Опівночі 18 травня 1944 року у вікно будинку татарської родини Амітів з кримського села Буюк-Актачі постукали. 70-річний господар пішов відчиняти двері. На порозі стояв майор Червоної армії, що напередодні квартирував у будинку.
– Зберіть негайно усі найнеобхідніші речі. Під ранок вас будуть виселяти. Більше нічого не скажу, бо ризикую головою. Мій найкращий друг – кримський татарин загинув напередодні в Джанкої, рятуючи моє життя. В мене болить серце, коли думаю про його рідних.
Майор зник так само несподівано, як і з'явився. Налякані люди – 70-річний Аміт із дружиною й невісткою сіли радитися. В ліжку мирно спав 5-річний онук Еміль.
– За що нас виселяти? Аллах не допустить такого, – вирішив дід.
О 5-ій ранку він вирішив вийти з двору. Не встиг зробити кілька кроків, як почув грізний окрик солдата.
– Назад. Усім залишатися в будинку.
– Мабуть, справді щось недобре готується, – зайшов додому старий. – Село оточене військами.
За півгодини в будинок удерлися солдати. Малий Еміль прокинувся від їх криків.
– Іменем Радянської влади…За зраду Батьківщини…5 хвилин на збори. Брати не більше 20 кілограмів.
Попереджені напередодні люди вклякли.
– Ну що ж ви стоїте? Час іде! – розпачливо вигукнув один із солдатів. – Хліб і борошно є? Що в дорозі їстимете?
Не дочекавшись від спантеличених господарів бодай якоїсь дії, вони здерли зі стіни килим, висипали із сундука все, що там було, зв'язали все навхрест мотузками й понесли до машини.
– Мені важко було зрозуміти, що відбувається, бо кілька днів тому я бачив, як фашисти тікали, кинувши на околиці села батарею. А через годину чи півтори в село вступили передові частини радянських військ, – згадував Еміль. – І по дорозі, що веде до Сак, пішли машини з бійцями. Якраз пишно цвів бузок. Уздовж юрмилися жителі сіл, кидали оберемки квітів в кабіни й кузови машин та прямо під колеса. Солдати посміхалися, махали руками, щось кричали, ловили грона бузку, притискали до обличчя. Це були свої. А ці, зовсім не усміхнені - не свої, чужі?
Невістка – мати хлопчика підбігла до офіцера. Вона просила дозволу знайти закопану в саду валізу. Вагаючись, той усе ж таки дозволив.
У 1942 році валізу заховав від німців батько Еміля – татарський поет Осман Аміт. Він був учасником радянського підпілля. За рік німці арештували підпільника. Останнє, що запам'ятав син – поспішний поцілунок і небриту щоку батька, якого забирали до гестапо. За кілька днів Османа стратили.
Пошуки валізи затяглися. Мати довго не могла знайти місця. Машина чекала й нетерпеливо сигналила. Зрештою лопата наткнулася на щось тверде. Офіцер схилився над знахідкою. Замість золота й коштовностей він побачив написані від руки вірші, зошити й старі фотографії.
– І через це барахло ти нам, суко, голову морочила? – замахнувся на матір. Їй не дозволили більше зайти в будинок. До машини вона так і пішла, обійнявши чемодан.
Останнім приволокли старезного й одинокого Абульваапа. Він ніс у руках дві залізні труби з печі.
– Зовсім звихнувся старий, – коментував молодий солдат. – Я йому кажу візьми жрачки, а він хапає килим для молитви. Ледве видер, так він за труби вхопився.
Останнє, що запам'ятав розбуджений від сну Еміль, – тепла дідова сльоза, що скотилася йому на шию й повільно потекла по тілу.
Захоплених зненацька татар відвезли на станцію Саки. Загнали до непідметеного вагону, яким перевозили худобу.
– Гостро смерділо коров'ячою сечею. З обох боків стояли широкі нари. Мені пощастило зайняти місце біля заґратованого маленького вікна, – згадував хлопець.
Їхали в основному діти й старики. Половину депортованих складали діти до 16 років. Другу половину – жінки. Майже всі чоловіки були на фронті. На великих станціях вагони не відчиняли. Якщо пощастить, то на паралельних коліях можна було побачити такий же невільничий вагон. Люди кричали, розпитували про померлих. Просили в конвоїрів води. Ті відповідали одноманітно:
– Молчать, продажные шкуры!
Двері відчиняли на невеликих полустанках. Депортовані підбігали до краю вагона, щоб надихатися свіжим повітрям. Потім робили коридор, щоб повітря дійшло до старих і немічних.
– Трупи є? – з таким запитанням ходив попід вагони конвоїр.
Не було випадку, щоб хтось не вмер. У кращому разі померлих прикидали щебенем край колії в канаві. У гіршому – труп лишали просто неба. Першим помер старий Абульваап-акай. Він відмовлявся від їжі.
– Годуйте дітей. Я обійдуся.
Конвой викинув його тіло в канаву. Після війни син-фронтовик поїхав на ту станцію. Цілий день бродив попід колію, збирав кістки. Замотавши все зібране, відніс у поле й поховав, обливаючись слізьми.
Дорогою складали й співали тужливі пісні: "Рідний Крим, я не кажу прощай", "Прочиніть хоч би двері вагона". Зрештою доїхали до кінцевої зупинки – станції Урсатьєвськ, що в Голодному степу Узбекистану. Вивантажилися й сіли під відкритим небом.
Через піщаний бархан до татар підійшов якийсь старий із місцевих.
– Будьте мужніми. Сталін отримав ваші листи. Він у біді вас не залишить.
– Що він казав про Сталіна? – запитували конвоїри, що не розуміли тюркської мови.
– Хвалив, – відказав хтось.
– Хвалив? У міліції розберуться.
Великі зелені мухи налетіли на хворих. До вечора арештантів фурами відвезли вглиб степу. Там щодня гнали на бавовняні плантації. Дід Еміля важко захворів. Хлопчик щодня доглядав його. У вільний час він дивився на дорогу, по якій часто везли на гарбі мертвих. Якогось ранку дідові стало геть погано. Його трясло, він цокотів зубами й не міг напитися води Еміль не наважився погукати сусідів. Малого ненавиділа сусідська дівчинка. Одного разу вона їла велику скибку хліба. Напівголодний татарський хлопчик наважився попросити шматок. Дівчинка відламала хліб і кинула його на землю. Потім наступила п'ятою і розчавила. Прохожі зробили їй зауваження.
– Це фашисти! – закричала не своїм голосом. – Мій дядько загинув у Криму.
Між тим дід заспокоївся й заснув. Виплакавшись, Еміль заснув біля нього. Під вечір, баба з матір'ю побачили хлопчика, що спав, обнявшись із мертвим дідом.
Кримським татарам останнім із депортованих народів дозволили повернутися на батьківщину. Масове переселення почалося в 1989 році – за два роки до розвалу СРСР. В Узбекистані досі проживають 180 тисяч кримських татар.
"Якби ви не жили – було би краще"
Уникнули депортації змогли ті з кримських татар, які навчалися в інших містах Радянського Союзу. Студент Якуб Бекіров учився в Казані. У вересні 1944 року разом із товаришем приїхав у Ташкент.
– У Ташкент, як зараз пам'ятаю, приїхали ми рано вранці і, вийшовши на привокзальну площу, побачили сотні людей, в основному жінок, дітей і старих з речами. Відразу зрозуміли, що це наші. Наші, кримські, що залишилися без шматка хліба, без будь-якого даху над головою, змучені і безпорадні. Батьки, що втратили дітей, діти, які втратили батьків, - все змішалося в одне людське горе, яке звалилося на ні в чому не винних людей, розбивши сотні і тисячі життів і доль. Найстрашніше для нас з Бекіром було те, що ми були безсилі чим-небудь допомогти.
Рефат Апазов був московським студентом.
– Мої батьки опинилися в Голодному степу, не маючи елементарних речей, необхідних для примітивного існування. Батько, непристосований до якого-небудь фізичної праці, потрапивши в середньоазіатське пекло, дуже скоро помер від виснаження, точніше - від голоду. Мати, не маючи сил пересуватися самостійно, більше доби благала кожного узбека, який проходив повз або проїжджав на віслюку хоч чимось допомогти, щоб віддати тіло землі. Один добрий мусульманин, який проїжджав на порожній гарбі, зглянувся над бідною жінкою і забрав труп. Дякую йому, якщо він не кинув тіло на поживу шакалам. Хай буде благословен, якщо зумів опустити тіло в могилу, вимовивши кілька слів молитви за померлим одновірцем.
Наприкінці 1950-х Рефат якимсь дивом здобув путівку в Крим. Його вразило суцільне запустіння, бруд, невігластво, хамство, що їх принесли росіяни. Він наважився піти до свого колишнього будинку й попросити нову господарку-росіянку дозволити хоч краєм ока глянути на кімнату, де він жив багато років тому.
– Жили, вот и хорошо. Если б вы не жили, было бы лучше, – почув відповідь.
Двері зачинилися.
Депортацію проводили Іван Грозний та Йосип Сталін
З часів виникнення Московської держави, вона більше десятка разів вдавалася до депортації народів.
В 1556 році Іван Грозний взяв штурмом Астрахань. Місцеве населення – ногайців примусово виселив, запросивши на їхнє місце племена ойротів (калмиків).
1569 рік – Іван Грозний виселив 2000 слов'янського населення Новгорода й Пскова в глухі ліси біля Костроми.
В 1935 році в СРСР розпочалася депортація фінів-інгерманландців. Ї виселили в спекотні Казахстан та Узбекистан. Росія реабілітувала й дозволила повернутися насильно засланим лише в 1993 році.
У 1937 році до Узбекистану депортували з прикордонних районів Далекого Сходу корейців. Реабілітували в 1993 році.
28 серпня 1941 року почалася депортація 360 тисяч німців Поволжя. Їх відвезли на Урал, Казахстан, Сибір та Алтай. Не реабілітували досі.
2 листопада 1943 року розпочалася депортація 70-ти тисяч карачаївців. Були виселені в Казахстан і Киргизію.
28 грудня 1943 – депортація калмиків. Вивезені в Сибір 93 тисячі осіб. Після війни депортували додатково 15 тисяч фронтовиків. До часу реабілітації в 1956 році вимерла половина народу.
23 лютого 1944 розпочалася операція "Чечевиця" – виселення чеченців і інгушів. Операція тривала до 9 березня. Чеченці масово тікали в гори, чинили опір. Війська спалили в аулі Хайбах 700 місцевих жителів. Ще 780 осіб було вбито. Вилучено 20 тисяч одиниць вогнепальної зброї. 6544 особи зуміли сховатися в горах. 493 тисячі вивезли до Казахстану та Киргизії.
8 березня 1944 – депортували 37 тисяч балкарців.
18 травня 1944 – вивезли 191 тисячу кримських татар.
2 липня 1944 – депортація до Казахстану вірмен, болгар та греків Криму та Приазов'я.
16 липня 1944 – виселили з Грузії до Узбекистану турків-месхетинців.
Березень 1949 року – депортація 94 тисяч латишів, литовців і естонців до Сибіру.
4 
1
Коментарі
21