До річниці Революції Гідності Gazeta.ua публікує новелу фіналіста конкурсу "Новела по-українськи" Олексія Чупи.
"Сни та інші страшні речі"
Страх – це те, що завжди діє на людину непередбачувано. Страх паралізує, страх мотивує, страх оголює нашу сутність в один момент, здираючи з облич маски краще за роки відвідувань найпонтовіших психоаналітиків. Те, як ти житимеш далі, залежить від того, чи зможеш ти витримати своє віддзеркалення щойно по тому, як прирослу личину здерто. Аякже, в більшості випадків на тебе дивиться з гладенької дзеркальної поверхні закривавлене лице зі шматками живого, м'якого і тремтливого м'яса на ньому. Похапцем ліпиш маску на своє місце, най приростає знову, хоча би в люди не соромно буде вийти. Мало хто викидає маску в смітник і терпляче чекає, поки жива рана загоїться. Мало хто.
Останні кілька днів Бембі жив у такому страху, якого ще не знав у своєму житті. Смикався від кожного звука, особливо нервував, зачувши кроки у під'їзді, а надто, якщо було чути: йде не одна особа, а кілька. Мобільник вимкнув, дістав батарею та сховав під старою половицею, стаціонарний телефон розкурочив і викинув у відро для сміття. Щоправда, сміття так і не виніс. Він взагалі не виходив із квартири останніми днями. Та що там із квартири – він зі своєї спальні майже не виходив, лише короткими перебіжками до туалету або до кухні по їдло. Щовечора, влягаючись спати, він барикадувався зсередини, щоб у разі чого його не взяли нахрапом, зненацька. Поруч із ліжком, на підлозі, вкладав куплену кілька місяців тому бейсбольну біту, на підвіконні залишав заряджений електрошокер. Вимикав світло і лягав спати, здригаючись від кожного скрипу. Снилося йому таке, що прокинутися по швидше і видхекатися було справою життя або смерті. От тільки сни кепські траплялися, неконтрольовані – душили і не відпускали.
Бембі ніколи не був боягузом, він ніколи не переймався кількістю і фізичними даними супротивника. Закон його також не дуже цікавив: коли вже вліз до бійки, то гамселив, поки супротивник не переставав чинити найменший опір, або поки його самого не забивали до втрати свідомості. Те, що на ньому після сутички може висіти чиясь смерть, його не хвилювало. І у школі, і в армії, і в середовищі футбольних фанатів його міста, де Бембі свого часу був ватажком, його поважали, хоча і не долюблювали.
Через такий характер його стосунки з жінками завжди нагадували спаринги кікбоксерів. Ні, він не бив їх, але був несамовито нестерпний, та і жінок обирав відповідних, від чого його помешкання ставало ареною бойових дій, як тільки в його шафі з'являвся жіночий одяг, у ванній кімнаті - всі ці жіночі прибамбаси, а на цвяшку при вході - другий комплект ключів. Вони відведений суддею час кружляли в ринзі квартири, часом знесилюючись і спираючись на стіни, немов на канати. Близькі чергової пасії виконували роль її секундантів, а його ніколи ніхто не підтримував, остерігаючись потрапити під гарячу руку. Зі спарингів Бембі виходив з порізаним серцем та понівеченою печінкою, але неодмінно непереможеним.
Його в принципі усе влаштовувало і він охоче прожив би так усе своє життя, аж ось одна з його чергових жінок, Карина, почала навантажувати його тим, що ось, мовляв, тобі скоро тридцятка, друже, а ти досі перебиваєшся випадковими заробітками. Мовляв, це ненормально, Бембі, почни бізнес. Хоча який в дупу бізнес, ти ж псих, - продовжувала вона, - ти й півроку не пропрацюєш, когось угрохаєш і сядеш. Бембі задоволено усміхався і театрально розводив руками у саднах та порізах.
- Я ось що думаю, - вантажила його далі Карина, - в мого папіка є знайомий військовий, він на дні народження в мамки якось напився і жалівся, що їм зараз спецпризначенців не вистачає для охорони громадського порядку під час мітингів. Типу, у країні бардак, криза, всі діла. Рано чи пізно люди підіймуться і почнуть закопувати олігархів та вішати політиків. А може й не почнуть. Ніхто ж не знає. Але якщо почнуть, то тоді кожен боєць на вагу золота. А ти, Бембі, пиздишся, як бог. Думаю, тобі там зрадіють.
Карина пішла від нього за два тижні, але звести зі знайомим папіка встигла. Ось так Бембі і опинився у Беркуті. Платили більш ніж достатньо, останніми роками в усій країні зарплатню, за великим рахунком, тільки їм і підіймали, робота була неважка - по команді входити до автобуса чи виходити з нього, перегруповуватись, відтискати людей від об'єкту захисту або (і це найкраще!) просто опрацьовувати всяких ушльопків кийком. Бембі був щасливий. Одного дня навіть, повний вдячності, він передзвонив Карині і запропонував вийти заміж. Карина згадала його закидони, недовго подумала і відмовилась.
Бембі не засмутився. Щось там собі прикинув, порахував, взяв великий кредит, зробив хороший ремонт у квартирі і купив простеньку автівки.
Він працював уже другий рік, більшою мірою їх ганяли в плані військової тактики, лише час від часу вивозячи з бази до Києва – забезпечувати порядок на мирних зібраннях. Зібрання щоразу виходили дедалі менше мирними, бо в цій країні протестувальників прийнято не слухати за жодних обставин, від чого в них потихеньку закипали лють і безнадія.
Кілька разів Бембі з радістю чув довгоочікувану команду "фас!" Під час четвертого "фасу" (під Українським Домом, він чітко це запам'ятав) хтось із натовпу смикнув його за рукав і з силою потягнув на себе. Бембі, не дивлячись, навмання загатив кийком з права, і, лише повернувши в той бік голову, побачив, що тягне його молода білява дівчина. Її обличчя було заховано за медичною маскою, очі перелякано дивились на нього, а понад бровою вже починала текти кров від його удару. Дівчина хиталася, але не відпускала його руку. Бембі смикнувся кілька разів, намагаючись вирватись, проте білявка намертво вчепилася в нього, з-за її спини до нього простягнулася ще одна рука, цього разу чоловіча, намагаючись вхопити за горло. "Ах ти ж!" - подумав Бембі і ще двічі коротко і страшно вдарив дівчину по голові, вона м'яко осіла, падаючи на сходи. Бембі, уже оскаженівши, роздавав удари наліво й направо, не рахуючи поранених ним і не намагаючись стишити силу удару. Якийсь туман заволік йому очі, Бембі нічого не бачив перед собою, він лише гатив навсібіч, відчуваючи під кийком глухі удари, щоправда ще краєчком ока встиг помітити, як забиту ним дівчину тут же підхопили на руки і кудись винесли із натовпу.
Тим вечором, коли їх завезли на базу для відпочинку, Бембі тільки й думав про ту білявку. Спершу йому було соромно, що він вдарив жінку – він ніколи собі такого не дозволяв, навіть коли коханки доводили його до шаленства. Тато вчив його, що жінок б'ють лише виродки. Потім він пригадував кров на її обличчі, затуманені від болю та несподіванки сіруваті очі, міцні відьмацькі кігті на своєму зап'ястку, які залишили сліди навіть через тканину уніформи. Бембі закотив рукав, погладив свіжі червоні садна на шкірі і замріяно подумав, що з тією дівчиною він би спробував жити довго і щасливо, бо ж ніхто досі не тримав його так сильно, ніби бачив у цій хватці сенс усього життя. Бембі збудився від цих думок, знітився і закрокував казармою. Сховався в туалеті, подрочив. І аж тоді його думками заволодів неспокій. Він, мов учень початкових класів перед директорською, потупцяв півгодини біля дверей кабінету свого начальника, але так і не наважився зайти. Втім, Іванич несподівано вийшов сам і, налетівши на розгубленого Бембі, здивувався:
-Ти чого?
-Іванич, - розпочав Бембі, - таке діло. Я вранці дівку якусь під час мітингу сильно вдарив.
-І що? – не зрозумів той.
- Тричі. Боюся, як би вона не вмерла, чи калікою не стала.
- Ого, тричі, - присвиснув Іванич, - мабуть вмерла.
- І що робити?
- Та нічого не робити. Заспокойся, синку, - Іванич довірливо поклав руку на плече Бембі, - по-перше, в тебе був наказ, ти виконував роботу. А по-друге – нема чого шастати по мітингах, якщо ти баба. Сиди вдома борщі вари, дурна. Отримала по голові – сама винна. Не парся, словом, завтра новий бій. Щоб був у порядку.
- Завтра знову? – вперше не зрадів майбутньому замісу Бембі.
- Угу, - щасливо заусміхався Іванич, - нам черемуху підвезли, будемо бендерню завтра пригощати. Ну, тримайся! Протигаз не забудь.
Бембі мляво відсалютував Іваничу навздогін і пішов до себе. Завалився на ліжко і, провалюючись в сон, думав і думав про білявку. "Завтра знову туди ж… цікаво, вона прийде?" І тут же сам собі й відповідав: "Та яке ж прийде, я їй так в'їбав…"
Білявка не прийшла ані назавтра ані жодного дня потім. Бембі просився в перші лави, виглядав її, не знаходив поглядом і потім, розчарований цим, лупив за командою всіх підряд. Поступово це увійшло в його звичку, можна навіть сказати, що це стало його хобі, і він кілька разів навіть дозволяв собі починати атаку першим, без команди. Іванич в таких випадках голосно матюкався і запізніло віддавав наказ. Білявка не приходила на демонстрації так довго, що Бембі забув про неї згодом.
І все так і тривало. Виклик з бази, дорога в автобусі, тиждень чи трохи більше на справжній, веселій і душевній роботі, потім – повернення додому і рутинна щоденна підготовка. В кінці кварталу – неодмінне підвищення платні. Бембі був щасливий.
Йшов час, він наїдав собі карму та не мав страху і планів. Але жахіття почалося, як це завжди і буває, несподівано.
З тиждень тому Бембі серед ночі підірвав з ліжка дзвінок мобільного. Їхню частину терміново збирали та підіймали по тривозі. За годину вже відправили в дорогу.
- Куди їдемо? – запитав Бембі заспаного колегу на сусідньому кріслі.
- Врадіївка якась, ніколи не чув.
-А шо там?
-Розберемося, - позіхнув сусід і заснув.
Затим Бембі також провалився в сон. Вранці їх зупинили в центрі якогось зашарпаного містечка, неподалік відділку міліції. Будівля виглядала жалюгідно – вибиті вікна, сліди підпалів і кров на сходах. У чорних віконницях всередині відділку було видно перелякані пики міліціонерів, які при вигляді підмоги помітно зраділи. Через дорогу від переляканих міліціянтів стояла група накручених місцевих, в основному чоловіків. Деякі у кіптяві та з арматуринами в руках. Бембі із задоволенням оглянув місцевість, зауважуючи, що місцеві починають підходити, а значить, рано чи пізно будуть сутички. Він потягнувся, покрутився на місці, розминаючи задубілі в дорозі кінцівки. Глянув у високе липневе небо і усміхнувся, передчуваючи гарний день.
Але потім все пішло не так. Їх навіть не вишикували перед мітингарями, не дали пережити цього солодкого відчуття, що "ось-ось". Промаринували цілий день у автобусі, не даючи вийти ані в туалет, ані просто розім'ятися. Що тут у них, в цій Врадіївці, сталося – ніхто не казав. Бембі лише сумно зиркав на натовп, який цілий день пікетував відділок, час від часу закидаючи міліціонерів у засідці камінням, а під вечір, попри те, що ситуація значно наелектризувалася, примудрився навіть заснути.
Потім була команда на вихід, шикування перед автобусом і блокування входу до відділку. Події пішли у звичному руслі, Бембі відчував, як його починає ковбасити від адреналіну. До нього повернувся хороший настрій. Вже сутеніло, коли Іванич дав нарешті відмашку. Загін рушив на протестувальників, погрюкуючи кийками о щити, але натовп не посунувся, як це зазвичай бувало, ані на крок назад. Навпаки, зсунулися щільніше, зчепилися ліктями. Бембі тільки хмикнув про себе, подумки приміряючись, кого би ударити першого.
Аж ось з-за спин чоловіків у першому ряді випірнула немолода уже жіночка, - сухенька і згорблена. Бембі миттю згадав про свою матір і збився із зарядженого настрою. Жінка і справді нагадувала його матусю: мала таку само зачіску і зріст, ходу мала впевнену.
Чекайте, синочки, скуштуйте хліба-солі! - голосно закричала вона Бембі та його колегам.
Після цього в неї в руці звідкілясь виникла пивна пляшка із ганчіркою, запханою в горлечко. Вона розвернулася до чоловіків, хтось цвіркнув запальничкою і, раніше, ніж Іванич устиг бодай щось помітити та якось відреагувати, жінка стала просто перед Бембі, потягнула його щит, відхиляючи до себе, і з усієї сили вдарила пляшкою із запаленою ганчіркою йому по шолому.
Що було далі, Бембі слабо пам'ятав. Єдине – йому було страшно. Вогонь був у нього перед очима, шолом миттю став розпечений, запалала його форма, навіть ввижався у цих бензинових випарах запах підсмаженого м'яса. Бембі вирвався з першого ряду, ломанувся назад, через своїх же, валячи їх на землю, а декому навіть передаючи цей вогонь народної люті. Він намагався скинути екіпіровку, але йому погано виходило, бо в паніці він не міг ані зірвати шолому, ані куртки. Він забіг було до приміщення відділку, де сиділи остаточно оторопілі від усього міліціянти, проте далі перших дверей його не пустили, випхавши на вулицю. Його товариші по роботі стояли із роззявленими ротами, забувши про команду Іванича. Жіночка, що їх заатакувала, також загорілася, але вогонь на її старій, іще радянській домашній сукенці загасили майже миттєво.
Люди ж, скориставшись такою панікою в рядах спецпризначенців, пішли в атаку. В юрбі з'явилися вила та короткі саперні лопати, звідкілясь ззаду полетіли цеглини та просто каміння. Бійці, прикриваючись щитами, відступали до входу в райвідділок. Десь збоку від них голосив Бембі, уже не бігаючи, а просто катаючись по землі. Кілька місцевих намагалися збити з нього вогонь, гамселили його куртками та палками, один засипав Бембі піском з будівельної купи в кількох метрах від них. Врешті бійців загнали до відділку і, не випускаючи звідти, вимагали зустрічі з міністром МВС. Над невеличкою площею лунало "Фашисти! Фашисти!", попереду була однозначно нелегка ніч, а за нею вочевидь – і нелегке життя.
-Які фашисти, чому фашисти? – отетеріло думав Бембі, провалюючись у чорні сни, коли його за п'ятнадцять хвилин заносили до карети швидкої.
Чим там у них закінчилося в тій Врадіївці, він не знав. Та йому й нецікаво було. Після кількох тижнів у опіковому центрі Бембі повернувся додому. Медики казали, що йому пощастило, що він просто залізний – не лише вижив, але і опіки отримав хоча і доволі важкі, але такі, що не завадять йому працювати на далі.
Посидиш вдома на лікарняному, потім візьмеш відпустку, - радили вони, - а до середини осені будеш в порядку. Тримайся, синку.
Так чи інакше, але Бембі повернувся додому. Повний страху і відчаю. Він почав ловити на своїй приватній хвилі існування такі сни, що йому не хотілося жити. Майже щоночі йому снився вогонь.
Першої ж ночі по поверненню з лікарні, коли Бембі сторожко, але задоволено розтягнувся на улюбленій домашній канапі, він бачив жахіття. Снилося, що він сидить на цирковій арені, просто посередині жовтого, чомусь встеленого старим паркетом, а не засипаного піском циркового кола. Сидить при столі, уставленому темними пивними пляшками зі скла. Судячи із запаху, який протяг доносив до Бембі, у пляшках був міцний чорний чай. Просто напроти нього, з іншого боку столу сидів якийсь дуже знайомий дядько. Дядько мав пишну бороду та окуляри. Тримав пляшку в руці, посьорбував з неї чайок та дивився з огидою на Бембі. На глядацьких місцях вгадувався аншлаг, хоча там і панували темрява і тиша. Холодні й засудливі погляди штрикали його в спину викрутками. Бембі відчув, як у нього виступив піт.
- Звідки я тебе знаю? - запитав він бороданя.
Той у відповідь презирливо усміхнувся, видобув звідкілясь сигаретку і запалив. Над столом акуратними хмаринками закружляв сивий дим, але Бембі здалося, що він чує сморід паленої гуми.
- Як почуваєшся, песику? - порушив нарешті мовчанку бородатий.
- Чого це я песик? - обурився Бембі.
- Ну а хто ж ти?
- Людина, - дещо невпевнено промугикав він.
- Хо-хо, ви чуєте, панство? - звернувся бородань до невидимої аудиторії. - Цей пес, що вбиває людей за єдиною командою господаря, вважає себе людиною!
Довкола засвистіли й затупали ногами, в бік столу, за яким вони сиділи, з трибун полетіло каміння. Бембі отримав кілька болючих ударів по шиї, бородатому поцілили в обличчя, від чого скельце його окулярів трісло та проросло павутинкою. Кілька цеглин потрапили на стіл і перекинули пляшки. Ті з брязкотом закотились під стіл, з них засюрчало. Чай вільно розтікався підлогою, утворюючи під столом величезну калюжу. Бембі хотів було зірватися з місця і помститися кривдникам, але зрозумів, що його кінцівки примотані до стільця скотчем.
- Бачиш, песику. В тебе, як у тварини, існує реакція тільки безпосередньо на подразник. Причинно-наслідкові зв'язки - це те, чого тобі не допетрати. Ти не в стані навіть почати розбиратися в тому, що стало причиною. А я - людина. Я розумію, песику, що це все не просто так, що людей треба ще довести до того, аби вони тебе закидували юрбою, та ще і - прошу зауважити - мене, авторитетного і безневинного, із тобою разом.
Бородань зняв побиті окляри, випустив важку хмару тютюнового диму в лице Бембі.
- Твоя проблема в тому, що ти сліпо служиш своєму господареві, тому хто наповнює твою мисочку і прибирає за тобою гівно. Це хороша риса, якщо ти - тварина. Але ти людина, ти чоловік, ти навіть громадянин, - дядько гидливо скривився га Бембі, - у тебе ж , сучий ти сине, мають бути гідність і гордість. В тебе є людське і громадянське право вийти з підпорядкування у злочинців.
- А ще в мене є наказ.
- Який на хуй наказ?! - скипів бородань. - Калічити і убивати? А як же твоя честь?
- Моя честь - виконання наказу.
- Я зрозумів. Я все зрозумів.
Дядько устав зі стільця і обійшов колом стіл із пляшками, стілець із Бембі і калюжі, що витікли із пляшок.
- На твоє нещастя, виродку, ти і твої, так би мовити, побратими та однодумці, - відкашлявся на цих словах бородатий, - не уникнуть заслуженого покарання. Українці - святий народ, ми можемо силою думки перетворювати прощення на праведну лють, а чай - на бензин! Спустити ляльок! - раптом голосно і страшно крикнув він кудись вгору.
Бембі не встиг навіть здивуватися, аж згори, і справді подібні на ляльок-маріонеток, підвішених за шию на грубезних мотузках, спустили весь їх загін. Бембі з жахом дивився на цих мертвих чоловіків, з якими він служив не один рік, на вивалені язики та посинілі обличчя, на тяжкі військові черевики, що не діставали до землі якихось кількадесят сантиметрів. Впізнавав когось, когось ні. Раптом повішені закружляли по колу, затанцювали, ніби десь вгорі, під куполом, запрацювала карусель. Серед танцюристів він устиг помітити Іванича.
- Начальство запрошує тебе до танцю! - знову вступив бородань. - Це наказ!
Переляканий до смерті Бембі лише коротко поскиглював. Його завжди переконували, що він ніколи не відповідатиме за свої дії, і від того, що його так обманули, йому було по-дитячому страшно.
Бембі зібрався було просити помилування, але, тільки-но відкрив рота, то відчув, як знайома уже рука боляче вчепилася йому в ліву щоку і затулила рота. "Ох, невже?!" - майнуло йому в голові. Втім білявка, яка і справді стояла у нього за спиною, не дала йому довго думати. Відпустила рот, Бембі ковтнув повітря на повні груди й почув, як вона шорхнула о коробок сірником, запалюючи. Зауважив дивний жест бороданя, від якого калюжі під ногами миттєво й різко запахли бензином. З-поза його плеча полетів у калюжу запалений сірник, під ногами стало гаряче, його побратими у зашморгах закружляли над головою веселіше.
Публіка на трибунах дивилася мовчки. Із сумом, із розумінням, без жалю.
Бембі охопила паніка, він намагався якось вирватися із пастки, але тільки й міг, що смикатися і верещати. Раптом бородань наблизився до нього впритул, заспокіливо торкнувся плеча:
- Не верещи так. Умирати треба гідно. От дивись на мене.
Він обійшов стіл, уже завойований полум'ям, всівся на охоплений вогнем стілець і спокійно дивився на Бембі.
- Я просто проконтролюю, щоб ви, виродки, потрапили саме до пекла. І щоби за жодних обставин звідти вас не випустили. Просто проконтролюю, - кинув він у бік палаючого Бембі.
Бембі востаннє смикнувся, закричав, згадав, що цього бородатого він бачив на п'ятидесятигривневій купюрі і вивалився зі свого жахіття на мокре від поту і слини ліжко. Був уже ранок, спати не хотілося.
Від цього сну Бембі виходив цілий день. Він мимоволі пригадував усіх побитих ним упродовж життя людей, думав про речі, які ніколи до цього його не турбували. Вдягнувся навіть, щоб зганяти до церкви неподалік, але почув у під'їзді декілька голосів і перелякано забився в куточок у спальні. До вечора він так самого себе накрутив, що в нього не залишалося жодних сумнівів: за ним прийдуть просто сьогодні вночі. Бембі заніс до спальні їжу, приготував засоби захисту і забарикадувався. Всю ніч сидів, нашорошений, чекаючи на штурм. Вранці виснажився і заснув.
Уві сні він також спав. Розбудила його гучна горлова команда Іванича. Всі вони, ніби так і треба, просто у автобусі почали відрізати собі голови широкими мисливськими ножами. "Дивно, а як це може бути, щоб наші голови відтинались так легко, і щоби з ран не лилася кров?" - здивувався Бембі, відчуваючи, як ніж ходить в нього під шкірою. Потім голова опинилася у нього в руках, вона була м'яка і трошки волога, вгиналась під пальцями і залишала на них мокрі сліди . Бембі покрутив її, ніби м'яч, а потім легко, мов вчорашню газету, зіжмакав, скатав у нерівну кульку та запхав у стравохід. Відтепер він чітко відчував, як його мозок та очі перекочуються шлунком.
- Готові, синки? - заволав Іванич.
Обезголовлені синки хрипко затрубіли своїми оголеними трахеями, як духовий оркестр і, на ходу набиваючи собі на обрубки ший захисні шоломи, посипали до виходів з автобуса.
Перед ними відкрилася величезна, засніжена площа, в центрі якої до неба рвалася висока стела. Надворі був відчутний мороз, стояла глибока ніч, яка ось-ось повинна була перевалитися через якусь позначку, ніби п'яничка під паркан, і стати раннім ранком. Іванич вишикував їх поруч із бійцями інших частин і, показуючи правицею в бік невідь-звідки виниклої барикади, де товклися з кілька сотень чоловіків, віддав наказ:
- Синки! Барикаду бачите? Свиней на барикаді бачите? Розганяйте їх нахрін! Полонених не брати, нема що з ними тягатися потім! Калічити дозволяю, але намагайтесь нікого не убивати! Вперед!
Бійці схвально і радісно загелготіли своїми обрубками під шоломами, згрупувалися та понеслися у вказаному Іваничем напрямку.
На барикадах їх явно чекали і, щойно вони наблизилися, зустріли справжнім градом із каміння. Бембі з колегами намагався вдертися на барикаду, але чоловіки стояли рішуче і міцно. Перші дві хвилі наступу не дали жодній зі сторін переваги. Бембі бачив, як понесли двох чи трьох закривавлених захисників барикад, кількох з їхніх лав так само серйозно поранили. Іванич дав команду відійти трохи і перегрупуватися. Як тільки бійці зайняли нову позицію, на залишене ними місце з-за барикади посипалися, як горох з банки, її захисники. Останніми хвилинами їх стало на порядок більше, майже всі були в будівельних касках і озброєні палицями. "І не спиться ж їм, блядь, - завурчало десь у животі Бембі, - що за люди, зима, мороз, ніч, а вони зі спецназом воюють."
Іванич дав новий наказ атакувати, синки рушили на людей, горланячи обрубаними трахеями щось незрозуміле, а ті співали якусь туманно знайому Бембі пісню. Захисники знову відбили атаку, і ось тут почалося пекло.
Раптом задзвонили в дзвони кілька церков неподалік площі. Бембі і друзі, не зовсім розуміючи, що відбувається, намагалися розважати одне одного, пританцьовуючи під передзвони гангамстайл. Іванич із якийсь десяток хвилин нервово говорив із кимось по телефону, затуляючи вільне вухо, щоб церкви не заважали. Потім розлючено вибив розмову і знову дав команду штурмувати.
Але, рушивши на барикади, Бембі зрозумів, що щось не так. Рікою, справжньою рікою стікалися на площу цілі тисячі людей, розбуджені церковними дзвонами. Коли зав'язалася рукопашна, стало ясно, що зараз їх розтопчуть. Бембі гатив в усі боки, не шкодуючи сил, але на місці одного пораненого миттю з'являлося двоє чи троє взамін, зліших і рішучіших. Вони хапали його за руки, за горло, били у відповідь. Певної миті Бембі все-таки не втримався на ногах і тут же відчув, як кілька людей підхоплюють його на руки, гостро вгризаються кігтями в кінцівки і тягнуть у різні боки. Бембі, безголовий Бембі загубив свій шолом, той покотився снігом, шмигнув людям під ноги, як вгодований чорний котяра. "Бути біді", - пронеслася у його голові остання думка, і наступної миті ті, що тримали його, різко потяли в різні боки. Бембі відчув, що рветься майже рівно посередині, почув страшний тріск і прощальним поглядом помітив, як з нутра його у повітря вирвалася, наче з подушки, хмара пташиного пір'я.
Бембі прокинувся, вслухався у перелякане своє серце. Прокидатися роздертим - значить не прокидатися зовсім. Значить жити у передчутті жахіття, боятися, чи не прогавив ти момент, коли воно почалося.
Бембі згадував минулі кілька років роботи, згадував побитих ним і переконувався, що своєю смертю він не помре. Щовечора барикадувався в спальні і напивався, аби не бачити снів. А вони все одно приходили.
Бембі продирався з кошмарів, ставав перед дзркалом і рзмовляв зі соїми нвими друзями.
"Чорт забирай, Бембі, - каже йому світлий янгол, - просто зміни роботу на таку, де тебе не зможуть змушувати порушувати закон. І все, Бембі."
"Да-да, песику, - каже чорний, з обличчям того дідуся з п'ятидесятигривнівок, - зміни роботу. А кредити, яких ти набрав, віддаватимеш потім, розпродаючи внутрішні органи? Сиди і не рипайся. Кісточку маєш, що тобі ще треба?"
Звісно ж він слухає чорного. Він же був єдиним, хто пообіцяв бути із ним навіть по смерті. Гарний песик, гарний.
3 
1
Коментарі