"Коли б я осліп більшим, тоді б я знав, що таке сонце та огонь та й яке воно — красне або жовте, а то я нічого не знаю", — казав про себе кобзар Остап Вересай.
Він, син незрячого кріпака Микити Вересая із села Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер Срібнянського району на Чернігівщині), втратив зір 4-річним — близько 1810-го. Батько заробляв грою на скрипці на весіллях, хрестинах, вечорницях. Приятелював із кобзарями й лірниками.
— То як кобзар прийде в хату до мого батька, стане грать, співать, — то я коло його,— згадував. — Так не знаю, чи йому б у пазуху уліз, тому кобзарю, або його собі в пазуху взяв! До той кобзар розбірає діло, що, мабуть, люде були б з мене, та й каже: "Ти, Микито, оцього хлопця оддай між люде в науку, — може, з його кобзар буде!".
Остап Вересай змінив кількох учителів — "майстрів", як їх називали. У кобзаря Микити з села Кладьківка вчився лише тиждень, бо той гірко пив, і батько забрав хлопця додому. На ярмарку в Ромнах він сам обрав собі майстра — кобзаря Єфима з села Андріяшки. З ним за шість тижнів побував у Лубнах, Голтві, Демидові, під Кременчуком, у Хоролі й Лохвиці. Після смерті Єфима проходив науку в кобзаря Семена Кошового. Мав добру пам"ять. Тож замість обов"язкових трьох років учився чотири місяці й отримав благословення майстра на самостійне кобзарювання. Відтоді впродовж 40 років Вересай ходив "у ходку" по ярмарках, селах і містечках.
— Як єсть де люде хорошиї, да там чи син пішов у службу, або на завод, або удову яку бідну зять зневажає, до як заграєш ім таке саме, що воно в голову ім лізе, — плачуть навкруги та й годі: і син плаче, і молодиця, і дівчина, а найбільше оті удови — так і заллється! — розповідав.
Після навчання Вересай надумав женитися. Перша наречена втекла з-під вінця. За вінчання з другою піп правив нечувану суму — 6 рублів. Із третьої спроби одружився й мав дочку Мотрю.
— Вообще же: багаті скупіші од тих, що своє зароблене мають: той то ківшок муки, дрібок соли, хліба кусок і пшона або крупів дасть, що має, а багатий — то ні! Тим то я й блею, ходючи по хатах: "Знаєте ви, люде добриї, що багатий за бідним не поспішиться, бо багатство дорогу у Царство Небесне перегорожає", — ділився.
Овдовівши, Вересай віддав дочку за теслю Аврама. Зять виявився п"яницею, та мав милість при панському дворі. Через сварку із ним Вересая ледь не закували в "бики" — кайдани, прикріплені до стіни. Мусив покинути хату й тікати із села "походом на ярмарок".
Після семи років сватання таки погодилася вийти за Вересая, щоб "де-небудь, бува, у шинку не вбили"
Через рік прибився до сусідніх Сокиринців. Село належало поміщикам Ґалаґанам. Тут жила вдова Пріська Сенчук. Знав її ще дівчиною — бувала на вечорницях, де він грав. Співуха й танцюристка Пріська ще тоді припала йому до душі. Тепер довідався, що вийшла заміж, швидко овдовіла, залишилася зі сліпою донькою й малим сином. Став Вересай її сватати, "щоб було кому доглядать". Зносив до неї все, що заробляв. Удова не заперечувала, але нічого собі не брала.
— Було, прийду до неї; стою та й співаю під вікном чи під древ"ю. Вона каже: "Не ходи ти до мене: сором мині од людей! Йди к чортовом батькові!" А я їй: "Не жени ти мене, матері твоїй біс! Іди за мене заміж, не одказуй!" А сам плачу.
Після семи років сватання таки погодилася вийти за Вересая, щоб "де-небудь, бува, у шинку не вбили".
— Ох, одружила мене з цим дідом його бандура: як прийде мене сватати, до й вижену; а як заграє на бандурі, — до й заверну! — згадувала.
Повінчалися за четвертак. На зиму Вересай збирав 8 пудів хліба (пуд — 16 кг) та 8 мірок сухарів (мірка дорівнювала 16–25 кг). Дружина розповідала, що був він ощадливим, навіть скупим, і гульнути не любив. Першим із кобзарів відчув зміни в уподобаннях людей:
— Було то колись, що нас много було кобзарів. Багацько було, вимерло! Тепер нема: се з лірами видумали чортзна-що! Воно, видите, простолюдія якась чудновата: не розуміє, що то краще. Їм аби що згук був — що кричить, що пищить, що аж в хаті іноді нічого не чутно, як загарає та ліра. А кобзарі дак добре діло: тихеньке воно, поважливе!
Тепер, у 1850-х, грою на бандурі почали більше цікавитися пани. Ґалаґани й гості, що приїжджали до їхнього палацу, кликали Вересая грати. Так він познайомився із Пантелеймоном Кулішем, який записував від нього думи. Вони листувалися: за сліпого кобзаря писав лакей під його диктовку. Куліш наполіг, аби той зберігав кожне Вересаєве слово незмінним. Особливо кобзар здружився із художником Левом Жемчужниковим. Той написав про нього в журналі "Основа". Тарас Шевченко 1860-го надіслав Вересаєві гроші й "Кобзаря" із написом "Брату Остапу від Т. Шевченка".
Ґалаґан улаштовує Вересаєві концерти в Києві. 1871-го він виступає на відкритті колегії Ґалаґана. Через два роки — на засіданні Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. 1874-го — на ІІІ Археологічному з"їзді й перед українською інтелігенцією. Потім поміщик повіз кобзаря до Петербурга.
Особливо Остап любив псальму "Про правду":
— Як у ярмарку станеш її співати, то пани й обійдуть, вони її не люблять. Тепер більше брехнею живуть.
Тож на концертах перепрошував слухачів, що, можливо, в ній "знайдеться про що-небудь обідне для них".
Консервативна кобзарська братія не схвалювала Вересаєвих концертів. За дружбу з панами дістав від них прізвисько Лабза — підлабузник. Недолюблювали й заздрили незрячому Вересаєві й у селі. Часто знущалися: лягали йому під ноги або клали поліно й сміялися, коли він летів сторч головою. Раз Остап підсміявся з дяка:
— Ой цур тобі, пек тобі, дяче! Яке в тебе серце гаряче!
Той підстеріг його під дверима й уперіщив по голові лопатою так, що та розлетілася. У Сокиринцях досі розповідають, що насправді п"яний Вересай замерз у кучугурі. Знайшли його, як зійшов сніг, і піп довго відмовлявся ховати тіло.
Точна дата ані його народження, ані смерті невідома. Кобзаря Вересая не стало наприкінці квітня 1890-го. За спогадами, у Сокиринцях на його першому могильному хресті ножем було вирізано: "Остап Вересай, 87 років".
6 дум
було в репертуарі кобзаря Остапа Вересая: "Про бурю на чорному морі", "Про втечу трьох братів з Азова", "Про Хведора Безродного-бездольного", "Про вдову і трьох синів", "Про отчима, сестру і брата бездомного", "Про невольника". Виконував духовні, повчальні та гумористичні пісні. Ліричні — ніколи
Князі подарували золоту табакерку
"Приведений був до залу зібрання сліпий малоруський бандурист Вересай, — писала газета "Санкт-Петербургские ведомости" від 4 березня 1875 року. — Середній на зріст, на голові жодної сивої волосини, лише борода здавалася дещо сивуватою. Родом із Полтавської губернії, колишній кріпосний, одягнутий в малоруську чумарку, підперезаний червоним поясом. Бандура на вірьовочці через спину... Як сліпий він не бачив, приведений у велике зібрання, що очі всіх звернуті на нього, а тому не соромився і співав сміливо".
На сцену Благородного зібрання його вивела 50-річна дружина в українському народному одязі. Репортера вразила краса її обличчя, гордовита постава та шляхетна поведінка. Зала на 800 місць не змогла вмістити всіх охочих послухати "українського Гомера", як називала його преса.
Професор Орест Міллер запросив кобзаря до Зимового палацу, де читав великим князям лекції з народної словесності. Вересай мав проілюструвати урок виконанням дум. Як нагороду за концерт йому подарували золоту табакерку з написом: "Кобзарю Остапу Вересаю от великих князей Сергея и Павла Александровичей".
Якось на базарі у Прилуках старого заарештували. Він показав начальству подаровану табакерку — і його звільнили. Відтоді Вересай її називав своїм "пачпортом". За вихваляння "золотою табачницею" на цеховій раді у Гадячі кобзарська братія постановила "відрізати торбу" Вересаю. Тобто відлучити від кобзарського цеху. Це позбавило його права кобзарювати.
3 
1
Коментарі
1