У Лондоні відбувся масштабний міжнародний захід – Ukraine Freedom Summit 2025, який об'єднав політичних лідерів, військових, інвесторів, інноваторів і волонтерів довкола підтримки України у війні та її післявоєнному відновленні.
Серед почесних гостей форуму були Герберт Реймонд Макмастер – колишній радник із нацбезпеки США, та Борис Джонсон – колишній прем'єр-міністр Великої Британії.
У форумі взяли участь представники оборонної індустрії, міжнародні інвестори, українські військові та волонтери.
Протягом кількох днів учасники обговорювали питання посилення обороноздатності України через інновації та міжнародні партнерства, зміцнення глобальної коаліції на підтримку України. Окрім того, торкнулися теми підтримки ветеранів, реабілітаційних програм та планів післявоєнної відбудови й економічного розвитку України.
На одній із панелей виступив колишній віцепрем'єр-міністр України (2007–2010), голова наглядових рад Міжнародного благодійного фонду Музею Голодомору та благодійного фонду "Гуманітарні ініціативи" Іван Васюник.
Нижче його позиція щодо проблеми післявоєнного розвитку України
ПЕРШЕ. ЯК НАМ НЕ ПРОГРАТИ МИР. Насамперед Україні, всім її речникам на аналогічних міжнародних майданчиках (від влади, опозиції, громадянського суспільства) варто одним голосом наполягати на зміні методологічного підходу до планування майбутнього нашої країни, а саме: післявоєнній Україні потрібна лідерська програма розвитку, а не програма відновлення. Відновлення не дорівнює розвитку, навіть якщо опертися на відому концепцію Build Back Better (відбудовуй минуле краще).
Якщо проєктуємо відновлення зруйнованого – отримаємо країну, яку мали, трохи підлатану та підфарбовану. Якщо на цьому березі створюємо Програму Розвитку, то отримаємо на десятиріччя вперед країну-лідера, яка заслуговує на цей статус, бо є Лідером у захисті не лише своєї, а й загальноєвропейської ідентичності та демократії у світі.
Це складніше, але лише такий підхід буде виправданий, якщо світ по-справжньому хоче віддати шану сотням тисяч жертв українців у цій війні й у такий спосіб повернути борги перед Україною.
Такий підхід дає шанс спрацювати на поштовх не лише Україні, але й усій Європі. Можемо передбачати спротив такому підходу і боязнь окремих європейських лідерів. За роки війни маємо й позитивні, й негативні приклади: оборонна індустрія України та її інтеграція з ЄС і сільське господарство. Перший – показує прекрасні й вигідні всім результати, другий – породжує конфлікти й тертя. Мусимо врахувати ці уроки в майбутній програмі. Маємо всі шанси й мусимо переконати Європу, щоб вона не боялася конкуренції з боку економічно сильної України, яка й після завершення війни продовжить виконувати функцію форпосту захисту Європи.
ДРУГЕ. ЗА ЩО ВОЮЄМО, ЯКЩО НЕ ЗА КУЛЬТУРУ. Ця фраза Черчилля як жодна інша характеризує сутність теперішньої війни як битви за збереження української ідентичності. Україна стратегічно за будь-яких сценаріїв завершення чи призупинки війни її вже виграла. Програма післявоєнного розвитку має назавжди утвердити українську націю як сильну серед сильних і рівну серед рівних європейських націй.
Економічного успіху, в післявоєнній відбудові зокрема, досягають народи, які домоглися єдності щодо стратегічних цілей та злагоди в питаннях мови, культури, історії і в яких є реальний демократичний устрій. Ця війна, на моє переконання, переважно дає відповіді на ці націєтвірні запитання. Україна бореться за свою ідентичність, свободу та демократію.
Продемонструю розрив між підходами "відновлення" чи "розвиток" на прикладі об'єктів культури. За офіційними даними, Україні належить відновити понад 1,5 тисячі пам'яток культурної спадщини та майже 2,5 тисячі об'єктів культурної інфраструктури. Та чи можемо ми цим обмежити свої плани? Візьмімо, до прикладу, процес комеморації пам'яті про Голодомор, яка, за висновками багатьох зарубіжних дослідників, стала однією з націєтвірних. Та до будівництва сучасного Музею Голодомору – місця вшанування пам'яті понад 7 млн убитих під час геноциду 1932–1933 років українців, держава повернулася лише після Революції гідності. Процес будівництва музею поновили лише після звернення громадськості. Та ж громадськість запропонувала модель державно-громадського партнерства. Як тут не згадати про Польщу, яка за аналогічний період збудувала з десяток нових музейних комплексів, серед яких музей Варшавського повстання, музей Другої світової війни в Ґданську, музей історії польських євреїв "Полін". Неможливо переоцінити роль цих найкращих музеїв Європи у формуванні сучасної польської нації. Ми ж поки що ведемо мову про завершення єдиного за роки незалежності України сучасного музею. А на повоєнний порядок денний треба ставити завдання будівництва світового рівня музеїв теперішньої війни, тисячорічної історії України. Сучасні об'єкти культури змінюють і зміцнюють міста, цілі країни. Згадаймо досвід Більбао – "ефект Гуггенгайма", коли новий музей перезапустив місто як світовий центр. Чи країни Балтії після звільнення від окупації, створення Ізраїлю після Голокосту, розвиток Ірландії після здобуття незалежності, Фінляндію, Німеччину та Японію після війни – успіх цих країн, включно з економічним, мав у своїй основі новий (або оновлений) культурний та ідентичнісний фундамент.
ТРЕТЄ, УСПІХ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД НАС. Так, для реалізації таких масштабних програм потрібні сотні мільярдів доларів. Вони так чи так прийдуть – як репарації Росії, донорські внески від країн-партнерів чи прямі інвестиції. Але загалом успіх залежить не від мільярдів, які потрібні для будівництва нових потужностей енергетичної інфраструктури, сотень шкіл, мільйонів помешкань, тисяч кілометрів автобанів та сучасних залізничних колій. Визначальним фактором післявоєнного успіху буде суспільна енергія.
Ми змогли вистояти, особливо в перші дні, тижні, місяці війни, не тому, що мали сильну армію чи бездоганні інституції, а завдяки сплеску усвідомлення, що від участі кожного залежить, чи збережемо країну, а отже – себе і своїх рідних. Таке усвідомлення – суспільна енергія – не вічне. Воно досягає свого піку в часи екстремальних ситуацій та загроз, всеосяжна особистісна та суспільна мобілізація завжди є обмеженою в часі.
Післявоєнна програма буде успішною, коли суспільство в неї повірить і буде безпосередньо залучене. Це чи не найбільший виклик, від правильної відповіді на який залежать розв'язання багатьох повоєнних проблем – від подолання корупції до повернення наших співвітчизників додому.
В основі відповіді має бути сформована модель довіри у трикутнику донори/інвестори – влада – суспільство. Розпочинаючи амбітну програму повоєнного розвитку України, треба бути переконаним, що після її реалізації всі в цьому трикутнику одноголосно скажуть: ми пройшли цей шлях гідно, до України немає жодних запитань щодо доброчесності. Переконаний, що визначальною ланкою моделі має бути громадянське суспільство.
Ті, кому делегують довіру, повинні бути чесні, незаангажовані в минулому й не мати прямого інтересу. Іншими словами, це не може бути влада, неважливо – теперішня, минула чи майбутня. З часом довіра до владних інституцій зросте, якщо все спрацює. Це не можуть бути інвестори, розробники чи контрактори – в них є власний інтерес. Залишаються інституції громадянського суспільства. Вони піклуються про своє реноме, для них довіра – це головний ресурс. І це мають бути не одиниці.
Громадянське суспільство єдине за роки незалежності та війни заслуговує на повну довіру. Українські революції не дали скотитися Україні до авторитаризму тому, що їх зробив народ. Війну стратегічно виграно завдяки війську й тотальній підтримці всього народу, силі його духу, гідності та прагненню свободи.
Програма буде успішною, коли інституції громадянського суспільства й ветеранські організації стануть ключовими гравцями в ній. Хочу подякувати нашим воїнам, ветеранам. Хлопці й дівчата, ви врятували нашу країну, відстояли її незалежність. Не слухайте тих, хто переконуватиме, що ви свою місію виконали і треба відпочити. Не віддавайте майбутнього України іншим.
13 
1
Коментарі