24 серпня Україна святкувала 32-гу річницю Незалежності. Це друге свято поспіль, яке наша держава відзначала в умовах повномасштабної російської агресії.
Цьогоріч в містах не організовували гучних святкувань. Однак традиційно найбільше урочистих заходів пройшло у Києві – на Софійській площі. А по вул. Хрещатик у столиці, за аналогією з попереднім роком, влаштували виставку спаленої російської техніки. Подивитися на знищені танки, бронетранспортери, уламки ракет – прийшли сотні людей.
Кореспондентка Gazeta.ua поговорила з українцями про те, що для них означає День Незалежності на другому році повномасштабної війни. А також поцікавилася думкою людей: коли на їх погляд завершиться війна та чи готові вони за першої необхідності долучитися до ЗСУ і боронити Україну.
СТОМЛЕНИЙ НАРОД
Святковий Київ у День Незалежності дивує навіть метрополітеномі. Рідко можна побачити вільні місця у вагоні в ранкові години робочого дня. Та й майже всі пасажири виходять на станції "Хрещатик".
У центрі міста тільки починає збиратися натовп. Головну вулицю перекрили правоохоронці аж до Майдану Незалежності. На проїжджій частині замість цивільних автівок триває "парад" знищеної російської техніки.
Тут завмерли купи іржавого заліза, викручені від вогню й українських снарядів. Гаубиці, броньовані машини, танки, військові вантажівки поставили у дві смуги в шаховому порядку.
- Ви тільки подивіться на людей, - підходить статний літній чоловік. - На їхніх лицях депресія. Народ такий уставший, а це ми тільки підходимо до зими.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Звук, спалах, вибух – і я лежу" - як живуть у місті, яке мріє захопити РФ
Максим Георгійович просить сфотографувати біля техніки - стоїть у білому поло й сірих широких брюках. 17 років працював військовим льотчиком, але через вік не беруть на фронт, зізнається чоловік.
- Це великий празник, але сьогодні він відходить на другий план, - каже Максим. - Бо не зрозуміло, чи будемо ми його потім святкувати, чи вже відзначатимемо у новий день. Україна йшла до цього не одне століття, але це не народне свято. Думаю, що новий День Незалежності будемо відзначати, коли здобудемо перемогу. Якщо вистоїмо у цій війні і від нас не відвернеться Європа з Америкою, тому що якщо у них закінчиться можливість постачати нам зброю, то я не думаю, що Україна зможе вистояти перед таким коварним злим ворогом як Росія. Наша держава завжди Росії була, як кістка в горлі і лакомий кусочок.
Ні один танк би не пройшов і кілометра от границі
Святкувати чоловік не планує, бо під час війни вважає це недоречним. Коли проходив повз алею з прапорцями, які символізують загиблих воїнів, аж мурахи пробігли шкірою, каже і розтирає руку.
- Скільки людей погибло, а скільки розʼїхалося, - продовжує Максим. - Ще невідомо, якою вийде Україна після цієї війни і що буде дальше. Тут була колись сама мощна групіровка в Радянському Союзі - самольотів штурмової авіації, істрєбітєльно-бомбардіровочні. Зараз їх немає, усі відійшли на другий план - шо розпродали, шо унічтожили. Пощітали, що Україні ця зброя не потрібна, а зараз її катастрофічно не хватає. А льотчиків в Україні найшлося б з ізбитком на ці самольоти - я б тоже сів за керування 117-го. Але їх немає! Остався єдиний самольот - і той у Запоріжжі. В Овручі стояв колись полк, от представте собі, щоб він був 24 лютого - ні один танк би не пройшов і кілометра от границі. А ого сократили у 1993 році.
ПЛАТА ЗА ПЕРЕМОГУ
Війна в Україні, на думку Максима Георгійовича, розпочалася зокрема й тому, що держава підписала Будапештський меморандум. Для нас це був вирок, згадує чоловік.
- Цією бумажечкою нам помахали і на її фоні знищили наші Збройні сили. І Америка прийняла безпосередню участь у цьому - забрали стратегічну зброю, ракети. Літаки забрала Росія. РФ забрала ТУ-22М, а зараз ті ж самі самольоти по нам пускають ракети, уявляєте? - обурюється киянин і розмахує широко руками. А тепер представте, скільки ми потратимо грошей, щоб відновити Збройні сили, а ще - відбудувати Україну. Ми вийшли з СРСР з третьою армією у світі. Але Кравчук вирішив, що нам не треба ядерна зброя, стратегічні бомбардувальники. А сусід нам гладко стелив - а твердо спать.
Чоловік вдивляється у глиб вулиці й оглядає танки. Його обличчя видає стурбованість і злість.
- Осьо стоять їхні "три дні", - каже про розбиту техніку. - Вони ж у цих танках парадну форму з собою везли. Не воювати сюди їхали, а на парад. Як це все може швидко закінчитися, коли Росія має в своєму арсеналі незчисленну кількість озброєння? Старе ще з Другої світової війни. А яка різниця, з якого танка прилетить в окоп - немає разниці. Європа й Америка це чудово розуміють - дали й знову відтягують. Щоб дух не впав, але нас трохи за дурачків держать. Але скільки поколінь ще буде розплачуватись за цю війну.
Більшість можновладців заробляють на війні, переконаний Максим. Після перемоги усі вони будуть мільйонерами, каже.
- Крадуть даже на гуманітарці й донатах - мене це роздирає навпіл. Жодного вироку не чув ще. А щоб засудили, казнили - урок був би всім. Україна воює два года, а у нас немає жодного патронного завода. Там лежать ракети - 50% комплектуючих виготовлені в Європі у березні цього року. Це як називається.
УСІ БУДУТЬ НА ФРОНТІ
Між технікою повільно струмляться потоки людей. Одягнені у вишиті сорочки й сукні, на плечах носять українські стяги. Більшість прийшли з дітьми, які як ніхто з цікавістю дивляться на величезні спалені автівки - заглядають в середину, торкаються з острахом.
На руду гусеницю танка спирається жінка у білій сорочці з вишивкою. Фотографується і береться робити кадри подрузі. 26-річна Дарʼя Горда працює журналісткою, прийшла перед роботою на виставку.
- Росіяни ж хотіли бути на Хрещатику, - жартує про ворожу техніку жінка.
Дарʼя народилася в Новій Каховці. Її батьки перебувають в окупації, але продовжують боротися. Сьогодні ж святкуватимуть День Незалежності також, але приховано, як і більшість українців на окупованих територіях.
- Боюся, що після перемоги Україна буде країною вдів, людей з інвалідністю, дітей без батьків і повернутих з депортації, - зізнається Горда. - Боюся, що Україна довгий час буде жити з болем, але ми зробимо все, щоб реанімувати їх, подолати цей біль і піднятися на ноги. Після перемоги будуть страшні дні, але про це ще рано говорити. Хочеться зараз сконцентруватися на теперішніх проблемах.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як українок учать відстежувати та допомагати нищити окупантів: фото та відео
Подих літнього погожого ранку розбурхує сморід горілого мастила й палива. У повітрі стоїть запах попелу й спаленого заліза.
- Усі рано чи пізно будуть на фронті, - говорить Дарʼя.
- Але хотілося б щоб цього не сталося, - додає подруга жінки 24-річна Ольга Кабура.
Будемо йти до останнього
- Велика територія нашої землі досі під окупацією, і дуже повільно просуваємося, - продовжує Горда. - З точки зору безпеки - це правильно. Навіть мої батьки кажуть, бо чують, як наші просуваються. Але все поступово, тому вони закупили вже дрова, запаслися водою, бо її немає через підрив Каховської ГЕС. Розуміють, що перемога - питання не цього року й не наступного. Усе залежить ще від того, чи дадуть нам зброю. Але звичайно не хочеться, щоб діти переживали за своїх батьків, чекали їх з тремтячими руками.
Україна не має поступатися своїми територіями заради миру, впевнена Дарʼя.
- Ми вже пішли у ва-банк, і Росія також. Будемо йти до останнього, звільнимо свої кордони, Крим, усі регіони, - розмірковує Дарʼя. - Якщо ми поступимося, то вони почнуть рухатись далі. У росіян великі апетити. Але вже не треба жити очікуваннями про "два-три тижні".
Зараз жінки мріють тільки про те, щоб Україна перемогла ворога. День Незалежності ж відзначатимуть з подругами за келихом ігристого.
- Дуже хочеться, щоб в країні розвивали маленькі містечка й села, - каже наостанок Ольга Кабура й поправляє коротке волосся. Носить брекети з рожевими резинками. - Дуже не подобається, коли молодь переїжджає з малих сіл в Київ, залишаються працювати й не повертаються. Коли приїжджаєш в своє місто, бачиш тільки дітей або вже дорослих. У маленьких містах розмірене життя. Хочу, щоб вся Україна була така розвинена й класна, як Київ, Львів, Харків.
ЧЕРВОНА ЗОНА
Людей на вулиці побільшало, але зовсім не чути міського гамору. У руках тримають ріжки морозива, каву з льодом і газовані напої. Найбільше збираються біля прапорців на галявині під стелою. Хтось фотографує це сакральне місце, а дехто - застромлює нові стяги в землю.
На бордюрі у вишитих яскравими нитками вишиванках сидять мати й донька. Жінка витирає сльози на засмаглих щоках.
- Для нас цей день особливий. Ми з Севастополя, - каже ледь чути Світлана Левон. Поруч стоїть її донька - юна поетеса Ангеліна. - Ми першими відчули війну. Втратили свою підтримку 12 червня 2014 року. У нас сьогодні сльози і радість, наш будинок у червоній зоні. Я ще після розстрілів Небесної сотні зверталася до севастопольців і казала: "Що ви робите? Це ж війна! Підставляєте ваших дітей і онуків на війну?".
Росіяни вбили чоловіка Світлани Левон. Він був у військовому колективі співаком, його могила знаходиться в Криму.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Знищення" Соловйова, шансон і зміни у ставленні до РФ: як люди виживають у прифронтовому Слов'янську
- Боїмося втратити ще більше зараз, - зізнається жінка. - Ми знаємо, що кримчани ведуть війну, тому віримо й дякуємо кримським татарам, а також українським захисникам, розвідці, президенту. Не треба швидко - треба мирно, щоб не було жертв. Я з донькою працюю на мистецькому фронті. Можливо це якось допоможе вплинути на свідомість людей в Криму. Там наші рідні, знайомі, і те, що вони змінюють своє бачення - це помітно.
Світлана працювала в Севастополі вчителькою української мови. Її учні займали призові місця в національних конкурсах. Зараз жінка займається освітою доньки й громадською діяльністю.
- Не лише цей день для нас особливий - а кожен. Бо щодня українці борються за свободу, - каже Світлана й вітає зі святом.
Біля техніки фотографуються діти й дорослі. Вчитуються в назви машин і проходять далі. Виставка триватиме до 28 серпня.
Коментарі
1