1 травня 1940-го 32-річний колгоспник Микола Рева із села Хильківка Хорольського району Полтавщини написав лист Йосипу Сталіну про наслідки Голодомору в їхньому селі. Реву вислали в Сибір на шість років.
— Батько народився на хуторі Тарнавщина, неподалік звідси. У сім'ї було ще п'ятеро дітей. Закінчив два класи, потім покинув. Допомагав своїм на землі, — розповідає син колишнього репресованого 81-річний Анатолій Рева. — Нас у батьків було троє. Щоб прогодувати родину, тато їздив на заробітки в Харків і Хабаровськ. До останнього не вірив, що голод зробила влада. Тому написав про все Сталіну. Адресував просто: "Москва, Кремль, ЦК ВКП (б), особисто Йосипу Віссаріоновичу Сталіну".
Листа перехопили енкаведисти.
— У п'ять часов утра 27 травня постукали, — продовжує Анатолій Миколайович. — На порозі стоїть участковий. Каже: "Збирайся, поїхали". Батько не супротивлявся. Поцілував матір і пішов. Возом відвезли в міліцію в Покровську Багачку. Більше додому не вернувся.
9 жовтня 1940 року судова колегія з кримінальних справ Полтавського обласного суду засудила Миколу Реву до шести років ув'язнення за антирадянську пропаганду. 11 земляків засвідчили проти нього. Більшу частину терміну Микола Антонович відбував у Республіці Комі.
— Він на лєсоповалі був, працював на хоздворі, — продовжує Анатолій Рева. — Потом, як строк кончився, просився в Киргизстан, до двоюродного брата. В Україну не міг повернутися ще три роки, заборонили. Його і в Киргизстан не пустили. Сказали, промишлєнний центр, а політв'язнів нада у глушину. Одправили у Волгоградську область, Кіквідзький район, у село Углянка. Там батько зійшовся з місцевою жителькою Марією. Спільних дітей у них не було, виховував її малих. Мав пасіку, тримали кіз, із них стригли шерсть та плели платки й носки на продажу. Столярував у колхозі. В Україну так і не вернувся. Мав уже другу сім'ю.
Після арешту чоловіка дружина Ялосовета Рева працювала у колгоспі.
— Так як батько враг народу, у нас не було ніяких льгот, як наприклад, тим, хто воював чи в тилу работав, — каже Анатолій Миколайович. — Ми платили великий продуктовий налог. Самого м'яса треба було в заготконтору 40 кілограмів на рік здати. А ще ж зерно, і яблука з грушами. Влітку ми тільки вишні їли, їх у податок не рахували. Мати від праці померла у 60 років.
Анатолій кілька разів їздив до батька у Росію. Той приїздив в Україну до свого села, ходив на могили рідних. 1965-го надіслав прохання про перегляд справи. Того ж року його реабілітували.
— Дід був дуже замкнутий, — говорить онука Миколи Реви Зінаїда Яковенко, 44 роки. — Ні слова не сказав про листа до Сталіна. Ми дізналися років зо п'ять тому, коли Ющенко підняв тему Голодомору.
Микола Рева помер 18 березня 1992 року, похований у Росії. Текст листа до Сталіна зберігають в архівах СБУ. Його надрукували у працях дослідників Голодомору.
522
померлих від Голоду жителів Чеснівки Хмільницького району Вінниччини поховані в рові за селом. На тому місці стоїть пам'ятник "Скорботна мати" — чорна статуя заввишки майже 3,5 м. Жінка у довгій спідниці, голова вкрита великою хусткою, згорьоване обличчя.
— Ми поставили цей пам'ятник 1995 року й дозволу ні в кого не питали, — розповідає колишній сільський голова 73-річний Євген Козюк. — Близько 200 загиблих — це діти. Всюди по селі лежали трупи, які звозили підводою і скидали у рів. Я збирав свідчення про Голод 1932-1933 років у тоді ще живих односельців — Фелікса Юрківського, Параски Магерко, Ганни Женої та Параски Пасічник.
"За смертность в 1933-м сельсовет справки не дает"
"Дорогой Иосиф Виссарионович! Так как вы являетесь нашим другом, учителем и отцом, то у меня явилась смелая мысль написать вам всю правду. Не ту правду, которую пишут в газетах и которой вы пользуетесь… Потому что вы от нас далеко и про наше горе и страдание не знаете. Мы, колхозники, не живем, а существуем. И существуем только для работы для государства, но только не для себя. Такой тяжелой жизни Украина не знала в истории своей. Наш колхозный народ оборван, босый, и хуже всего — наш народ голоден. До каких пор это будет? Даже вы, правители, не говорите правду. В 1933 голодном году, когда люди ели кору из дерева, траву и даже своих детей, сотни тысяч людей умерли с голода — и все это на глазах коммунистов, которые ездили в машинах по нашим трупам, нагло хваля жизнь. Сами, конечно, были хорошей упитанности... Народ умирает из голоду не потому, что был неурожай, а потому, что у него хлеб был забран государством, и этот хлеб лежал на складах "Заготзерно", элеваторах, перегонялся на дурман-спирт.
... Когда народ голодный собирал зерна кукурузы возле склада "Заготзерно" на станции Хорол, его стреляли, как собак. Вызывали из города Хорол эскадрон конной милиции, которая с обнаженными шашками гнала нас, голодных. А хлеб в складах был. Было зерно, была мука, а люди умирали из голода. Значит, это было сделано все от государства умышленно, государство об этом знало. Потому что и в Москве немало наших земляков померло пухлых от голода, и во всех больших городах. В результате осталось много пустых сел и хуторов. Для оставшихся в живых детей создались приюты. В следующем, 1941 году, в нашей деревне пойдет в школу в первый класс только трое детей. Вот что наделали в 1933 году!
...За смертность в 1933-м сельсовет справки не дает, потому что за 50 лет не умерло столько людей, сколько в тот страшный год... Все это делалось на глазах коммунистов. А Вам, Иосиф Виссарионович, наверное, никто не сообщал.
...Написанное здесь, Иосиф Виссарионович, правда... Я думаю, что это письмо к Вам не допустят, а меня за такую "контрреволюцию" загонят к белым медведям, как какого бандита. Но прошу Вас, Иосиф Виссарионович, дать нам жизнь. И самое основное — хлеб...
Подписываюсь собственноручно
Рева Н."
Із 16 дітей вижили троє
— 1933-го мій батько працював у хозчасті НКВС у Вінниці. Йому давали хороший пайок щомісяця. Тому голод не торкнувся нашої сім'ї, — каже вінничанин 90-річний Михайло Климчук. Його ліве око не відкривається після інсульту, що був позаторік. Говорить чітко, гарною українською мовою.
Михайло Венедиктович — художник. Працював у балетній трупі театру ім. Садовського. Під час війни був зв'язковим УПА. За це відсидів 16 років — на Колимі, в Магадані. Вдівець, живе сам у приватному будинку, дітей у них з дружиною не було. Другу половину хати займає дружина молодшого брата Олена.
У 4-поверховому домі, де мешкала родина Климчуків, усі квартири займали працівники НКВС.
— Якби не вчився і не виходив у місто, то й не знав би, що у нас голод. Бо у сусідів проблем із харчами не було. Казали тільки, що рік неврожайний, тому з хлібом сутужно. До нас приїздили родичі із села у Вінницькому районі. Розповідали тихенько батькам, що дуже голодно, що відбирають останнє.
Про Голодомор дізнався пізніше.
— Дружина брата розказувала про своїх дядьків і тіток. Її мати на Сумщині народилася. Хутір Вовків Тростянецького району. У сім'ї було 16 дітей. Вижили троє — хлопчик та дві дівчинки. 13 хлопців померли. Найстарший, 19-річний, вижив, бо заснув і проїхав свою станцію, коли додому повертався із Сум. Опинився в Казахстані. Там і залишився. Коли їхав звідти у Крим на відпочинок через 50 років, з вікна потяга впізнав хутір. Вийшов на найближчій станції. Його мати ще була жива. Тільки відчинив двері у хату, вона: "Федя, це ти? А я ж думала, що ти помер у голодовку".
До кімнати заходить братова Олена Іванівна, 71 рік.
— Чула, Міша про моїх розказував. 1933-го у них корова здохла. Дощ такий пиріщив, що греблі порвало і всі городи замулило. Картопля погнила. А потім рештки припасів продразвьорстка забирала. Після війни у них знову здохла корова, то бабуся голосила: "Ой, Василечку, знову діточки помруть".
Тетяна ЩЕРБАТЮК
3 
1
Коментарі
13