На четвертому курсі мало не вигнали з інституту. Треба було ставити "Сватання на Гончарівці" Квітки-Основ'яненка, а мені хотілося похуліганити. Переписав оригінал, прибрав те, що здавалося архаїчним. Вийшов скандал. Мене опрацьовували дві кафедри – режисерська й акторська. Погрожували відрахувати, але я не переймався. Професію вже мав.
Театр – не все життя. Зрозумів це не одразу. Перші роки віддавав роботі 24 години на добу. Закінчував репетиції опівночі, починав – о сьомій ранку. Якось мама потрапила до лікарні, а я протягом тижня не провідав її. Міг відкласти репетиції, але здавалося: якщо працювати без вихідних, то результат буде кращий. У підсумку вистава сподівань не виправдала.
коли ми поставили Четвертий спектакль ("місто знайомств" –країна), він виявився переломним. У глядачів почалася істерика: то сміялися, то слухали, затамувавши подих. Тишу можна було помацати руками. Це був самопал, а не перевірена на публіці п'єса. Багато було сумнівів – приймуть, не приймуть. І раптом – така реакція. Вистава йде в театрі дев'ятий рік.
Втратити себе легко. Заробляєш пристойні гроші й думаєш: творчість відкладу на потім. Коли ми з братом працювали в продакшені – кліпи, реклама, весілля – настільки захопився, що не мав часу на щось інше. Задоволення ніякого, але підсів на грошову голку. Замовник приходить: "Ось 3 тисячі доларів, потрібен кліп на післязавтра". І починається: не приділяєш уваги батькам, коханій, театру. У якийсь момент став почуватися загнаним конем. Життя минає, а відкриттів – нема. Якби не криза, через яку ринок здувся, не зрозуміло, чим би це закінчилося.
Є два типи людей: одні проявляють себе в житті, інші – в роботі. Я відкриваюся на роботі, вдома й на вулиці – спостерігач. Із друзями й дружиною стриманий. Так вбираю реальне життя. Потім маю чим поділитися з глядачами.
Магія кіно народжується не на зйомках, а під час репетицій. Актор каже: я хочу так. Відповідаю: "А я – так". Один одного підхоплюємо – і народжується щось третє.
Молодший брат – частина мене. У дитинстві тягав його із собою – то на гору, то на гойдалки. Хотів, щоб пережив ті ж емоції, що і я. Через роки він прилетів з Америки, щоб зняти мій перший фільм. Коло замкнулося.
Серйозність – моя проблема. Буває – аж до занудства. Не знаю, що з цим робити.
Нещодавно знайшов щоденник за п'ятий клас – самі двійки. І записи: "Хватає і б'є дітей. Батьки, негайно в школу". Заняття мене не цікавили. Серйозно почав читати книжки років у 17.
Дружина – перфекціоністка. Робить так, як хоче, або взагалі ніяк. Мене це влаштовує. Якось каже: "Хочу переклеїти шпалери. На цьому тижні. Більше не можу на них дивитися". О'кей, кажу, завтра переклеїмо. Розумію, що для неї це такий же порив, як для мене поставити спектакль. Тільки я приймаю глобальні рішення, вона – тактичні.
Хочу поставити спектакль і взяти паузу, зайнятися чимось іншим. Мрію знайти ще кілька справ, якими б горів так само, як кіно і театром. Немає сенсу ставити п'єси щороку – це буде халтура. Вони й не потрібні глядачеві в такій кількості. А за три роки можна накопичити щось у собі й видати.
Потрібно не стіни пробивати, а шукати двері. Докладаєш у п'ять разів менше зусиль, а отримуєш у п'ять разів кращий результат. Завжди йшов шляхом найменшого спротиву. Це – мій головний життєвий принцип.
Емоціям не піддаюся. У мене їх особливо і нема.
Любов із першого погляду – красиво. Але в мене було по-іншому: ми довго дружили. Потім це переросло в щось більше. Досі всі мої романи закінчувалися однаково – зустрічалися, спілкувалися, нічого серйозного не виходило. Хоча я залицявся правильно, включаючи ресторани й подарунки. У мене почалася депресія, не хотів нікого бачити. І раптом зустрів свою людину. Хоча я не змінився ні у фінансовому сенсі, ні фізично, ні духовно.
Не можу вийти з дому, щоб не вимазати взуття. Асфальт перекопаний, доводиться йти по землі. Це бісить. Як і дороги. Чому їх не можна зробити по-людськи? Це ж не в космос полетіти.
Що спокійніше людина ставиться до життя, то легше їй живеться.
2 
1
Коментарі