В основу одного свого оповідання він поклав анекдот про Гете і старого генерала. Генерал, який нічого не чув про великого поета, запитав, чи багато той написав і ще напише. Гете відповів ствердно.
— Тоді, на жаль, я нічого не прочитаю. Бо ви молодий, а я читаю лиш посмертні книжки, де є все. А коли читаєш книжку живого письменника, здається, що тебе дурять і не все показують, — сказав генерал.
Віктор Петров помер сорок років тому. А про нього досі ще не все показали. Темні місця його біографії ще заховані в архівах спецслужб. Через те дослідники змушені вдаватися до гіпотез і домислів. Одні ненавидять його як зрадника, інші підносять до небес. А в Інтернеті можна натрапити на й такий — можливо, недалекий від правди — анонімний відгук: "Похоже, Петров — раздолбай, который сумел прожить жизнь так, как ему хотелось!"
Він блискуче закінчив Київський університет і майже одразу опинився в компанії першорядних інтелектуалів свого часу. Його називали ходячою фабрикою ідей і живою енциклопедією. Нібито працював за трьома столами одразу: за одним писав роман, за другим — дослідження з археології, за третім — філологічний трактат. І все це було однаково вартісне. Відповідно, свої твори підписував по-різному: Віктор Петров — учений, В. Домонтович — прозаїк. Іще один псевдонім — Віктор Бер, есеїст. Жанр романізованих біографій, яким пізніше уславилися французи, зокрема Андре Моруа, започаткував саме киянин Петров — книжками про Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Григорія Сковороду.
1930-го він захистив докторську дисертацію. І того самого року його звільнено від керівної роботи в Українській академії наук — за "політичні помилки". Саме тоді, вважають, Петров продав душу дияволу й почав працювати на НКВС. Того ж року він змушений був написати розгромну статтю проти академіка Агатангела Кримського. Однак неопубліковану, і сам той виступ не був для Кримського смертельним.
За тих часів подібний шлях порятунку не був винятковим. Не хочеш бути вбитим — убий іншого або принаймні свої переконання. Так змусили працювати на режим Максима Рильського, Павла Тичину й багатьох інших із того покоління. Але у Петрова — особливий випадок. Він після 1930-го не став соцреалістом, не написав нічого подібного до "Партія веде!". А покинув літературу й перейшов в археологію й етнографію. Досліджував давніх слов"ян і Трипільську культуру. 1941-го його висунули на академіка. Та почалася війна й Петров опинився на фронті як перекладач. Наступного року він з"явився в окупованій німцями Україні, редагував журнал "Український засів", носив уніформу вермахту. Мав найнижче офіцерське звання — фенріх — щось між молодшим лейтенантом і прапорщиком. Німці підозрювали, що він може бути шпигуном — і призначили у відділ пропаганди, де не було за ким шпигувати. Із 1944-го живе в Німеччині — як літератор. 1949 року його викрали, повернули до СРСР, але не розстріляли. І він ще 20 літ жив як відомий вузькому колу археолог Петров. А як Домонтович — більше не написав жодного рядка.
У Віктора Петрова є дві таємниці, досі не до кінця розгадані.
Назбирав компромату, Зерова розстріляли, а Петров одружився із Софією
Перша: Петров — радянський розвідник Іванов. Ті, хто його знав, вважали це нонсенсом. У німецькій уніформі — як і в радянській чи в цивільній одежі — він нагадував солдата Швейка: товстий, лисий, капловухий і смішний. Та хтозна: радянська система вміла робити з нічого "ворогів народу", так само вона робила й "героїв". Але чому й досі не оприлюднено легенду Петрова-Іванова? Чим він міг займатися, якщо справді був радянським шпигуном? Кажуть, був причетний до розвідоперацій, пов"язаних зі ставкою Гітлера під Вінницею. А після війни? Якщо він вирішив "зіскочити" з розвідслужби — для чого було його викрадати, а потім залишити жити?
Друга таємниця — роман із Софією Зеровою. Пліткували, що Петрова спеціально "приставлено" до родини поета Миколи Зерова. Назбирав компромату, Зерова розстріляли, а Петров одружився із Софією. Малоймовірно: у 1930-х розстрілювали й без компромату. Так, у Петрова був роман з Софією — але тоді Зеров був на волі й вони залишалися друзями-суперниками. Коли Зерова арештували — роман надовго обірвався. Під час окупації, 1943-го, Петров і Софія якийсь час жили в Києві зовсім поряд: вона на вул. Фундуклеївській, він — на Великій Підвальній. Але не бачилися. Він писав їй листи, хоч швидше було дійти пішки. Роман відновився 1950-го. Він жив у Москві, вона — в Києві, куди його не пускали. І він знову писав листи. Схоже, що писав спеціально для агентів МГБ: нудно оповідав про екскурсії по московському метро чи про виставку досягнень народного господарства. І ні слова про Третьяковку — що неймовірно для такого знавця мистецтва, як він. Часом писав ревниво: мовляв, вона снилася йому із сантехніком.
Може, й це була гра для "агентів": Софії тоді було 63, йому — на чотири роки менше. А може — особлива любов — на відстані.
Вони таки одружилися — на сьомому десятку.
В одному з оповідань Віктора Петрова йдеться про учнів Христа — хто з них найкращий? Для автора ближчий з усіх — Хома Невіруючий. Бо найвірніший — Петро, який беззастережно вірив Ісусові, — потім тричі зрікся його. Юда був найрозумніший, він вірив у кожну букву Вчення — й саме через те зрадив Учителя. А от Хома не вірив словам, зате зберіг віру в Істину.
У першій половині ХХ ст., коли найшляхетніші слова означали лише свою протилежність — мабуть, позиція Хоми Невіруючого була найбільш виграшною. Бо в неправильному світі "правильні" слова лиш поглиблюють абсурд. Петров пізніше писав, що для більшовиків, як і для нацистів, чудове слово "звільнення" означало "закріпачення". А в його романі "Дівчина з ведмедиком" саме порядність головного героя і його правильні слова гублять кохану дівчину. Порядність — безпорадна, ось головна істина тієї епохи і того роману. Та й самого життєпису Петрова.
1894, 10 жовтня — Віктор Петров народився в Катеринославі (сучасний Дніпропетровськ) у родині священика тюремної Скорбященської церкви, там же охрещений
1918 — закінчує історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира, залишений на кафедрі як професорський стипендіат
1930 — захищає докторську дисертацію — про Пантелеймона Куліша. Переходить на "ідеологічно безпечніші" археологію й етнографію. Тоді ж зникає з літератури псевдо "В. Домонтович", під яким він написав "Дівчину з ведмедиком", "Аліна й Костомаров"
1942–1949 — період непідрадянської творчості: романи "Доктор Серафікус", "Без ґрунту", книга "Українська інтелігенція — жертва большевицького терору". Розробив теорію: культура можлива без держави
1949, 18 квітня — викрадений у Мюнхені, півтора року перебував невідомо де, потім працював у Москві, в Інституті матеріальної культури
1956 — повертається до Києва, за рік одружується із Софією Зеровою
1966 — нагороджений орденом Вітчизняної війни, вдруге стає доктором філологічних наук
1969, 8 червня — помер, похований у Києві на військовому Лук"янівському цвинтарі — восьма ділянка, сьомий ряд, четверте місце. Поряд похована Софія Зерова
4 
1
Коментарі