"Піноккіо не їв, а глитав. Його шлунок був, як кімната, де ніхто не мешкав уже п'ять місяців", – розкриваю книжку і розумію, що треба брати. Переклад з італійської розкішний. Знайшла у закапелках книгарні в кримській Алушті. Ну, думаю, 5-річний племінник буде в захваті.
"Піноккіо" Карло Коллоді написав 1883-го. А за півстоліття Олексій Толстой вирішив перекласти книжку для радянських дітей. "Я работаю над "Пиноккио". Вначале хотел только русским языком написать содержание Коллоди. Но потом отказался от этого – выходит скучновато и пресновато. С благословения Маршака пишу на ту же тему по-своему", – згадував Толстой.
Буратіно твердо увійшов у радянське життя. Передирати чужі твори стало нормою. Он і Волков свого "Чарівника смарагдового міста" злизав з "Дивовижного чарівника країни Оз" Баума.
В українському відділі книгарні, крім "Піноккіо", беру "Джельсоміно" та два видання Астрід Ліндґрен. Хочеться ще її "Карлсона" та українську інтимну поезію. Забавні також Пушкін і Лермонтов українською. Мабуть, у закутку проводжу забагато часу, бо продавщиця ніби випадково двічі проходить повз.
– Что она там делает? – запитує тихенько напарницю.
Йду розрахуватися. В українському відділі книгарні ціни залишили у гривнях. Бо хто живе з рублями, Тарасом Шевченком чи Анатолієм Дімаровим не цікавиться, думаю. За чотири книжки виходить сотня. Продавщиця мовчки показує пальцем на табличку: "Оплата в рублях. Курс 1 к 3". Віддаю останні 300 рублів.
За хвилину знаходжу на вулиці обмінник, простягаю гривні. Хочу поповнити гаманець на суму, що витратила. Але не вдається – тут курс: 1 до 2,8. Росіяни знов надурили.
2 
1
Коментарі
65