Багато компаній вважають, що наявність внутрішніх політик і звітів автоматично захищає їх від проблем. Насправді суди в Європі та США дедалі частіше доходять протилежного висновку. Кандидат юридичних наук, експерт з міжнародного права та відповідальності бізнесу Михайло Камишанський, який працював із американськими та європейськими компаніями і нині займається питаннями Business & Human Rights у США, пояснює, що таке належна перевірка дотримання прав людини (human rights due diligence) і чому формальний комплаєнс не рятує бізнес.
— Поясніть, будь ласка, простими словами, що таке human rights due diligence і чим він відрізняється від звичного для бізнесу комплаєнса?
Належна перевірка дотримання прав людини — це процес, а не документ. Йдеться про те, як компанія ідентифікує ризики порушення прав людини у своїй діяльності та ланцюгах постачання, як вона їх оцінює, що робить для запобігання шкоді і як реагує, якщо порушення вже сталися.
Комплаєнс у класичному розумінні часто зводиться до формальних речей: політики, кодекси, звіти. Але due diligence — це поведінка компанії на практиці. Саме так цей підхід закріплений у Керівних принципах ООН з бізнесу і прав людини (UN Guiding Principles on Business and Human Rights, 2011), з якими я працював і в академічному середовищі, і під час аналізу регуляторних підходів у США.
— Чому ці поняття плутають і до яких проблем це призводить?
Тому що бізнес історично сприймав комплаєнс як "відповідність вимогам": якщо є політика, то усе гаразд. Але суди і регулятори мислять інакше. Вони ставлять питання: що компанія реально зробила, коли ризики були очевидні або передбачувані.
Плутанина призводить до ситуацій, коли компанія впевнена у своїй безпеці, а суд бачить відсутність управління ризиками. Саме в цей момент формальний підхід "ламається".
— Можете навести реальний приклад, коли ризики прав людини переросли у судову відповідальність?
Дуже показовою є справа Chiquita Brands International у США. Компанію-лідера з постачання фруктів з понад 100-річною історією, звинуватили у фінансуванні колумбійського парамілітарного угруповання AUC. Родини жертв подали цивільні позови до федерального суду у Флориді.
У 2024 році журі присяжних визнало компанію відповідальною і присудило компенсацію у $38 млн. Важливо, що суд розглядав не корпоративні декларації, а реальні рішення компанії, її знання про ризики і дії у відповідь. Це класичний приклад того, як відсутність належної перевірки прав людини перетворюється на серйозні фінансові й репутаційні наслідки.
— Багато компаній переконані: якщо є документи, то вони захищені. Чому суди з цим не погоджуються?
Документи можуть свідчити про намір, але вони не замінюють дій. У суді завжди постає питання: чи були реальні процеси оцінки ризиків і реагування.
Це добре видно на прикладі справи Nestlé USA, Inc. v. Doe (2021) у Верховному суді США. Позивачі намагалися притягнути американські корпорації до відповідальності за використання дитячої праці у ланцюгах постачання какао. Суд відхилив позов за Alien Tort Statute, але ключовим було не те, що компанії писали у своїх політиках, а чи була юридично значуща поведінка в США, яка пов'язувалася з порушеннями.
Це показує: суди працюють з діями і юрисдикцією, а не з деклараціями.
— Коли компанії починають робити due diligence формально, а не по суті?
Найчастіше тоді, коли цей процес "віддають" у звітність або комунікації. Коли результатом має бути красивий документ, а не зміна процесів. Другий типовий момент — переконання, що відповідальність лежить на постачальнику, а не на компанії, яка формує умови контракту.
Мій досвід роботи з бізнесом показує, що це також питання управлінських ілюзій: керівництво недооцінює, як швидко ризики прав людини можуть стати юридичною проблемою, особливо у США.
— Хто першим помічає, що формальний підхід не працює?
Часто це інвестори або міжнародні партнери, які запитують: де ваша карта ризиків, як ви перевіряєте ланцюг постачання, як працює механізм скарг. У США до цього підключаються й митні органи.
Наприклад, Section 307 Tariff Act of 1930 забороняє імпорт товарів, виготовлених із використанням примусової праці, а Uyghur Forced Labor Prevention Act (2021) фактично перекладає тягар доказування на бізнес. У таких ситуаціях формальні політики не працюють без реальної простежуваності.
— Як суди в ЄС і США оцінюють human rights due diligence на практиці?
Вони дивляться на передбачуваність ризику, якість оцінки, реальні заходи реагування і спроби відшкодування шкоди. У ЄС це зараз прямо закріплено в Директиві (ЄС) 2024/1760 про корпоративну належну перевірку сталості (CSDDD).
Важливо не плутати це з CSRD — Директивою (ЄС) 2022/2464 про звітність. Звітність — це інформація, а due diligence — це юридична відповідальність за процеси.
— Що обходиться бізнесу дорожче: якісний і регулярний due diligence чи суди?
Дорожчими завжди є наслідки відсутності due diligence. Судові процеси, штрафи, блокування поставок, втрата партнерів. Історія Chiquita — яскравий приклад того, що профілактика значно дешевша за ліквідацію наслідків.
— Чому ця тема важлива для українського бізнесу вже зараз?
Тому що українські компанії часто є частиною європейських і американських ланцюгів постачання. Вимоги щодо належної перевірки прав людини дедалі частіше "спускаються" вниз по ланцюгу. Те, що сьогодні здається дрібною прогалиною, завтра може стати підставою для відмови від контракту або судових претензій.
— Що суд може "пробачити", а що — ніколи?
Суд може врахувати недосконалість системи. Але він не пробачає ігнорування очевидних ризиків і відсутність реакції на сигнали про порушення. Це принципово.
— Чому належна перевірка важлива не лише для бізнесу, а й для постраждалих?
Тому що вона створює простежуваність: що компанія знала і що зробила. Для жертв це часто єдиний шлях довести зв'язок між шкодою і поведінкою бізнесу та отримати компенсацію. Саме це закладено у концепції Protect, Respect and Remedy ООН.
— Чи можна сказати, що епоха добровільного due diligence закінчується?
Так. Європейське законодавство і переговори в ООН щодо юридично зобов'язуючого договору з бізнесу і прав людини показують чіткий тренд: due diligence стає обов'язком, а не рекомендацією.
— Головний принцип human rights due diligence одним реченням?
Не декларувати повагу до прав людини, а доводити її реальними процесами, діями і готовністю виправляти шкоду.
Підсумовуючи, Михайло Камишанський наголошує: належна перевірка дотримання прав людини — це не формальність і не модний елемент звітності, а практичний інструмент управління ризиками, який дедалі частіше має прямі юридичні наслідки. Досвід судів у США та Європі показує, що бізнес відповідає не за декларації, а за реальні дії. І саме від того, наскільки серйозно компанія ставиться до human rights due diligence сьогодні, залежить, чи стане вона відповідачем у суді завтра.
2 
79692
Коментарі