній, і оксамитовий сезони скінчилися. Раз помітив молоду русоволосу пишнокосу жінку, яка продавала смокви по дорозі на пляж. Біля неї пара незрячих – чоловік із пошматованим лицем і жінка-поводирка з одним цілим оком. Втратили зір, коли партизанили.

Русоволоса продавщиця питає мене різко: "Що ви на мене дивитесь? У вас дуже чіпкий погляд". Кажу: "Бо я художник". Домовилися з дівчиною, що намалюю її ввечері. Вона прийшла в кофті й брюках. А замість водоспаду волосся стирчали обскубані віхтики якоїсь модної зачіски з журналу. Без гриви вона стала ніяка. Малював її якось нудно. Спокійно роздяглася, сіла й прикрила груди руками. Сказала, що не стидається, просто не знає, куди руки подіти. Дав їй яблуко. Вона їла поволі й не робила різких рухів, щоб я міг намалювати лінії її тіла.Приходила ще кілька днів. Пили міцний краснодарський час, їли раків. Не бачив у ній ніякої виразності, малював автоматично. Почала проситися, щоб приходити вдень і дивитися, як працюю. Порадив їй піти до бібліотеки і почитати. Вона здригнулася: "Мені це читання в ­печінках сидить. Я секретар-читець при голові товариства сліпих".

– "Хіба так уже важко бути у сліпого секретарем?"

– "Якби ж тільки секретарем. Я йому ще й за ­наложницю".

Наступного дня після сеансу йду до тумбочки вимикати лампу. І наштовхуюся на неї. Обхопила мене за поперек. Кілька наступних днів ми кохалися. А прийшов час прощатися – не знав, що сказати. Подарував червоне яблуко Макінтош. Кажу: "У вас у Сибіру таких немає".

6. В їдальні Центрального будинку літераторів у Москві підійшов якийсь партійний пуп. ­Назвався Олександром Аврамовичем: "Мені сподобалися ваші гравюри. Хочу вас як професіонала запросити до себе. Покажу свої етюди". Знайшов його ­кабінет наступного дня у підземеллях ЦДЛу. Показав кілька непоганих етюдів березового гаю восени. Я похвалив. Він питає: "А ви що робите зараз?" Переглянув мої аркушики з голими азіатками: "Це нагадує мені малюнки з однієї трофейної книжки. Якось партизани ліквідували двох штабістів і захопили їхній портфель із картами. Була там і старовинна книжка в дорогій сап'яновій палітурці із золотим тисненням, загорнута в парашутний шовк. Із малюнками оголених жінок. Я повідомив нагору. Зі ­СМЕРШу за портфелем вислали спеціальний літак. Кур'єр забрав книжку, а німецькі карти й документи їм були ні до чого. А кому, крім Берії, потрібна книжка з голими ­бабами?"Ця книжка називалася "Маркізи". Її видавали німецькою і французькою мовами. Малюнки були з геніталіями і закамуфльовані. Щоб захопити ту книжку в німців для Лаврентія Павловича, ризикували життями солдатів.

 

 

 

Зараз ви читаєте новину «60 років тому чоловіки майже не бачили дружин голими». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

10

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути