"У нас набагато більше шансів і можливостей вийти з цієї ситуації з користю для себе, не стати втраченим поколінням, суспільством, країною"

XV Міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz відбулися 6–8 вересня в Чернівцях. Події проводили в Літературному целанівському центрі, готелі Central Magnat Cinema та ресторані "Бартка". За словами директорки фестивалю Євгенії Лопати, фокусом заходу стали презентації знакових видань про опір і боротьбу українців

 

6 вересня, 17:45

– Це книжка, якої ти не написав, але зібрав її. У час, коли сам не дуже знав, що казати. А тепер вона має величезний успіх у світі, перекладена понад 15 мовами, – каже модератор зустрічі, літературний критик і редактор Олександр Бойченко, 53 роки. З поетом і перекладачем, 45-річним Остапом Сливинським, розмовляє про укладений тим "Словник війни", який торік випустило харківське видавництво Vivat. Складається з розповідей українців на початку повномасштабної війни, кожна з яких зосереджена довкола якогось слова та є його своєрідним тлумаченням.

– Книжка з'явилася сама собою, ніби всупереч тому, що її не мало бути. Взагалі радів би, щоб ніколи не було, – говорить Остап Сливинський. – "Словник війни" виник із неможливості знайти слова, щоб описати нову реальність. З усвідомлення такого собі внутрішнього паралічу після 24 лютого 2022-го. Стан браку слів тривав, доки зрозумів: те, що в мене всередині їх немає, не означає, що німота панує довкола.

– "Словник війни" постав як результат розмов у часи, коли виявилося, що мова руйнується, – продовжує Олександр Бойченко. – З одного боку, з'явилися слова, яких раніше не було, бо позначають реальність, якої не було. З іншого, звичні слова – від автобуса до яблук – набувають зовсім інших значень. Їх вловили люди, які не є професійними літераторами. Вони не стараються продукувати якісні метафори, але трапляються перли.

Наприклад, один чоловік до повномасштабної війни любив казати "бомбезно", "бомба-ракета", "я в танку". Заявляє: "Після пережитого таких слів ніколи не вживатиму". А одна жінка говорить: "У польській мові pokój – це і кімната, і мир. А в нас тепер ні кімнати, ні миру". Інша приїжджає з Маріуполя в Чернівці вагітна, а дитина завмерла. Лікар їй каже: "Десь у третини тих, хто приїхав звідти, завмерли діти". Відповідає: "Вони вирішили не народжуватися". Це вже симфора – злиття метафори з дійсністю. Поет мусить усе життя працювати, щоб досягти такого рівня, а тут підкидає сама реальність.

– Життя не готувало до того, що доведеться спілкуватися з великою кількістю людей про травматичні речі, – продовжує Остап Сливинський. – Мене запитують, що це взагалі за книжка. Досі не маю відповіді, але для себе називаю її збіркою антиінтерв'ю. Проводив не класичні інтерв'ю з чітко визначеними ролями учасників, а партнерські розмови.

Після презентації словацького видання в Братиславі до мене підійшов професор університету і зі скепсисом заявив: "Ви опоетизували монологи, відчутно руку поета". Відповідаю: "Покажіть на конкретній сторінці конкретний рядок, де відчули мою руку". Кажу йому, що люди можуть так мислити, навіть якщо далекі від гуманітарної сфери, а за все життя прочитали дві книжки. Опинилися в обставинах, які радикально відрізняються від усього, що вони переживали. Коли намагаються знайти слова, якими можна це виразити, починають говорити метафорами.

Усі монологи – це те, що почув сам або отримав у написаному вигляді від колег, які долучалися до проєкту. Багато людей казало такі речі, коли описувало свої обставини та відчуття. Зрозумів, що рамки нашого досвіду загалом схожі. Найцікавішими мені були розповіді, які свідчили про щось індивідуальне – особливу ситуацію або специфічний спосіб говоріння про неї. Фрагменти, в яких у співрозмовника відкривалося метафоричне мислення і він піднімав свій випадок на рівень універсального значення. Це траплялося частіше, ніж очікував.

Перший період роботи над книжкою відбувся, коли волонтерив у Львові – спочатку на вокзалі, а потім у прихистках для вимушених переселенців. Це були спонтанні розмови, з яких мимоволі щось запам'ятовував. Не брав контактів, але інтуїція підказала уточнювати імена та звідки приїхали. Потім став запитувати про важливі слова та їх відчуття. Виявив, що люди замислюються над тим, як використовують мову.

Почав публікувати фрагменти розмов у фейсбуку. Знайомі й незнайомі люди захотіли ділитися своїми та почутими історіями. Зрозумів, що не можу бути єдиним їх транслятором. Так з'явилося 20 співавторів. Зібрали 76 історій, які увійшли до видання.

7 вересня, 13:00

– "Закладка" містить тексти непрості. Їх нелегко читати, але це гарна поезія. Чи включено сюди вірші, написані після початку повномасштабного вторгнення по свіжих слідах? – звертається директорка фестивалю Meridian Czernowitz, 29-річна Євгенія Лопата, до поета й речника Міністерства оборони України Дмитра Лазуткіна, 45 років. Обговорюють його поетичну збірку "Закладка", що вийшла 2022-го у львівському "Видавництві Старого Лева", а цьогоріч здобула Шевченківську премію.

– Після отримання Шевченківської премії видавництву було важливо перевидати книжку – з іміджевої та, можливо, комерційної точки зору. Щоб було цікавіше, вирішив додати вірші, які, точно знав, не увійдуть до моєї наступної збірки, але водночас якось мені бриніли, – каже Дмитро Лазуткін. – Нове видання доповнено трьома текстами, що їх написав уже під час служби у Збройних силах України, але до того, як став речником Міноборони.

Після 24 лютого спочатку працював воєнним кореспондентом на Київщині, Чернігівщині, Харківщині, Донеччині. Більшість віршів у перших двох розділах збірки створив саме під час цієї роботи. Вони трохи різні й тепер мені навіть дещо чужі. Тексти, які пишу відтоді, жорсткіші. Вони продовжують тенденцію таких собі репортажів-оповідей. Усе ґрунтується на реальних подіях, герої не вигадані.

Під час війни така інтенсивність подій, що багато забувається. Можливо, тому пишу такі вірші. Щоб ми фіксували речі, емоції, стани – все, що з нами відбувається. Нинішня посада передбачає трохи іншу роботу зі словом. У ній чимало політики, стратегічної комунікації й того, що не зовсім сумісне з літературою. Але багато написав під час перебування на фронті. Поезія з'являлася, тому що спілкуєшся з людьми та втрачаєш їх і постійно перебуваєш у насиченому інформаційному полі. А приїжджаєш до Києва чи Львова й розумієш, що там цього не уявляють.

 

Моя наступна книжка "Будемо жити вічно" вийде в листопаді. Це теж історії-репортажі. Чимало віршів уже перекладено – польською, литовською, англійською. Сподіваюся, ці тексти якось заживуть за кордоном. Мій досвід на міжнародних онлайн-фестивалях показує, що відгук є. Як кажуть іноземці, таке не могла написати людина, яка там не була. Ну от я людина, яка там була.

7 вересня, 17:30

– Ірина Цілик створила важливий твір нашої доби. "Тонкий лід" – одна з перших поетичних панорам із рефлексіями про складнощі повномасштабного воєнного часу, – каже поетеса та військовослужбовиця, 29-річна Ярина Чорногуз, під час розмови про збірку письменниці й режисерки, 41-річної Ірини Цілик, "Тонкий лід", що ви­йде в листопаді у видавництві Meridian Czernowitz. – Ти багатогранна мисткиня, якій вдається бути органічною в різних видах і жанрах мистецтва. Але обрала саме поезію, щоб описати наше сьогодення.

– Дивно почуваюся у стосунках із цією книжкою, – говорить Ірина Цілик. – У мене давно не виходили такі авторські, інтимні висловлювання. Пишу небагато, особливо поезію. Вона часом приходить, коли сама цього хоче. Раптом відчула вже трохи навіть забуту невпевненість у собі, яка буває в початківців, синдром самозванки.

У збірці є давніші вірші, які читаються досить свіжо й сьогодні. Але основний масив текстів написано під час повномасштабного вторгнення. Не можу сказати, що обирала поезію як більш доречний жанр. З усіх доступних мені інструментів це, мабуть, єдиний, який не дуже контролюю.

Не всі жанри під час війни пасують для швидкого рефлексування. Але поезія – в цьому королева, яка вміє зупиняти миті, консервувати емоції, згустки, видихи прожитого. Ти в цьому побачила панораму, а для мене це все ще частинки пазла.

Назва збірки ніби банальна, певне кліше, але точна. Це про стан, у якому перебуваю постійно. Ідеш крок за кроком, але боїшся провалитися та утворити собою гострі розлами, якими страшно поранити себе й інших. Цей знайомий багатьом стан найбільше провокує різниця наших досвідів. Ми разом, а водночас розділені, бо проживаємо війну по-різному. Досліджую це з різних боків. Окрема тема віршів – відчуття провини перед людьми з гіршими досвідами, комплекс тієї, хто вижила й пережила менше.

– Тобі вдалося поєднати відчуття війни з боку цивільних і військових, синтезувати цей досвід. Однак робиш це з великою обережністю, не намагаєшся перебрати на себе якийсь інший досвід. Ця важлива особливість збірки пов'язана і з тим, що ти як режисерка бачила війну з 2014 року, і з тим, що ти дружина військового. Як змінилися твій голос і сприйняття війни? – запитує Ярина Чорногуз.

– За десять з половиною років мій спосіб рефлексувати змінився. Була більш емоційна й мала більше хибних уявлень. Щось романтизувала, щось бачила з викривленою оптикою, – відповідає Ірина Цілик. – Війна так довго проростала в нас і змінювала на тонких рівнях, що тепер говоримо про неї по-іншому. Але фактично й досі шукаємо, як же це робити. Межі такі тонкі, й червоні лінії теж розмиті. Є питання етики та доречності, зокрема й у поезії. У мене є проблеми з текстами деяких колег, які дозволяють собі писати від першої особи про травматичні досвіди, яких вони не проживали.

У кінодокументалістиці постійно доводиться винаходити велосипед, коли маєш справу з людьми, їхніми мріями та страхами. Страшно скривдити. Завжди шукаєш спосіб, як залишатися спостерігачкою. З іншого боку, змінюєш реальність, якщо втручаєшся з камерою. Те саме стосується поезії. Тому пишу про те, що добре знаю або за чим спостерігаю, зберігаючи дистанцію. Це знову ж таки про страх зайти на територію тонкого льоду й поранити.

7 вересня, 18:45

– Ти маєш досвід цієї війни, а раптом робиш роман про зовсім іншу. Чому захотів писати про 1860-ті у США? – запитує Олександр Бойченко письменника та військово­службовця, 39-річного Артема Чеха, під час презентації його роману "Пісня відкритого шляху". Вийшов у травні в Meridian Czernowitz. Головні герої – колишній український кріпак Гнат і колишній американський раб Сем, які подорожують Штатами під час Громадянської війни.

– Наша війна надто близька, досі не зрозуміла, не відрефлексована, не проговорена, – каже Артем Чех. – А там далека: історики й філософи вже подумали й навішали купу ярликів, лише береш потрібні матеріали й користуєшся. А щодо внутрішньої кухні війни – все однакове.

Це була спроба написати те, що захотів би прочитати: цікава тема, персонажі, історичний період. Коли торік повертався до тексту й дописував, багато правив із висоти свого досвіду. До цього в мене виходила більш вегетаріанська війна, а тепер зрештою має щось справжнє – те, що відчув і побачив.

За сюжетом, у 1850-х Гнат подався в солдати й так звільнився з кріпацтва, але був закріпачений в інший спосіб. Потрапив спершу на Східну війну, після цього – в полон англійців, а потім – на флот. Корабель заніс його в Америку, а там починається Громадянська війна.

Герой воював на чужій для нього війні й не любив служби. Це було почасти з мого досвіду: мені не подобаються війна та зброя, хочеться вже спокійного життя. Але жодним чином не асоціюю нашого війська з армійським кріпацтвом, яке описую в романі.

Мені закидали, що у книжці велика кількість божевільних. А ви проїдьте вздовж лінії фронту, побувайте у прифронтових містах, порозмовляйте із травмованими людьми. Комусь під час спілкування може здатися, що вони божевільні. А насправді адекватно мислять і діють. Це їхня природна реакція на те, що відбувається щось страшне, що не можуть осягнути і з чим не можуть співіснувати.

– Твій роман надзвичайно інтертекстуальний. Багато прямих або захованих цитат, алюзій, натяків на кіно, літературу й історію, яку освічена людина мусила би знати, – додає Олександр Бойченко. – Ще не редагував настільки деталізованих текстів. Описуєш усе – від шкарпеток до кашкета й далі.

– Усе дитинство марив Нью-Йорком – це була моя велика мрія, – продовжує Артем Чех. – Любов до міста переросла в любов до країни. Зростав на американській попкультурі, яка мене сформувала, – від мультфільмів студії "Дісней" до постмодернізму. Захоплююся вестернами як одним із головних маркерів тамтешньої культури. Також цікавить минуле США. Вирішив переплести нашу історію з їхньою.

 

Це мій перший такий історичний роман, щоб звертався до інших джерел і шукав десь інформацію. Було важливо собі довести, що можу так детально все розказати. Це дає змогу повною мірою зануритися в епоху й відчути дух часу. Багато допомагали старі топографічні мапи, особ­ливо воєнні. Звертався до американських реконструкторів, любителів історії, краєзнавців із різних округів.

Спершу роман мав іншу промовисту назву – "Росіянин". Бо будується на тому, що героя всі так називають, а він намагається, як може, силою свого ресурсу комусь довести, що є українцем. Іноді робить це мляво, а іноді – гаряче. Назву треба було змінити, бо мені всі навколо заборонили її використовувати.

8 вересня, 18:30

– Як редактора мене часом запитували: "До чого подібніші ці оповідання? Який це Жадан – старий чи якийсь зовсім новий?" Для мене це новий Жадан, але з тими старими рисами, які люблю, – каже Олександр Бойченко під час презентації збірки "Арабески" письменника та військовослужбовця, 50-річного Сергія Жадана, який долучився до події онлайн. Книжку з оповіданнями та рисунками автора у вересні видало Meridian Czernowitz. Містить 12 історій про життя українців в умовах повномасштабної війни.

– Нові твори різняться від попередніх. Я казав, що це, мабуть, найкраща моя проза, до якої довго йшов. Зрозуміло, що книжка краще продається після таких слів, але вони щирі, – говорить Сергій Жадан. – Іноді буває, пишу більшу прозу, а вона розпадається на уламки, з яких виходить щось якісно й концептуально інше. Так було свого часу з "Месопотамією", так з'явилися й "Арабески". Раптом зрозумів, що не хочу писати велику форму, тому що важливіше виробити ритм, який відповідає сьогоднішньому сприйняттю реальності. Це рвана, коротка рефлексія на те, що бачиш, хочеш схопити й передати. Тут не так важлива загальна атмосфера, як імпресія. Вона більше пояснює та переконливіша, ніж побутові деталі чи настроєві зміни героїв.

"Арабески" – візія Харкова у стані постійної загроженості. Це не метафора. У місто може прилетіти будь-якої секунди. Воно є великою мішенню для ворога.

В оповіданнях збірки було важливо зафіксувати 12 типологічних історій і станів. Це не просто робота з фактажем, а й із помежовими станами, що визначають наше життя за будь-яких обставин. Доволі міфологічні ситуації пов'язані з похованнями, прощаннями, поверненнями, народженнями. Це те, з чого складається наша біографія, – точки й гачки, за які подієво чіпляємося в житті. Вони багато свідчать про контекст нашого дорослішання та співжиття зі світом.

Малюнки створював паралельно з написанням узимку й навесні. Ілюстрував книжку власноруч, щоб зафіксувати важливі для себе місця. Наприклад, знищений залізничний вокзал у Костянтинівці на Донеччині, в якому багато разів був. Це вже особистісна історія, що виходить за межі хроніки й потоку новин.

Нині важливо все фіксувати. Віднайдення і встановлення справедливості, на яку ми всі розраховуємо й очікуємо, – це важкий процес. Передбачає складну роботу, яка має вестися вже сьогодні. Полягає, зокрема, в запам'ятовуванні та називанні імен, подій, контекстів та інших деталей, які завтра допоможуть нам відтворити загальну картину. Також в умовах великої війни з її часовою спресованістю та втратою розміреності й відчуття перспективи важливо фіксувати свої стани, рефлексії, емоції.

Воєнна реальність сьогодні стосується всіх. Хочемо чи ні, війна нас править і перепрошиває. Ми з неї виходимо зо­всім інакші. Тому рамка війни буде визначальна для нашої літератури в найближчій перспективі. Це те, що так чи так римує останні сто років української культури й поєднує нас із поколінням 1920-х. Водночас у нас набагато більше шансів і можливостей вийти з цієї ситуації з користю для себе, не стати втраченим поколінням, суспільством, країною. Це буде ознакою розвитку й історичної спіралі, яка, хочеться вірити, працює.

×