"Озираюся в минуле, щоб жити майбутнім"

Українцем у часи совєцької окупації мене формувала батькова бібліотека. Знаходив там нарбутівську гривню доби УНР і перемальовував із неї тризуб.

Школа й вулиця за совєтів були переважно москвомовні. Якось прийшов із прогулянки й заговорив російською. Мама запитала: "Ти що, мене не любиш?" Потім якось узяв бандуру й заграв пісню "Ах, только бы тройка не сбилась из круга". Бабуся запитала: "На бандурі й російською?" Я розплакався й кинув інструмент. Це був урок національної гідності на все життя. Мова формує людину.

 

Важливо розрізняти, де наше, а де – окупантське. З юності дивувала двоїстість реальності. З одного боку – столиця Київ, а з другого – Москва. Мій дід замість червоного прапора вивішував червоно-синій прапор УРСР, аби підкреслити, що українці – не москалі. Коли я приїхав на перші вакації до Сум із прикарпатського Косова, переконував друзів: московський міф про бандерівців-зарізяк – пропагандистська брехня. Сусідка ж сказала на це: "Та що про них говорити: у них там, у Косові й на Западній, нема совєцької власті. Навіть прапор мають не червоний, як у нас, а червоно-синій". Москва вдало будувала серед нас міжукраїнське провалля.

Завжди відчував свою родову україноцентричність. Якось, 6-річний, їхав із мамою в Суми. Розмовляли в поїзді українською. Хтось почув і питає: "Националистика растите?" Мама була шокована, але гідно відрізала: "Я вам вирощу націоналіста". Здається, вдалося.

Образна реакція на життя – це і є мистецтво.

Кобзарство – це автентика серця. Поет-дисидент Степан Сапеляк познайомив мене зі скульптором Олесем Бадьом. Той привів до Миколи Будника, який став моїм учителем. Пощастило вчитися у відомого кобзаря Георгія Ткаченка. Найважливіше, що взяв від них, – уміння не фальшувати. Жити так щиро, як співаю в піснях.

Традиція – це тяглість і сталість. Її націєтворча функція – непорушна підвалина ідентичності.

Запам'ятався козацький дух піднесення в лютому 2022-го. Він був міцніший за гармати. Для Москви він був несподівано сильний. Українці зібралися в кулак і почали діяти. Та, крім духу, потрібні технології.

Армія невпинно українізується. Побратим Микола три роки тому був москвомовний. Колеги переконували: час переходити на українську. Він сприймав це як наругу над його свободою. Та на передку фраза "Братан, свои" може коштувати життя. Війна Миколу українізувала.

Визнання кобзарства нематеріальним спадком людства – перемога українського духу. Це наша культурна зброя у світі, бо засвідчує українську бутність упродовж століть.

Немає малих і великих культур. Росія нав'язує іноземцям привабливу мистецьку ширму, що приховує найлютіші злочини світового терориста-маніяка.

Москалі намагаються привласнити феномени нашої культури: борщ, вареники, гуцульський кептар і наддніпрянські строї. Чи колядування-щедрування та кобзарство-лірництво. Маємо ставити їм чіткий культурний кордон.

Українці не мають грати російських композиторів. Євреї не виконують Вагнера в Ізраїлі. Треба триматися музичної гігієни.

Універсальність культури – в поєднанні традиційного та креативного, плеканні свого й запозиченні найкращого чужого.

Враження урухомлюють емоцію. Емоції народжують думку. Слово відображує думку.

Вчинок – показник того, ким ти є. Наскільки вірний ідеям, які сповідуєш. Наскільки тримаєш слово.

Сенс життя – в реалізації місії, на яку покликаний. Хтось її відчуває, хтось – ні. Побратим Андрій Козак робить дримби. Подарував мені й каже: це моя місія – нести дримбу в люди. Розвага може стати сенсом, якщо несе традицію. Здавалося б, можна прожити й без дримби, але є потреба її створювати. Розвага не завжди безсенсова. Скажімо, національний танець. Ніби й розвага, але і спосіб збереження ідентичності. Частина культури.

Людина – це наче сукупність пісень. Кожна має свій характер. Хтось жартівливий, хтось задумливий. Насправді ми – суміш емоцій. Хоча почергово домінує якась одна. Звідси й виникає: той жартун, а той – лицар сумної подоби.

Бог – це той, хто дозволяє нам бути співтворцями. Для цього треба бути в гармонії з ним і з собою. Тоді твориш для себе, для людей і для нього. Найбільше ми від нього чекаємо розуміння й любові.

Праведник – це взірець морального життя, світоч-орієнтир, носій людяності та чеснот. Біля праведника не завжди солодко. Пророк Єремія був праведник, але говорив незручну правду.

Смерть учить цінувати час і розпоряджатися ним. Чи це пошук сенсів, чи творчість і добродійництво – людина обирає сама. Якщо збагнув, як використати час найдієвіше для розкриття свого потенціалу, ти – щасливець.

Астрономічний час тече однаково, та людина відчуває його по-різному. Коли запізнюєшся, він летить, як вихор. Коли чекаєш на лікаря – нескінченно довго.

Я озираюся в минуле, щоб жити майбутнім. Занурююся в колишнє, щоб пізнати досвід нації й передати традицію далі. Сказати: українці, ви співакціонери великої скарбниці. Почуваюся містком сучасності між минулим і майбутнім.

Майбутнє можна обирати. Конструювати його в теперішньому своїми діями. Прийдешнє формується нині. Ми ковалі свого майбуття.

Намагаюся не спинятися в духовному зростанні, розвивати інтелект, прощати ворогам. Росіяни мені більше, ніж вороги. Це потвори, тому я їх не прощаю. Вони навіть не чорти. Бо чорт в українській міфології – свій. Його можна запрягти й поїхати по черевики для Оксани. Вороги мають спільні цінності й шанують їх. У нас із росіянами різне розуміння блага. Їхнє – "загарбать і з собою взяти в домовину", за Шевченком. Вони підсвідомі некрофіли, людожерні імперці. Їхня мета, як писав Маяковський: "В одно истолочь", – асимілювати. Вони ґвалтівники свободи, а ми – її оборонці.

Українці переважно волюнтаристи, бунтарі. Росіяни – фаталісти. Росія – це колективний Дубровський чи Безухов, герой, якому бракує харизми дійти до кінця. Україна – радше граф Монте-Крісто. Свобода вибору для нас – пріоритет. Тому й воюємо за неї. Росіяни безвольні та жорстокі, українці – справедливі й емпатичні.

Українець завжди сумнівається у своїй праведності. В "Думі про Олексія Поповича", де корабель потрапляє у шторм, отаман каже: "Я не праведник" – і починає каятися. І ця його молитва-каяття рятує екіпаж від загибелі. Мораль: ти не вхопив Бога за бороду – вдосконалюйся. Ти не святий, а грішний – молись. Усвідомлення недосконалості – ознака здорової людини.

Українці – це стихія. Природа. Росіяни – ґвалтівники природи. Вони знищили свободу якутів, тувинців, ерзян і решти поневолених народів. А українців – не змогли, тому й казяться.

Націям треба мати точки повернення. Німці каялися за сподіяне Гітлером упродовж 13 років. Вони мали куди вертатися після покаяння – до цивілізованої Німеччини, якої не забули. Куди вертатися Росії, я не знаю. 1917-го вони вдавали жертву. Називали себе народом-страждальцем, замість того щоб каятися перед народами, яких скривдили. Сталінізму й комунізму не засудили належно.

Історія не знає умовності. Та якби міг опинитися в минулому й змінити його, спробував би вберегти Українську Народну Республіку. Хоч розумію: причини втрати держави об'єктивні. Передовсім – незнання Заходу про нас як самобутню націю та неготовність відстояти нашу самостійність. Знаю, прості формули в історії не працюють. Маю друзів, які кажуть: якби при владі не було соціалістів Петлюри й Винниченка та лишився Скоропадський, Україна мала би державу. Не вірю, що це урятувало б ситуацію. Головне – не повторювати помилок: щоб єдність перемогла розбрат і недовіру.

Ми створені Богом бути українцями. Зі своєю мовою, культурою і державою. Без нас світ був би бідніший. Маємо виконувати свою місію.

Наші матеріальна й нематеріальна спадщини стверджують те, що ми були і є. Тому їх треба берегти. ­2014-го в Пісках на Донеччині я з колегами вивіз бусиком цимбали з місцевого музичного куточка. Їх подарували цимбалісту Василеві Паланюку. Якби лишили там, їх знищила б російська зброя. Є люди, які рятують важливі артефакти, та вони діють несистемно. Тому в Збройних силах створено підрозділ із порятунку культурних цінностей.

Давня українська музика була і є засобом становлення національної ідентичності. Намагаюся щоденно це доводити. На відміну від Західної Європи, давня українська музика та пісня в сучасній Україні виконують не лише естетичну та культурну функції. Вони беруть участь у формуванні модерної національної ідентичності.

Українізація має бути інституційно-законодавча. Культурна сфера має її нести передовсім. У свідомості українця має закарбуватися: якісний продукт – українськомовний. Культура має українізувати. Інакше жерла російських танків зроблять вибір за нас. І тоді аргументи "мне так удобней" і "я не успел выучить" не матимуть ваги.

Правда відкриває очі. Прозріння мотивує. Знімався в ролі кобзаря у "Поводирі" Олеся Саніна. Одну зі сцен знімали в Університеті Карпенка-Карого. Сиджу перед знімальною групою, яка далека від теми сліпих кобзарів та їхньої місії. Санін каже: "Зараз Тарас гратиме пісні зі свого репертуару, а ми виберемо найвідповіднішу". Заспівав думу – тиша. Далі красивий кант, який завжди вражав. Жодної реакції. Вирішив заграти "Думу про Олексія Поповича". Це було для них потрясінням. Знімальна група мовчки встала й почала аплодувати. Санін каже: "Щойно ти мотивував їх. Вони зрозуміли, що саме знімають і про кого". Після цього актори перейшли в розмові на українську.

Найбільше бракує друзів, яких не повернеш. Шкодую, що вони не почують новонаписаних і віднайдених мною творів. Їхні оцінка та сприйняття багато важили б.

Гумор – це рятівний човен у хитавиці життя.

Я працеголік. Сприймаю відпочинок як зміну форм праці. Люблю море. Подорожувати та відкривати незнані світи. Найкращий відпочинок – духовне збагачення в театрах, галереях і на концертах.

Я доволі тонкосльозий. Можу розчулитися від поезії, вистави чи кінофільму, драматичної історії з фронту. Все пропускаю крізь призму емоцій.

Почуватися щасливим – мій постійний робочий стан.

Навчив своїх дітей розраховувати на свої сили. Діти вчать мене бути цілеспрямованим. А ще – поблажливішим і любити конкурентів. Кажуть: усі актори Голлівуду дружать між собою, а вкраїнці одне одного затоптують. Радять: якщо тебе хтось зачіпає чи плагіатить, візьми й познач його в соцмережах. Похвали. Гляди й він тебе похвалить, скаже: наслідую Компаніченка. Часом критикую деяких виконавців. Діти кажуть: не треба – ти ж усе життя боровся, щоб ми мали мистецьке розмаїття.

Мрію створити приватний музей. Щоб моя колекція музичних інструментів, ікон і картин була доступна широкому загалу. Адже все, що я роблю, – для громади і спільної справи. А ще – записати якнайбільше альбомів. Сольних та "Хореї Козацької" із симфонічним оркестром. Хочу встигнути це реалізувати.

Багатьом доведеться полягти, бо свобода не дістається дешево. Та сонце слави ми вже запалили. Воно тільки яскравішатиме.

Після перемоги заспіваю гімн України зі словами "Вже воскресла Україна", як співала колись капела Кошиця. Головне, перемогти.

×