Ексклюзиви
четвер, 04 червня 2009 19:09

Професор Петров був розвідником Івановим

В основу одного свого оповідання він поклав анекдот про Гете і старого генерала. Генерал, який нічого не чув про великого поета, запитав, чи багато той написав і ще напише. Гете відповів ствердно.

— Тоді, на жаль, я нічого не прочитаю. Бо ви молодий, а я читаю лиш посмертні книжки, де є все. А коли читаєш книжку живого письменника, здається, що тебе дурять і не все показують, — сказав генерал.

Віктор Петров помер сорок років тому. А про нього досі ще не все показали. Темні місця його біографії ще заховані в архівах спецслужб. Через те дослідники змушені вдаватися до гіпотез і домислів. Одні ненавидять його як зрадника, інші підносять до небес. А в Інтернеті можна натрапити на й такий — можливо, недалекий від правди — анонімний відгук: "Похоже, Петров — раздолбай, который сумел прожить жизнь так, как ему хотелось!"

Він блискуче закінчив Київський університет і майже одразу опинився в компанії першорядних інтелектуалів свого часу. Його називали ходячою фабрикою ідей і живою енциклопедією. Нібито працював за трьома столами одразу: за одним писав роман, за другим — дослідження з археології, за третім — філологічний трактат. І все це було однаково вартісне. Відповідно, свої твори підписував по-різному: Віктор Петров — учений, В. Домонтович — прозаїк. Іще один псевдонім — Віктор Бер, есеїст. Жанр романізованих біографій, яким пізніше уславилися французи, зокрема Андре Моруа, започаткував саме киянин Петров — книжками про Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Григорія Сковороду.

1930-го він захистив докторську дисертацію. І того самого року його звільнено від керівної роботи в Українській академії наук — за "політичні помилки". Саме тоді, вважають, Петров продав душу дияволу й почав працювати на НКВС. Того ж року він змушений був написати розгромну статтю проти академіка Агатангела Кримського. Однак неопубліковану, і сам той виступ не був для Кримського смертельним.

За тих часів подібний шлях порятунку не був винятковим. Не хочеш бути вбитим — убий іншого або принаймні свої переконання. Так змусили працювати на режим Максима Рильського, Павла Тичину й багатьох інших із того покоління. Але у Петрова — особливий випадок. Він після 1930-го не став соцреалістом, не написав нічого подібного до "Партія веде!". А покинув літературу й перейшов в археологію й етнографію. Досліджував давніх слов"ян і Трипільську культуру. 1941-го його висунули на академіка. Та почалася війна й Петров опинився на фронті як перекладач. Наступного року він з"явився в окупованій німцями Україні, редагував журнал "Український засів", носив уніформу вермахту. Мав найнижче офіцерське звання — фенріх — щось між молодшим лейтенантом і прапорщиком. Німці підозрювали, що він може бути шпигуном — і призначили у відділ пропаганди, де не було за ким шпигувати. Із 1944-го живе в Німеччині — як літератор. 1949 року його викрали, повернули до СРСР, але не розстріляли. І він ще 20 літ жив як відомий вузькому колу археолог Петров. А як Домонтович — більше не написав жодного рядка.

У Віктора Петрова є дві таємниці, досі не до кінця розгадані.

Назбирав компромату, Зерова розстріляли, а Петров одружився із Софією

Перша: Петров — радянський розвідник Іванов. Ті, хто його знав, вважали це нонсенсом. У німецькій уніформі — як і в радянській чи в цивільній одежі — він нагадував солдата Швейка: товстий, лисий, капловухий і смішний. Та хтозна: радянська система вміла робити з нічого "ворогів народу", так само вона робила й "героїв". Але чому й досі не оприлюднено легенду Петрова-Іванова? Чим він міг займатися, якщо справді був радянським шпигуном? Кажуть, був причетний до розвідоперацій, пов"язаних зі ставкою Гітлера під Вінницею. А після війни? Якщо він вирішив "зіскочити" з розвідслужби — для чого було його викрадати, а потім залишити жити?

Друга таємниця — роман із Софією Зеровою. Пліткували, що Петрова спеціально "приставлено" до родини поета Миколи Зерова. Назбирав компромату, Зерова розстріляли, а Петров одружився із Софією. Малоймовірно: у 1930-х розстрілювали й без компромату. Так, у Петрова був роман з Софією — але тоді Зеров був на волі й вони залишалися друзями-суперниками. Коли Зерова арештували — роман надовго обірвався. Під час окупації, 1943-го, Петров і Софія якийсь час жили в Києві зовсім поряд: вона на вул. Фундуклеївській, він — на Великій Підвальній. Але не бачилися. Він писав їй листи, хоч швидше було дійти пішки. Роман відновився 1950-го. Він жив у Москві, вона — в Києві, куди його не пускали. І він знову писав листи. Схоже, що писав спеціально для агентів МГБ: нудно оповідав про екскурсії по московському метро чи про виставку досягнень народного господарства. І ні слова про Третьяковку — що неймовірно для такого знавця мистецтва, як він. Часом писав ревниво: мовляв, вона снилася йому із сантехніком.

Може, й це була гра для "агентів": Софії тоді було 63, йому — на чотири роки менше. А може — особлива любов — на відстані.

Вони таки одружилися — на сьомому десятку.


Позиція Хоми Невіруючого була найвиграшнішою

В одному з оповідань Віктора Петрова йдеться про учнів Христа — хто з них найкращий? Для автора ближчий з усіх — Хома Невіруючий. Бо найвірніший — Петро, який беззастережно вірив Ісусові, — потім тричі зрікся його. Юда був найрозумніший, він вірив у кожну букву Вчення — й саме через те зрадив Учителя. А от Хома не вірив словам, зате зберіг віру в Істину.

У першій половині ХХ ст., коли найшляхетніші слова означали лише свою протилежність — мабуть, позиція Хоми Невіруючого була найбільш виграшною. Бо в неправильному світі "правильні" слова лиш поглиблюють абсурд. Петров пізніше писав, що для більшовиків, як і для нацистів, чудове слово "звільнення" означало "закріпачення". А в його романі "Дівчина з ведмедиком" саме порядність головного героя і його правильні слова гублять кохану дівчину. Порядність — безпорадна, ось головна істина тієї епохи і того роману. Та й самого життєпису Петрова.

1894, 10 жовтня — Віктор Петров народився в Катеринославі (сучасний Дніпропетровськ) у родині священика тюремної Скорбященської церкви, там же охрещений

1918 — закінчує історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира, залишений на кафедрі як професорський стипендіат

1930 — захищає докторську дисертацію — про Пантелеймона Куліша. Переходить на "ідеологічно безпечніші" археологію й етнографію. Тоді ж зникає з літератури псевдо "В. Домонтович", під яким він написав "Дівчину з ведмедиком", "Аліна й Костомаров"

1942–1949 — період непідрадянської творчості: романи "Доктор Серафікус", "Без ґрунту", книга "Українська інтелігенція — жертва большевицького терору". Розробив теорію: культура можлива без держави

1949, 18 квітня — викрадений у Мюнхені, півтора року перебував невідомо де, потім працював у Москві, в Інституті матеріальної культури

1956 — повертається до Києва, за рік одружується із Софією Зеровою

1966 — нагороджений орденом Вітчизняної війни, вдруге стає доктором філологічних наук

1969, 8 червня — помер, похований у Києві на військовому Лук"янівському цвинтарі —  восьма ділянка, сьомий ряд, четверте місце. Поряд похована Софія Зерова

Зараз ви читаєте новину «Професор Петров був розвідником Івановим». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути