Об нас витерли ноги - під Верховною Радою зібралися родичі військовополонених

- Скажіть мені, я дочекаюсь свого сина чи ні?! - кричить мати полоненого бійця Миколи Герасименка, - Його на тридцять років засудити хочуть! От і скажіть, дочекаюсь, чи ні?!

21 серпня 2016-го під Верховною Радою України зібралися родичі військовополонених українських бійців. Це для них уже третій день протесту. Хочуть почути від уповноважених осіб про долю своїх близьких.

Близько 19:00 до них виходить Ірина Геращенко, уповноважена президента України з мирного врегулювання конфлікту на Донбасі. Її тісним колом обступають матері й дружини українських бійців. Навперебій ставлять запитання. Геращенко відповідає, не підвищуючи голосу. Багатьох жінок це починає дратувати.

- Я тримаю зв'язок із усіма мамами, - каже 46-річна Ірина Геращенко, - Зараз треба чекати, доки в Росії пройдуть вибори. Тоді можна буде вимагати щось особисто від Путіна. Зараз він просто шантажує полоненими. Від іншої сторони ми не можемо нічого вимагати. ДНР і ЛНР - територія безправ'я.

Мама Миколи знову починає плакати. Ірина Геращенко гладить її по плечах і намагається втішити.

 

- Чого ви стоїте? - обурюється висока жінка в одязі кольору хакі. Представляється Алою. Прізвища не називає. Каже, що не хоче підставляти власну родину,- Двадцять хвилин тому, коли її (Геращенко - Gazeta.ua) не було, ви мені розповідали тут зі сльозами усе. А зараз і самі не говорите, і мене зацитькуєте. Я волонтер. Два роки витягаю їх синів і чоловіків із полону. Лізу під кулі заради цього, а тепер вони не можуть їй нормальні питання задати. Бояться, що піде. І хай іде. Але спочатку відповість, чому зараз не ведуться жодні перемовини зі звільнення. Не виходить міняти "всіх на всіх" - будемо витягувати по одному. Уже робили так два роки. А тепер, виявляється, не можна. Вважають тут усіх за дурнів і витирають об нас ноги.

Втомлено сідає на стілець і дістає телефон. Біля Ірини Геращенко ще залишається кілька жінок. Запитують про долю своїх рідних і те, як на них вплинуть Мінські переговори.

- Я не можу того більше слухати, - з ледь вловимим акцентом каже Моніка Анрушевська, польська журналістка. У Києві мешкає з початку Революції гідності. Відходить убік і закурює, - Курва, у мене нервів нема. Не можу уявити, щоб депутат Сейму отак вийшов і говорив із матерями полонених. Вона без мікрофону, у перших рядах не чути, що говорить. І що нового почули мами? Геращенко сказала те, що можна прочитати у Facebook. Ніякої конкретики. Уявляєте, у нас не вірять, що в Україні є проблема обміну військовополонених. Буду робити про це матеріал, хоч якось висвітлювати.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Полонені бойовики не хочуть повертатися до своїх

Коли кидає недопалок в урну, Геращенко вже йде до авто. За нею біжать кілька жінок, на ходу щось запитують.

- Їй добре говорити: всі вдома й ночами спить спокійно, - Вікторія Пантюшенко поправляє на червоній металевій загорожі, яка відділяє жінок від входу до Верховної Ради, плакати з портретами полонених, - У мене чоловік танкіст. Полон із першого року війни. Нарвалися під час бойового завдання. Двох убили відразу, інші з групи потрапили до Макіївської колонії. З чоловіком спілкуємося лише листами. Їх передає "Червоний Хрест".

До гурту жінок підходить 36-річна народний депутат Надія Савченко.

- Вам сьогодні є де ночувати? - запитує у мітингарів, - Якщо ні, то я зараз подзвоню й організую автобус. Поїдемо до мене в офіс. Трохи далі, ніж готель "Либідь", але є душ. Помиєтеся й поспите.

Кілька жінок прямують за нею, інші залишаються стояти.

- Надя допомагає нам. Учора сказала, аби нам винесли стільці, - говорить Вікторія Пантюшенко, тримаючи в руках фотографію чоловіка, - За ці дні до нас виходили і Тимошенко. І Семенченко, і Павленко. В основному вони допомагають нам тут перебувати.

- А толку? - перебиває її Олена. З полону чекає сина. - Ніхто нікому нічого не каже. Он Геращенко зараз: я її питаю за свого. А вона товче мені про Асєєва і про Агєєва. Я курити почала від нервів. Добре, що син не бачить.

На вулиці стемніло й увімкнули ліхтарі. Вітер холоднішає й жінки починають вдягати куртки. Кілька разів пориви вітру валять залізну загорожу. Її піднімають три співробітники поліції й Моніка.

 

- Вам потрібно створити громадську організацію, - до жінок підходить чоловік з вусами у діловому костюми й кепці. Представляється адвокатом. Просить називати себе Олегом і без по-батькові. Сідає навпочіпки . А жінки оточують його півколом, - Так простіше буде вирішити ваші питання. Найкраще після Верховної Ради вам піти під посольство ООН. У будь якому разі вас помітять і повідомлять у Штаб-квартиру. Біда в тому, що в Україні не існує системи обміну полоненими. Законодавчо не існує. Потрібно брати приклад з Ізраїлю - там такі рішення приймають колективно усі депутати. У нас з початку 2014 року усе відбувалося в ручному режимі. Судді дзвонили з СБУ й казали: Так, відпускай такого-то сєпара під свою відповідальність. Міняти його будем. Зараз на цих суддів завели кримінальні справи. Веду кілька таких. Мені вже й самому ціла пачка повісток у суд прийшла - викликають як свідка. Племіннику 9 років, і тому в моїй справі повістка прийшла.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Назвали точну кількість українських полонених

Жінка в червоній куртці приносить термос із обліпихою. Вона - волонтерка. Раніше допомагала пораненим бійцям у військовому госпіталі. Розливає чай на всіх. Олег передає жінкам пакет із супермаркету. Пластикові контейнери з іжею ставлять на підлогу. Моніка роздає їжу мітингарям. На пропозицію взяти шматок м'яса відмовляється.

- Я не голодна. Краще он там мами сидять - їм дайте. Ви подивіться, ця нещасна їжа... Скільки зараз до нас перехожих підійшло. Усіх турбує, що вона на підлозі. А те, що на підлозі сидять мами військовополонених, нікого не обходить.

 

- Треба визначитися, що в країні: АТО чи війна, - знову вступає в розмову Олег. У цей час до натовпу підходить високий чоловік у сірому костюмі й починає прислухатися до розмови, - Якщо визнаємо, що це війна - притиснемо Путіна. Втратить свій міжнародний статус, бо стане військовим злочинцем. Йому ніхто із політиків руки не подасть. Для Путіна це страшніше, ніж втратити усі свої статки. Також одразу можна буде "крити" пунктами Женевської конвенції 1949 року. Там сказано, що полонені мають отримувати мінімум 4 листи в місяць. І тримати їх більше трьох місяців ніхто не має права. У нас підміна понять відбувається. Замість "полонених" кажемо "заручники". Світова спільнота на це не реагує. А от тримання у військовому полоні - це злочин, який не має терміну давності. Потрібно підключати світову спільноту для того, аби швидше звільнити ваших.

- Я ладна на колінах повзти,аби тільки свого сина побачити,- Роза, мати полоненого бійця із міста Рівне, не втирає сліз, - Хочу взяти автомат і розстріляти тут усіх, якщо вони не можуть нічого зробити. Отут ще будемо ніч стояти. Якщо на ранок нас не почують - перекриємо траси й будемо палити шини. Як на Майдані. Більше не знаю, що робити.

22:20. Моніка викликає таксі, аби їхати додому. Збирається йти й Олег. На площі перед Верховною Радою - кілька стільців. На них сидять жінки. Олена рукою підтримує огорожу, на якій висять плакати з обличчями полонених бійців.

×