Ексклюзиви
четвер, 24 лютого 2011 16:32

"Кожна жінка, що себе поважає, не пише ніколи листа того дня, коли обіцяла"

 

Леся Українка , поетеса. Справжнє ім'я - Лариса Косач.

Hародилася 25 лютого 1871-го в Новограді-Волинському на Житомирщині. Мала двох братів і трьох сестер. Мати - письменниця Ольга Драгоманова, писала під псевдонімом Олена Пчілка. Батько Петро Косач - поміщик, захоплювався літературою, живописом.

Взимку Косачі жили в Луцьку, влітку - в селі Колодяжне, де мали маєток.

Найбільше часу проводила зі старшим братом Михайлом: у сім'ї їх називали спільним ім'ям "Мишелосіє". 10-річною захворіла на туберкульоз кісток. Лікувалася грязьовими ваннами, купанням у Чорному морі. Навчалася вдома. У 19 років написала для сестер підручник "Стародавня історія східних народів".

1899-го познайомилася з письменницею Ольгою Кобилянською. У листах називала її "хтосіком", "хтосічком". Була знайома з Іваном Франком, Василем Стефаником, Михайлом Коцюбинським. 1907-го переїхала до Києва, де побралася з Климентом Квіткою, якого називала Кльонею.

Перекладала Гоголя, Міцкевича, Гюго, Гомера, Шекспіра, Байрона, Данте. Заснувала новий жанр - драматичну поему. Найбільш відомі - "Одержима", "Кассандра", "Бояриня", "Камінний господар", "Лісова пісня".

Останні роки їздила з чоловіком на лікування до Єгипту і на Кавказ. Померла 42-річною в Сурамі, Грузія. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Щоденник Лесі Українки зібрано на основі її листів.

 

Тепер у мене 10 рублів зосталось, не знаю, чи стане на два дні. Подлі жидиська раз у раз вештаються по нашій дачі з усяким фруктом, отак, аби смущать правовєрних лиманників, та ще й ціни такі знадливі: диня - 3 копійки, кавун - 10, як же тут встоять?

З мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт.

У мене якась відраза до властивої Києву "канітелі". Справжню роботу, хоч би і тяжку, я б узяла, а сі переливання з пустого в порожнє, та ще з моєю способностю до ілюзій і нічим не оправданих надій... Ліпше вже в Колодяжному сметану з глечиків у масницю переливати, то принаймні можна бути певною, що хоч масло буде!

Їдучи додому з-за границі, я одбилась від частини своїх вещей - чи, краще сказать, вона від мене одбилась. Вони прийшли у Львів, коли мене вже там не було. Там нема нічого особливого, але є одна річ особисто для мене дуже дорога, хоч на неї, певне, ніхто не звернув уваги - грудка землі з дядькової (Михайла Драгоманова. - "Країна") могили, загорнена в шиту золотом хусточку. Нехай хто хоче назове це сентиментальністю, але мені болить, що нема при мені сеї речі.

Просиділа, слава богу, зиму в Києві, нікуди не рипаючись, потім так же само просиджу літо в Колодяжному, ну а далі вже хто його знає, як буде далі, може, і на корабель далекого плавання попаду, різне буває. Се у мене idee fixe - попасти в подоріжжя навколо світу, що поробиш - страсть!

Снився мені "вещий сон". Перечитувала в сотий раз свою драму і медитувала над нею до пізньої ночі, врешті, настав час, коли і поетові і музі захотілося спать, і ми розійшлись: одна – на Парнас, а друга – на своє ліжко. Сниться мені, що іде моя драма на сцені і головну роль граю я сама (хай мене Бог від того боронить!), іде акт, іде антракт – в публіці нічого не чуть, врешті, фінал, на сцені чогось темніє, а занавіси не спускають. Я врешті – хоч се мені по ролі не полагається – питаю: "Чому не спускають завіси?" Хтось відповідає саркастичним тоном: "Бо нема перед ким!" Я дивлюсь, у партері - "аравійська пустиня". І я в розпачі кричу: "Свисток, все царство за свисток!" Уже не аплодисмент, а хоч свисток! Але і сей розпачливий поклик зостається гласом вопіющого в пустині. Раптом я згадую, як Шіллер провалився перший раз, читаючи свого "Фієско" противним швабським акцентом, – промінь надії блиснув – і я прокинулась!

Кожна жінка, що себе поважає, не пише ніколи листа того дня, коли вона обіцяла.

Нога в "нормальному" стані, болить, але честь знає, спати дає без морфію, позволяє писать і навіть скучні книжки читать. "Скучні" книжки – се економічні, за які я тепер взялась, невважаючи на те, що моя поетична натура, очевидно, не для сього створена. Але "в наш матерьялистический век, когда и т.д." інакше не можна.

Тут у Ялті зовсім нема пороху, зато чимало павуків, мокриць якихсь гігантських (наша служанка зве їх "мокрушами" і, на потіху нам, каже: "Не бойтесь, их здесь много"), сколопендр, москітів. Спочатку вони нас лякали, і ми навіть на ніч вуха ватою від них затикали, але тепер відносимось до них філософськи, і все гаразд обходиться. Видно, справедливо казав той філософ: "Ти, сину, нікого не зачіпай, то й тебе ніхто не займатиме".

Я не придаю великого значення "святам", але давно замітила, що під час них буває ще скучніше, ніж в будні, бо роботи стає менше, а вид людей в празниковому настрої наводить не то сум, не то заздрощі.

Як тільки візьмусь до якого зарібку, то зараз усі жахаються, що я "перетомлюся", "виснажуся", "покладу всю силу". Чи не значить се, що мене всі мої близькі щиро вважають за безнадійного інваліда, засудженого на весь вік на паразитне життя? Бо так виходить якесь "внушение", і я справді можу опуститись та серйозно почати думати, що я "ні до чого".

Удручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем. Так, наче люди з зав'язаними очима пишуть.

Те, що мою драму у "Віснику" "маринують" уже ? року, дратує мене майже так, як коли б її і зовсім не прийняли. Не дивно, що в нашій літературі так багато "посмертних" творів.

Не знаю, чому, наприклад, в російській літературі ні один редактор не важиться виправляти якого-небудь Андрея Бєлого, а мене всі "виправляють" – невже я гірша від Андрея Бєлого? Мої редактори запевне мудріші від мене, тільки навіщо вони мені розмір псують?

Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі "трагічний світогляд", а він такий добрий для гарту. Одна моя знайома – жидівка-сіоністка, людина дуже нещасливого життя – так відповіла на дивування приятелів з її одваги в прийманні всякого нещастя: "А где это написано, что я должна быть счастлива?" Хіба ж се не мудро мовлено?

Нащо думати про катастрофи? Над усіма нами вони висять, та, на щастя, ми не знаємо, коли вони впадуть.

Удручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії. Так, наче люди з зав'язаними очима пишуть

Є комічний елемент в образі того злощасного Сізіфа, що тягне-тягне свою фатальну каменюку, нікому не потрібну, на якусь фантастичну гору, а каменюка візьме та й гепне зненацька додолу "и кажинный раз на эфтом самом месте".

Берлінське "світило" одмірювало мені 15 - 20 років. Об тім, я можу прожити стільки, скільки Побєдоносцев (Костянтин Побєдоносцев, російський вчений-правник, прожив 80 років. - "Країна"), на злість усім світилам, - я ж, кажу, страх уперта.

Треба було в Єгипті родитись, то, може, й був би лад, але ж найгірша помилка мого життя – се що я зросла у волинських лісах. А проте я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа на честь їм написала драму-феєрію. Я дуже люблю казки і можу їх видумувати мільйони.

Краще почути осуд про рукопис і здержатись від друкування, ніж видрукувати невдалу річ. Се ж неслава не стільки для мене, а для нашої літератури взагалі, – скажуть: "Ну вже розігнались хохли з Дон Жуаном, за 300 літ вперше, та й то недотепно..."

В такому виді як тепер, напівзабавки, напівхороби, напівшарлатанерії, спіритизм мене не інтересує, – я тільки раз в житті могла витримати один сеанс до кінця і то потім як заснула, то аж у другій годині дня прокинулась, так то мене знудило і змучило.

Щось англічани мені з погляду не подобаються (особисто знаю тільки одну, та нічого собі): штивні, носа деруть; жінки все страх негарні, нагадують вираз якогось гумориста: "При виде англичанки чувствуется рыбья кость в горле".

Росіян тепер тут, у Сан-Ремо, сила. Не раз лаються на вулиці без сорома, впевняючись, що їх "никакая собака не поймет", хоча "собак" таких, як вони самі, тут повно на кожному кроці.

Часто, люблячи когось, я думаю: якби він був отакий і такий, вчинив те і те, то я б його не любила, але якби хто інший мав усі ті добрі прикмети, що сей, то чи я б того іншого любила? Не знаю... навряд. В кожному почутті єсть іще щось недослідиме, і теє "щось" дає барву цілому почуттю.

Коли вибирати з двох, то я вже волю бути Дон-Кіхотом ніж Санчо Панса, бо так мені більше по натурі, та й навіть по фігурі.

У світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Я не стою за абсолютну правду такої "теорії любові", з мене взагалі кепський теоретик, але ж "кожний Іван Іванович має свою філософію", то нехай і в мене буде своя.

Французьку і німецьку мови я знаю далеко порядніше, ніж звичайно "перші учениці" різних гімназій та інститутів у Росії. Говорити мені що по-французьки, що по-російськи сливе все одно. Італьянську мову знаю тепер, у всякім разі, ліпше, ніж скільки треба, наприклад, в консерваторії співу. Англійську - теоретично і можу без словника перекладати з неї. Якби мала учеників поляків, то знаю по-польськи, скільки треба пояснити при лекціях. Російську знаю не менше, ніж кожний українець, що перейшов російські школи - хоч я їх не переходила, але вимову маю гіршу, ніж у французький, характерну для українки. Оце хіба могло б бути джерелом заробітку для мене, бо на літературний я не дуже рахую. Коли вже такі феноменальні робітники пера як Франко ледве-ледве живляться, то куди мені!

Найтривкіше приятельство встановлювалося у мене після двох-трьох "непорозумінь". Певне, се залежало від якоїсь, не гаразд відомої мені самій, вади моєї натури, до якої приятелі мої мусили перше звикнути. А зате відколи звикли, то вже все йшло як по маслу.

Тут у Телаві на пошті дуже паскудні звичаї: поштові чиновники прилюдно читали "открытую корреспонденцию", розглядали на їй картинки і вголос подавали всякі коментарії, не раз навіть безсоромні. Видно, тут пошті мало роботи, і через те розвивається "праздное любопытство". Мені було б прикро, щоб вони могли хоч що-небудь прочитати з моєї кореспонденції.

Зараз ви читаєте новину «"Кожна жінка, що себе поважає, не пише ніколи листа того дня, коли обіцяла"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

9

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути