У мене завжди поганий настрій. Роботи більше, ніж вільного часу, хвора спина і серцева недостатність. Але ніколи цього не показую і не поширюю свого настрою на інших.
Справедливість – опора слабких. Сильний її не шукає. Знає, що справедливості немає.
Коли слабких і сильних порівнюють, у других забирають частину свободи під виглядом справедливості. Виходить, правила для всіх одні, а люди – різні.
Людина, яка не вміє контролювати свої емоції, – неповноцінна особистість.
"Що про мене подумають інші" – найстрашніше рабство. Для мене не важлива думка інших. Важливі лише рідні й близькі, кого я усвідомлено обрав. У маршрутці 5-річний хлопчик длубається в носі. Мати його вдарила: "Що
дядя подумає?" Хоч і стою поруч, я їй – ніхто, а вона б'є
власного сина. Такими вчинками батьки блокують творче начало дітей.
Деякі люди постійно нудьгують. Для мене такі – убогі. Пливуть життям, як тріска по річці.
Дорожче часу нічого не існує. Цей ресурс не відновлюється.
У 1980-ті годинами стояли в черзі, щоб потрапити на фільми Фелліні (італійський режисер середини ХХ ст. – Країна). Зараз їх дивитися неможливо. Вони повільні. Темп життя дуже змінився.
Усі люди – якоюсь мірою невротики. Людство у пост-інформаційному столітті з'їде з глузду – і не помітить цього.
Найгірше, що може статися у старості, – це хвороби, які перешкоджають роботі мозку. Фізична неміч – неприємність, але не проблема для людини з високим інтелектом. Британський астрофізик Стівен Гокінґ (хворів на бічний аміотрофічний склероз і пневмонію, більшу частину життя
був паралізований. – Країна) це довів.
Самотність треба заслужити. Зрозумів це під час служби на Північному флоті в морській піхоті. Зранку до вечора перебував у натовпі. Для мене це була психічна травма.
Куріння – елемент медитації. Не палив до 34 років. Потім почав зустрічатися з дівчиною, яка курила після сексу й не дозволяла себе цілувати. Вважала, що погано пахне. Щоб цілувати її, й собі взявся за цигарку.
Батько багато пив і дійшов до "білочки". Не раз бив маму, мене й молодшу сестру. Ми тікали з дому й спали на майданчику в дитячому садку. Іноді під ліхтарем я робив уроки. Але я вдячний батьку. Завдяки йому вирішив не пиячити. Виробив самоконтроль і витримку.
Дитинство, як і Радянський Союз, пахне потом. Багато людей працювали фізично, дезодорантів та якісних пральних порошків і кондиціонерів не було.
Уперше закохався у школі – в старшу дівчину. Все, що хотів, – постійно на неї дивитися. Прибігав на перерві й спостерігав. Було добре від того, що на світі є ця людина й можна нею насолоджуватися.
Кохання – це коли щастя іншої людини важливіше за власне.
Якщо кохану хочеш виправити, змінити – це не любов, а використання.
Років до 30 кохати можна лише випадково. Це почуття мотивують гормони. У зрілих людей любов свідома, якісніша. Бо, щоб покохати всією душею, потрібно розібратися в собі.
З моменту зустрічання до шлюбу в нас із дружиною минуло сім років. Потім ще рік після одруження жили в різних квартирах. Не хотіли форсувати події. Я не відразу зрозумів, що це – моя людина. Вона на 16 років молодша, вродлива. Не вірив, що можу їй сподобатися.
Час сповільнюється для тих, хто його поважає.
Найгармонійніші стосунки в тих пар, які постійно працюють над собою. Ми з дружиною теж намагаємося це робити. Коли сваримося – не підвищуємо тон, говоримо ввічливо. Чим складніша ситуація, тим повільніше себе у ній поводимо. Якось знайомі стали свідками нашої сварки й навіть не помітили, що в нас було непорозуміння.
Нікому не позичаю і сам у борг не беру. Мої потреби солідарні з можливостями.
Є три причини, через які вмирає любов. Перша: коли одна людина втомлюється від іншої. Друга: коли пара нічого не робить для збереження стосунків. Третя: з'являється краща за партнера людина.
Подружні зради бувають у тих, у кого фізіологія перемагає інтелект. Можу переспати з іншою – і це нічого не змінить у моїх стосунках із дружиною. Але я втрачу повагу до себе.
Востаннє плакав від епізоду в американському серіалі "Це ми". Під час пологів у жінки з трійні померла одна дитина. Тоді батьки усиновлюють покинуте в пологовому маля. Сльози почали котитися від краси людського вчинку.
Подвиг – коли змушуєш себе робити те, чого не хочеш. Це маленькі перемоги над собою.
Я довго працюю і часто лягаю спати о четвертій ранку. А встаю о 7:00, щоб відвести сина в садок. Не розбудив дружину і зробив маленький подвиг заради неї.
Тільки глибоко впевнена у своїй правоті людина може вибачатися першою.
Перші гроші заробив у 16 років. Разом із другом розвантажили на базі вагон із капустою – 40 тонн. Нам заплатили по 20 рублів. Купив на них мамі на день народження парфуми.
Гроші – не ціль, а засіб. Є кошти на чорний день. Але, якщо завтра у мене виявлять рак, їх не вистачить на лікування.
У школі мав дві пари джинсів і спортивні штани. Зараз у мене 20 пар штанів, хоч у всіх не ходжу.
Переломний момент у житті – прихід у театральний гурток. Мені було 16, заглянув туди до дівчини, яка сподобалася. З нею не склалося, але побачив театр і зрозумів: це – моє. Помітив на сцені більше життя, ніж у реальності. У театрі всі події й сюжети сконденсовані. А в реальності багато чого чекаємо, витрачаємо час на пересування.
Театр не існує в минулому чи майбутньому. Лише зараз.
Жодне життя не вмістить стільки емоцій, відчуттів, переживань, як можна отримати від мистецтва.
У моїх друзів померли батьки. О 14-й був похорон, а на 19:00 вони мали квитки на комедію. Не хотіли йти, але я наполіг. Після вистави дякували. Перші 20 хвилин було важко. Але, коли поруч сміються півтисячі людей, втриматися важко. Їх захопила енергетика, і вони перемогли себе. Театр допоміг їм "перемкнутися".
Трагедії затребуваніші в театрі, коли їх менше в реальному житті. До 2013-го в нас була вистава "Десять хвилин до кінця світу" – про що люди говорять перед кінцем світу в магазині, на даху будинку, в кафе. Постановка була дуже популярна. А коли почалася війна з Росією, люди перестали ходити на цей спектакль – у житті побільшало смертей і трагедій. Тому ми додали в репертуар кількість комедій.
Що більший рівень культури, то більше людство потребує театру. Його розвиток напряму пов'язаний зі ступенем толерантності соціуму. Граючи злу людину, шукаєш, де вона хороша. І навпаки. Театр – це єдність і боротьба протилежностей, поєднання конфліктів.
Ніколи не змушую акторів робити те, що мені потрібно. Лише те, що треба нам обом. У суперечці народжується конфлікт. Істина – у зосередженні й концентрації.
Коли кажуть, що на сцені видно роботу режисера, – це погано. Вона, як і робота актора, має бути непомітною.
Хороший керівник намагається змусити підлеглих зробити те, що вони самі хочуть. Треба зрозуміти, де в людини її правда, і встановити точки перетину зі своєю. Коли намагаєшся ввіпхати в людину свою правду, вона чинить опір. Це легке насилля. А насилля не веде до народження шедевру.
Рух від однієї невдачі до іншої з оптимізмом є здоровим глуздом. Так казав британський прем'єр Черчилль. Погоджуюся з ним.
Трагедія – це не коли зло воює з добром, а коли добро конфліктує з добром.
Усі люди брешуть, і щодня. Брехня просякла всі рівні нашого суспільства. І тільки в театрі вона узаконена.
Зло – коли людину позбавляють права вибору.
Найбільша проблема в тому, що людина бреше собі. Уникнути цього не вдається. Це – головна причина, чому ми божеволіємо. Коли брешеш собі – деградуєш.
Сина жодного разу не вдарив, хоча виховую жорстко. Можу покарати хіба ігноруванням або зауваженням. Залякана дитина ніколи не зможе творити.
Один із найулюбленіших моментів дня – коли сім'я спить, а я виходжу на балкон покурити. Живу в центрі Києва. Бачу, як спить місто. У цю мить я одночасно сам із собою і з усім людством.
Смерті не боюся, але помирати не хочу. У мене маленький син. Хочу побачити, як він закінчить школу, університет, одружиться. Але навряд чи встигну. Тому дуже жадібний до життя.
3 
1
Коментарі