Історію на свій смак зможе знайти будь-хто
Книжку Едуарда Андрющенка "Архіви КГБ. Невигадані історії" треба прочитати всім сосюристам, що переказують студентам байки про подружнє життя Володимира Сосюри й Марії Данилової, про яку, стишивши голос, казатимуть що вона чекістка. Щоб замінити плітки з будинку письменників Роліт на вул. Богдана Хмельницького на документи з особової справи агента МГБ Марії Сосюри. Якщо після лекцій сосюристів у мене залишався скепсис щодо вірша Сосюри "Так ніхто не кохав…" (не кохав, не кохав, а одружився вдруге), то після читання цієї справи жодного скепсису не залишилося – таки ніхто, через тисячу літ лиш приходить подібне кохання. Це дивний наслідок копання в архівах історика в окулярах із грубими скельцями. Але, схоже, літературознавці ще не сповна оцінили можливості відкритих архівів КГБ і що з них могорич В'ятровичу, за керівництва якого ті архіви відкрили. Втім, можливо, деякі літературознавці в цивільному, бояться знайти там і свої агентурні справи.
Невигадану історію на свій смак зможе знайти в цій книжці будь-хто. Навіть мені як моряку дісталася історія про "втікачку в червоному бікіні" – радянську бортпровідницю Ліліану Гасинську. Вона 1979 року в Сіднеї, в чому була, вистрибнула в ілюмінатор одеського пасажирського лайнера "Леонід Собінов" і попливла шукати політичного притулку на пляжі. І негайно знайшла – фотографа місцевої газети, який зробив із цієї втечі сенсацію.
Цю історію тишком переповідали одне одному курсанти в кубриках морехідного училища в Херсоні, коли я до нього вступив 1983-го. Усіх членів екіпажу "Собінова" тоді розкидали по інших пароплавах і позакривали візи – послали на "Кримсько-Колимську лінію", як називали в ЧМП Кримсько-Кавказьку лінію без заходження в закордонні порти. І мораль: якщо ти й утечеш десь у Лас-Пальмасі, твого капітана змайнають у старші помічники, першого помічника виженуть із роботи, а всім матросам місяць компостуватимуть мізки в конторі, якої не можна називати вголос. І її називали за адресою, різною для кожного міста: для Києва – на Володимирській, для Херсона – на Кірова, в Керчі – на Леніна тощо. "Зрада Батьківщини" – ще так сяк, а отаку подлянку і псування послужного списку товаришам і не думай кидати. Краще зразу втопися сам. Звісно, в цих курсантських розмовах після відбою не лунало імені бортпровідниці Ліліани, я запам'ятав би. Це я вже довідався з книжки Андрющенка, багато думав.
Для цієї книжки "багато думав" – рефрен. Її неможливо прочитати на одному подиху, доводиться відкладати й думати. Автор уміє зачепити струни "бувалого совка", щоб той почав згадувати життя в СРСР – без ностальгії, іноді з жахом, іноді з невеселим сміхом впізнавання. Бо не можна ностальгувати за КГБ. Цього позбавлені навіть нащадки радянських торгашів, які нині заявляють, що в них усе в СРСР було – пижикові шапки, "жигулі-шестьорки", кишинівські цигарки "Мальборо", вірменський коньяк, дублянки, джинси й кросівки "Адідас". Але жоден із них не згадує про ОБХСС, немає такої ностальгії. А Андрющенко згадує – справа завідувачки львівського культового кафе "Вежа" у Стрийському парку, яка набодяжила собі на молочних коктейлях розстріл, вражає. Усе це – діаманти, квартири, три бідончики весільних обручок, закопані на городі, 300 тисяч доларів, за які донька-емігрантка відкрила крамницю в Нью-Йорку, – на тому, що хтось не докладав морозива в безалкогольний коктейль вартістю 30 копійок? Особливо вражають хабарі від працівників закладів общєпіта чоловікові фігурантки, теж працівникові торгівлі й подільнику, 3–8 карбованців із кожної зарплати, щоб не звільнив. 3 карбованці? І ти можеш і далі ховати дефіцитні продукти в підсобці й торгувати з-під прилавка? Та він доброчинець і філантроп! Які "в особливо великих розмірах"? Який розстріл? Але така вже сумна справжня радянська, а не ностальгійна реальність. І нехай більшість імовірних читачів цієї книжки перебувала "по інший бік прилавка", але теж почне "багато думати" і згадувати ті свої дитячі коктейлі у Стрийському парку, гарантую.
Отож, мабуть, варто "оголосити весь список". Автор розглядає 18 справ КГБ у стилізованих "папочках" зі штампами й службовими примітками. До цих течок потрапили:
* Справа про Троцького у деревах
* "Шпигун" із "Динамо"
* На варті портрета Гітлера
* "Колгоспний шпигун" Стейнбек
* Антирадянський спіритизм
* Агент Марія Сосюра
* "Ворог народу" на демонстрації
* Радянський щоденник помічника сенатора
* "Раб СРСР"
* Вкрадений паспорт
* Сергій Параджанов – об'єкт "Тунеядец"
* КГБ проти студентів
* Утеча в червоному бікіні
* Шпигун на женьшеневій горілці
* Каратист за ґратами
* Розстріл за коктейлі
* Забути Стіну пам'яті
* Бомба для дружини та доньки
Усі ці справи до цього публікували в інтернеті на сайтах "Настоящее время", "Ґрати", "Медіазона", WAS, Insider. А надрукувало все під одною обкладинкою харківське видавництво Vivat. Я намагався реконструювати принцип добору автором резонансних справ з архіву, і нічого в мене не вийшло. Він занадто молодий, щоб пригадувати популярні радянські плітки й чутки, якими, кажуть, займався, окремий відділ КГБ – він їх сам вигадував і запускав. Ні, системи я не знайшов. Різні новинні проєкти, різний час – різна мотивація.
Очевидно, що частина зі справ буде вам нецікава. Бо ви, скажімо, не моряк. Або не цікавилися довоєнними футболістами "Динамо", яким шили вербування турецькими спецслужбами після товариського матчу у Стамбулі, висуваючи водночас абсурдні звинувачення. Мовляв, турків цікавила кількість фізкультурників в УРСР. Цю цифру можна було дізнатися з передовиць радянських газет. Але абсурд і параноя так чи так присутні в більшості цих справ і, мабуть, були питомими рисами радянської таємної поліції. Ще впадає в очі, що часто слова допитуваних від початку до кінця вигадані слідчими, бо футболісти не знають такої канцелярської лексики слідчих ОГПУ. Щось не хочеться перевіряти, чи багато з того часу змінилося.
Ще, скажімо, у справі північнокорейського шпигуна на заводі "Арсенал", який продався Цоям і Кімам за горілку з женьшенем, вражає, що всі, до кого він звертався зі шпигунськими проханнями, були агентами КГБ – від інженера на секретному заводі до сусіда по сходовому майданчику в Дарниці, який і строчить закладні, як Цої і Кіми приходять до сусіда на п'янку зі своєю горілкою з женьшенем. Горілка зі змією, до речі, арсенальцеві не пішла, слабак. Ну от за яким запитом Едуард Андрющенко накопав цього ніндзя в архіві? Багато думав про женьшень і мумійо.
І так постійно. Проковтнути цю книжку не вдасться, бо щораз перериваєшся на думки. Це, мабуть, загальне місце всіх таких "зібраних з інтернету" книжок – кожен розділ закінчується кодою, а не підведенням до наступного. Це зауваження не тільки до книжки Андрющенка, мені останнім часом трапилося ще кілька збірок статей, раніше писаних для сайтів. Та й сам я щойно видав таку книжку.
До речі, можемо подякувати, що це не наукова публікація, а журналістика, за проактивну позицію автора. Якщо фігуранти справи ще живі, Андрющенко намагається їм зателефонувати, навіть в Англію чи США – знає мови, добре навчають студентів у Запоріжжі. Це пожвавлює бюрократичні звороти слідчих.
Не вистачає Шурика. Раз уже книжка про совок, звиняйте за таку совкову паралель. У розквіт застою популярний був телесеріал "Слідство ведуть ЗНАТОКІ" – якраз про радощі служби отого ОБХСС і міліції, якими втрьох переймалися слідчі ЗНАменський, ТОмін і КІбріт. Томіна – найхаризматичнішого слідака, який весь час отримував на горіхи від підозрюваних, грав київський актор Леонід Каневський, бачив його в ролі Правдіна з "Недоросля" Фонвізіна в Київському театрі юного глядача. Звали того слідака Шурик. Коли сценаристи в одній із серій "тяжко поранили" Шурика – очевидно, щоб замінити актора – вони отримали у своєму Останкіно мішки листів від усіх злодіїв СРСР – "уб'єте Шурика – начувайтеся". Так ось, експлуатуючи таку міліційну репутацію, Каневський виїхав в Ізраїль і там почав знімати кримінальні передачі про Соньок Золотих Ручок і Льоньок Пантелєєвих. Геть різні кримінальні справи, з різних часів і навіть країн, але об'єднувала їх постать ведучого. Два-три речення між епізодами, дві-три акторські ужимки й кілька жартів – і матеріал уже тримається купи, його можна дивитися, не перемикаючи каналу. Така собі вусата Шахразада. Мовою вже згаданих на початку допису літературознавців це називається обрамлювальною новелою.
Ось такої обрамлювальної новели, а не тільки вступу з подяками працівникам архіву, мені в цій книжці не вистачало. Чогось, що відвертало б від думок наприкінці кожного розділу й налаштовувало на розділ наступний. Тим паче, що такий персонаж уже є. Коли я їздив до Запоріжжя, героїчні плітки й чутки про Едуарда Андрющенка були варті ще однієї справи в цій книжці. Можливо, така справа в СБУ є, але вона ще не в архіві. Ось із неї можна було б зробити обрамлювальну новелу.
Деякий час думав, що такою новелою могла би бути фейсбукова сторінка автора. Але ні, тоді вже сторінка його дружини, книжкової оглядачки в телеграмі. Вона колись написала рецензію на мій переклад "Терору" Дена Сіммонса. Сподіваюся, цей відгук зарахується як взаємозалік.
1 
1
Коментарі