– Ну, нема в мене здачі. Нормальні гроші носити треба. Сунете усі свої 200 гривень, де я на вас мєлочі наберу? – обурилася якось продавщиця пиріжків.
Її кіоск з'явився на трамвайній зупинці навпроти нашого офіса місяців зо два тому. Колеги швидко полюбили нову точку. Пиріжками скуповувалися майже всі. Хтось обирав круасани зі згущеним молоком, хтось – величезні "ромові баби". Співробітниця Галя щоранку брала на сніданок свіжі мафіни. Керівник відділу Інна надавала перевагу пиріжкам із бринзою й шинкою. Навіть Олена, яка твердила, що ненавидить мучні вироби, періодично приходила на роботу з пакетом бубликів.
У кіоску працювала типова совкова продавщиця. Пухкі щоки, накрохмалений білий халат і повна байдужість до клієнтів. Пиріжки віддавала без жодних емоцій, решту відраховувала неохоче. Та з часом я почав налагоджувати з нею такий-сякий контакт. Через місяць ми вже віталися. Ще через два тижні вона почала наперед відгадувати моє замовлення. А тиждень тому, коли я вкотре просунув їй 200 гривень за 7-гривневий пиріжок, не обурилася, а відповіла:
– Не маю здачі. Бери пиріжок, а гроші пізніше принесеш.
– Забуду, – попередив я.
– Я нагадаю.
Звісно, забув. Згадав наступного ранку. Дорогою на роботу звернув до кіоску. Але його на місці не виявилося. Зняли. Я уважно оглянув тротуар – чи не лишила продавщиця записку з контактами, за якими можна повернути гроші. Не лишила.
Ті 7 гривень лежать у шухляді робочого столу. Раптом кіоск із пиріжками повернеться.
Коментарі